Розділ «ЧАСТИНА І»

— каже Борисяк. І раптом у той момент на в`язничному подвір`ї чуємо голосні розмови, чуємо українську і німецьку мови, гамір зближається до нашого будинку. Ми всі замовкли, серце перестало битися, слухаємо вже в нашому будинку веселий гамір і дзвенькіт ключів. Раптом заскреготів ключ у дверях до нашої камери, на порозі стали двоє українців і сказали нам, що ми вільні, Польська держава перестала існувати. Серце забилося з радості: невже ж воля? Далі розказали нам, яка ситуація: фронту вже нема, Німецька армія в Долині. Сьогодні о третій годині Молотов проголосив: тому що Польська держава вже не існує, Червона Армія йде захищати західні області України, єдинокровних братів.

Так, як нараз зраділи, що ми вже вільні, так нараз були приголомшені вісткою, що нас іде захищати Червона армія.

Наші визволителі розказали нам, як прийшло до нашого визволення: коли вже польський уряд, який перебував останні дні війни в сутеренах судового будинку, відлетів до Румунії, українці й німці створили комітет і пішли до начальника тюрми вимагати звільнення інтернованих в’язнів. Начальник погодився, але просив, щоб йому ґарантували життя і дали чотири години часу зібрати свої речі і виїхати з міста. Члени комітету на це погодилися.

Ми знову на волі! Але в місті небезпечно, повно війська. Нас, інтернованих, зібралося багато, і ми вирішили чекати до ранку. Одні раділи, що позбулися зненавидженої Польщі, другі сумували, що приходить інший ворог — ще гірший.

Так ми перебували у в’язниці до ранку. Рано почали виходити групами за браму. Головна дорога була так закрита, що неможливо пройти. Бічними вуличками вибралися за місто. А там, полем, немов велика ріка народу плила. Це рятувалась Польська армія. Здавалося, що ціла Польща кудись втікає. Одні — на конях, на возах, інші — пішки... Жінки і діти — всі поспішали до Румунії. Ми четверо попрямували полями до Дністра. Перевезлися човном через річку і розійшлися по домах.

Вдома зраділи, що я повернувся, що війна вже скінчилася, що нема вже зненавидженої Польщі, але справжньої радості не було. Страх і тривога огортали перед приходом большевиків. Цілу ніч я не спав. Заходить до мене мій сусід Іван. «Вставай, — каже, — підемо до міста подивитися, що діється в Галичі». І пішли, приходимо до моста, але через міст перейти неможливо — так забитий польським військом. Ми перевезлися човном і входимо до міста. Червоної армії ще нема, ціле місто забите військом.

На головній вулиці чотири жидки наділи на рукави червоні опаски і роззброюють польських лицарів, лицарі пригноблені, в розпуці кидають зброю. Коло церкви Святого Різдва гори зброї. Очам своїм не вірю, що такі горді лицарі віддають жидкам зброю без ніякого спротиву. Йду далі і бачу, що і наші хлопці роззброюють польських героїв. Іван Корчинський і Гринів наділи червоні опаски і наказують польським лицарям кидати зброю. «І ви, — кажу, — роззброюєте Польську армію?» «Пильнували вони мене двадцять років, я їх попильную кілька годин», — каже Гринів. Підходжу далі і бачу, як наш селянин забирає коня в польського офіцера. Офіцер у розпуці покірно віддає поводи селянинові і звертається до нього: «Ґосподажу! Оленька єй на імє, волайце йов Оленька! (Господарю! Оленька її на ім’я, кличте и Оленька!)». «Мені не в голові, Оленка чи Маринка, аби тягнула плуг, — каже селянин. — Заберемо свою землю і будемо господарити самі на своїй землі. Вже досить напанувалися на нашій землі». Та не довелося нашому селянинові бути господарем на своїй землі.

Підходжу далі і бачу гурток знайомих галичан, стоять мовчки сумні і дивляться, що діється кругом. Я привітався і не знаю, з чого почати розмову. По якомусь часі питаю: «Що думаєте робити, панове: лишатися чи йти на Захід?» На те Водославський: «Куди на Захід, що будемо робити на Заході, якось живуть тридцять два мільйони наших людей, то і ми будемо якось жити, будемо терпіти вже всі разом, а може, воно аж так зле не є, як пишуть в газетах, може, воно щось зміниться, так вічно не буде*. Отак надивилися, як розпадалося польське лицарство, без найменшого спротиву Польська армія здавала зброю.

Під вечір повернувся до села. А в селі рух, люди чекають на прихід Червоної армії: з фільварку розтягають, хто що може. Захопили: хто корову, хто коня, навіть курей. Сваряться між собою, один одному погрожують. Поділилися на два табори: одні радіють, збираються витати Червону армію, вже вибрали голову села, міліцію, чекають на прихід визволителів. Я ходжу як запаморочений, б’юся з думкою, що мені робити: втікати на Захід чи лишатися на рідній землі. Вирішив нікуди не йти, що буде, то буде.

Так закінчилася двадцятилітня польська окупація західноукраїнських земель.

ЧАСТИНА II

Наступного дня — чутка, що Червона армія вже в Галичі. Люди натовпами йдуть подивитися на своїх визволителів. Приєднався і я до гурту. Приходимо до міста. Тут усі вулиці забиті величезними танками. Підходимо до танків, з них виглядають танкісти — якісь сумні утомлені обличчя. Питаємо їх, як їм живеться під радянською владою, але вони не хотять з нами говорити. По хіднику ходить військовий і відганяє людей, щоб не підступали близько до танків. Але люди вперто намагаються завести з танкістами розмову. Підходимо до одного танка і питаємо, з якої він області. «З Кам`янець-Подільської області,

— оглянувся кругом і тихо сказав: — Поживете — самі побачите». Ми не могли зрозуміти, чому таке ставлення, небажання говорити з людьми. І ось бачимо, що коло одного танка зібралася купка людей, а військовий старшина розказує, яке щасливе життя в колгоспі, як заможно люди живуть, що на заводі робітник заробляє тисячу рублів, тютюну сади собі скільки хочеш, податки ніхто не платить.

