Розділ «ЧАСТИНА І»

Так, як напочатку люди раділи, так нараз посумніли. Кожний гадав, як розділять панські лани, то буде господарем, а то треба віддати і той шматок землі, що мали, і коня, і навіть граблі. Не подобався людям такий колгосп. Старші люди невеселі розійшлися домів, а молоді лишилися на танці. Десь появилися музиканти. «Грай комаринського!» — кличуть солдати. Місцеві музиканти комаринського не знають, але як почали солдати свистати, співати — і скомпонували комаринського. Цілу ніч дівчата танцювали з солдатами, співали «Катюшу», трьох танкістів танцювали до рана. Не спалося вдома їхнім батькам, їх коло серця щось пекло, щось тиснуло в грудях. Як же так? Вони раділи, що прийшли єдинокровні брати, визволили від польських панів, що нарешті будуть господарями на своїй землі. А тут на тобі — треба віддати і той шматок землі, що маєш. Мусиш віддати коня і весь реманент, не можеш мати більше, як одну корову. Треба бути наймитом у колгоспі, це ж нова кріпаччина.

Коли ж сповниться пророцтво Івана Франка: Коли ти вольний власний лан оратимеш — властивець свого труду, у власнім краю сам свій пан?

Кожний вечір у селі — мітинґ, у газетах оголосили, що Західна Україна має проголосувати, чи хоче приєднатися до радянської України, чи до Німеччини. Були такі наївні люди, що повірили в провокацію.

В неділю зігнали ціле село коло громадського будинку. Оголосили, що сьогоді люди мають вибрати делеґата, який має поїхати до Львова і голосувати за приєднання до радянської України або до Німеччини. Висунули мою кандидатуру, але голова президії цю пропозицію відхилив. Вибрали Петра Литвина. Після цих зборів НКВД почали з’ясовувати, хто такий Дрогомирецький. Знайшлися такі, що наговорили, що Дрогомирецький націоналіст. Не пам`ятаю вже дати, але був то понеділок після недільних виборів. Пізно ввечері під’їжджає під хату машина. Заходять два енкаведисти і два міліціянти, мої шкільні товариші.

Енкаведист питає: «Ви Іван Дрогомирецький?» «Так», — кажу. «Ви сиділи за бувшої Польщі в тюрмі?» «Так, — кажу, — сидів». «То будете ще сидіти». — «Жартуєте?» «Ето не шутки. Ми маємо письмо від прокурора, наказ вас арештувати». «За що?» — питаю. «Ми не знаємо. Там розберуться, єслі не віноват, отпустят домой, а віноват — плохо будєт».

Ось так і закінчилась моя воля. Забрали мене в машину і повезли до Станиславова. Отак визволили єдинокровні брати.

Темної ночі завезли мене до тюрми у Станиславові. Третій раз сюди попадаю і не знаю, за що. О, доле моя! Невже мені судилося ціле життя провести у в’язницях? Страшна розпука огорнула мою Душу.

Завели мене до кімнати і передали іншим енкаведистам. Ті поглянули на мене зі злобою. Один з них записав усі відомості: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження. Потім зробили обшук

— забрали поясок, шалик та шнурівки від черевиків. Ранком обстригли волосся і завели до великої камери.

Серед камери — стіл, лавки, попід стінами — ліжка. При столі сиділи шість польських поліцаїв в уніформах і один цивільний — високий, уже немолодий чоловік з патріяршою бородою. Всі говорили по-польськи, розпитували мене, звідки я і за що сюди потрапив. Оцей цивільний з бородою представився. Сказав, що він є грабя (граф) Дідушицький, доктор економії, викладав у Львівському університеті економію. Ті решту були станиславівські поліцаї.

От в яке товариство я попав.

Поліцаї питали, що діється на волі, всі вони говорили по-польськи, я до них по-українськи. Як пізніше виявилося, багато з них знали українську мову і говорили по-українськи. Але я не міг говорити ніякою мовою: мене огорнула тривога, що я не тільки не міг говорити, а навіть дихати було тяжко, в роті було сухо, серце щеміло, щось стискало груди. Тільки одна думка — чому я не пішов на Захід? Пропало моє життя, хоч я не чув за собою ніякої вини супроти радянської влади, але не мав уже надії, що вийду на волю.

В такій розпуці я поклав свій вузлик під стіною на ліжко і ходив по камері від стіни до стіни, як запаморочений, цілий день. І був би так ходив хтозна як довго, але під вечір принесли якусь баланду на вечерю, всі накинулися на ту баланду, як голодні вовки. Я ще не був виголоджений, але за цілий день проголоднівся. Пішов у куток до свого вузлика, витяг хліб і варені яйця і почав їсти. До мене підходить пан грабя, став біля мене і жадібно поглядає на мій вузлик і починає розмову, питає, за що пана арештували? Пан же ж українець, а тепер український уряд. Не знаю, кажу.

Далі Дідушицький розповідав, як то він у 1920 році в ранзі підполковника разом з Пілсудським ішов на Київ проти большевиків, був ранений, показує знак на нозі. Пілсудський хотів помогти Петлюрі створити державу, але українці не хотіли, пішли з большевиками.

Отак грабя розговорився і раптом благаючим тоном звертається до мене: «Пане дроґі, чи муґ би пан офяроваць єдно яйко, єстем бардзо ґлодни (пане дорогий, чи міг би пан жертвувати мені одне яйце, я дуже голодний)». Я не міг відмовити і дав йому одне яйце. Грабя був дуже вдячний. А я побачив, як голод може людину покорити незалежно з якого походження.. По вечері грабя дуже цікаво розповідав про життя в інших країнах. Він об`їхав цілий світ. Був у Америці, Японії, був в Україні на той час, коли будували на Дніпрі електричну станцію. Розказував, яке убоге життя в Україні. Цікаво було чути про життя в Америці.

Десь в годині одинадцятій почався в тюрмі рух, чути дзвенькіт ключів. В’язнів викликають на допит. Відкриваються двері і до нашої камери. Енкаведист питає: «Кто здесь на букву Д?» Я зголосився. «Нет». Зголосився Дідушицький. «Давай пашли». Пішов Дідушицький... Повернувся над ранок ледве живий.

Вікна з нашої камери виходили на північ, на тюремне подвір’я. Цілими ночами було чути, як гули мотори, щоб заглушити постріли. І так кожну жахливу ніч мого перебування у в`язниці. Вдень судили, вночі — стріляли. Багато тих, кого викликали на допити, більше не поверталися. Наступного дня забрали в камері стіл, лавки і ліжка. За пару годин заганяють до камери кільканадцять людей. Були між ними військові старшини, високі урядовці. Всі — поляки. Пізніше привели двох українців: один — уже старший, а другий молодий.

Старшого арештували за те, що радив сусідові не йти голосувати. А він доніс. Селянин у великій розпуці. Два роки, як повернувся з Америки. Там понад двадцять літ тяжко працював, заробив трохи грошей, купив трохи землі, збудував хату, думав, що буде господарювати на рідній землі. А тут тюрма. За що?

Другий українець, молодий ще чоловік з Калуша на прізвище Гринчук, арештований за те, що, будучи членом комуністичної партії Західної України, був арештований польською поліцією і видав товаришів.

По обіді викликали поліцая. За якусь годину поліцай вертається заплаканий. Товариші питають: «Франек, цо єст?» «Кара смерці», — відповідає поліцай. Його засудили до розстрілу, бо одна жидівка свідчила, що він розганяв робітничі збори. Сказали йому, що має право просити в Сталіна помилування, дали йому папір і олівець. За декілька хвилин на коридорі під охороною сторожа написав просьбу до Сталіна і чекає — може, помилують. Але такі просьби йшли відразу у смітник. Наступного вечора бідолаху викликали, і більше ми його не бачили.