Люди радіють, що дочекалися такого щасливого життя. Адже за Польщі не було де заробити навіть на сіль, а на цукор мало хто міг собі дозволити. Податки були великі, а платити нічим, забирали останню корову за податок. А тут тисяча рублів на місяць! Як не радіти? Люди вірили і почувалися щасливими, що дочекалися радянської влади. І ось заїхала ця «армія-визволительська» до села. Дуже нещасний вигляд був у тих вояків: бідна уніформа, чоботи не чищені, без підборів, самі виснажені, наче роки воювали. Старшина приходить до новообраного голови і наказує зібрати для армії стільки-то буханок хліба. Голова розіслав активістів по селі збирати хліб для армії. Люди здивовані, питають, що, у вас немає хліба. Хліб у нас є, та не підвезли, бо транспорт ще не лагоджений. У вас вузькі рейки, наші паровози не можуть по них їхати. Люди нанесли до фільварку гори хліба, молока, вітають армію, дякують, що нас визволила з-під панської Польщі.

Ввечері зігнали ціле село на мітинґ до читальні. Заходжу і я туди, бачу на стінах портрети Сталіна, Леніна, Ворошилова, Берії, Молотова й інших радянських вождів. На сцену виходить старший лейтенант товариш Серґутін і починає промову: «Да здравствует непереможна, доблесна Красна армія, що вас визволила від панського іґа!»

Люди кричать, як божевільні: «Хай живе Красна армія! Хай живе великий наш вождь і учитель всіх трудящих товариш Сталін! Ура! Ура!»

Всі як подуріли — кричать, плещуть. Я побачив, як легко можна загіпнотизувати масу. Коли вже люди накричалися, стало тихо. Починає т. Серґутін розказувати, як то ми гірко жили, як капіталісти експлуатували робітників, як селяни тяжко працювали на куркуля. Тепер будете вільні під сонцем сталінської конституції. В нас народ живе весело, щасливий без турбот, бо нема капіталістів, які експлуатували народ, у нас усі працюють за принципом: хто не працює, той не їсть.

Коли вже наговорився товариш Серґутін, на сцену виходить старший лейтенант товариш Пєшкін і починає: «Здраствуйте, товариші! Хай живе товариш Сталін! Хай живе Червона армія, що вас визволила!» Дальше говорив про силу Червоної армії: «Наша доблесна, непереможна армія. Де вступить нога радянського солдата, назад ніколи не вернеться, наша армія не зупиниться, поки не визволить усіх робочих і крестьян. Як визволять Европу, підемо до Америки визволяти американських робітників». «А куди ж подінуться капіталісти? » — питає хтось із публіки. «Ми їх усіх у воду». І був би хто знає як довго говорив, але люди вже втомилися слухати байки незрозумілою для них мовою і ніхто не збирався йти визволяти американських робітників. Люди хотіли почути, коли будуть ділити панську землю. Хтось із публіки просить, щоб говорив по-українськи, бо люди не розуміють по-руски. «Я не розумію українського язика, бо я з Москви, але в нас єсть українець з Києва, він говорить по-українськи, от ми його покличемо. Товариш Степанченко, давай на сцену». На сцену виходить здоровий козарлюга, лейтенант Степанченко, і почав промову: «Здраствуйте, товариші! Хай живе Червона армія! Хай живе товариш Сталін! Вождь світового пролетаряту! Хай жиють вожді Радянського Союзу! Ура! Ура! Ура!»

Коли люди вже затихли, товариш Степанченко почав розказувати, яке то щасливе життя в країні соціалізму, під сонцем сталінської конституції: «Наша страна — страна героїв соціалістичного труда, в нас є орденоносці: Олексій Стаханов, Марія Демченко. В нас у колгоспі є ударниці, що дають країні по сорок літрів молока від одної корови, двадцятеро поросят від одної свиноматки».

Люди слухають і радісно поглядають одні на других, щасливі, що дожили такого щасливого життя. Хто такий Стаханов, Марія Демченко й ударниці, за що дають ордени, то їх не цікавить. Для них лиш одна думка — коли будуть ділити панські лани? Питають Степаненка, скільки землі на одного госпорадя? Степаненко відповідає, що в нас нема приватних господарств, у нас селяни працюють всі разом у колгоспі. Колгоспник заробляє п`ять кілограмів пшениці за один трудодень, має право мати хату, присадибну ділянку землі, двадцять сотих, одну корову, одну свинку і курей. До колгоспу треба віддати всю землю, коней і весь сільськогосподарський реманент. У колгоспі життя заможне, і всі живуть щасливо. Люди слухають, яке життя в колгоспі, посумніли і сумно поглядають одні на других. Хто із публіки питає: «Товаришу Степаненко, чи то примусово йти до колгоспу, чи добровільно?» «До колгоспу йти не примусово, але обов`язково. А тому не можна мати дві корови, лише одну. Як колгоспник буде багатий, то він не піде працювати до колгоспу», — каже Степаненко. «А що роблять колгоспники взимі?» — «Нічого. Сьомечко турублять». Більше вже ніхто нічого не питав.