Розділ «ЧАСТИНА І»

Того вечора і мене викликали на допит. Прикордонник (тюрму охороняли прикордонники) завів мене до кімнати, де за столом сидів енкаведист, старший лейтенант. Питає: как фамілія, імя і по батькові? Далі питав: скільки батько має гектарів землі, скільки коней, чи були в батька наймити. Мовляв, треба говорити правду, інакше буде гірше для мене. Вони і так усе взнають. Я розказав правду.

«Так Ваш отець — середняк, а середняк — наш. Єсли ти будеш наш — получиш хорошую роботу, тисячу рублей в місяць, но если окажешся врагом, солнце греть тебя не будєт». — «Чого я мав би бути ворогом? Я щасливий, що житиму в радянській Україні». — «Ну да єто хорошо. Тепер ти розкажи, що делал й с ким имел связь. Кто бил твоїм руководителем?» Я йому пояснюю, що до ОУН не належав. «Как же «не належав»? За что бил осужден польським судом? Ми знаєм, что ти бил руководітель националистической партиї». «То неправда», — відповідаю. «Как же неправда? Даром на шесть лет в тюрму не саджають». «Мене судили за поширення листівок проти польської мови в школі». «Значить, распространял листовки». «Так», — кажу.

І тут слідчого кудись покликали. Так закінчився перший допит. Конвой мене завів до камери, де вже було стільки людей, що пройти було неможливо. Всі лежали на підлозі в одязі, ніхто не роздягався. Цілу ніч світилося ясне світло.

Наступного дня знову викликають двох поліцаїв і знову та сама історія: смертна кара, клопотання про помилування...

Ввечері покликали на допит того українця, що приїхав з Америки (прізвище не пам’ятаю). П’ять днів його не було. На шостий — приходить напівживий. Розповів, що був у глибокому підвалі, в темній камері. Закрили його до такої «скрині», що можна було тільки стояти, сісти неможливо. П’ять діб там простояв на ногах, їсти давали раз на два дні шматок хліба і чисту воду. Чоловік був у страшному розпачі.

Щодня викликали когось на суд, на очні ставки зі свідками, викликали і стукачів. Постійно приводили все нових людей з волі. Багато було поляків, тих, що намагалися перейти границю до Румунії. В Станіславі їх арештували і посадили до тюрми. Одного дня привели дев’ять молодих хлопців із Закарпаття. Вони розповідали, коли Червона армія визволила Західну Україну, то на Закарпатті ходили комуністичні аґенти і намовляли молодих хлопців переходити до Західної України. Там дадуть по п’ятнадцять гектарів землі, по дві корови, і вони будуть господарями. Були такі, що повірили і пішли. Щойно перейшли кордон, відразу були арештовані. Тримали їх у Сколому в бараках, а звідти приводили групами до тюрми в Станіславі. Тут їх перевірили, чи хтось з них не був у січовиках. Наступного дня привели ще одного в’язня. Він говорив, що сам із Закарпаття, був січовиком, називається Федорович. Я відразу зорієнтувався, що то провокатор і попередив хлопців, щоб уважали. Це можна було зрозуміти з його мови і поведінки. Закарпатця відразу пізнаєте по вимові букви «л», де б він не був.

В камери напхали так багато людей, що не було куди ворухнутися, треба було стояти цілий день на ногах. Одного дня привели до камери директора української гімназії в Станиславові п. Глушка. Щораз більше арештовували українців. Одного дня привезли Івана Когута з Рогатина, колишнього посла до польського сейму від Радикальної партії. Потім ще одного українця — Олексу Коривого з Крилоса, мого знайомого з волі, потім ще більше, яких уже не пам’ятаю.

Серед маси поляків ми збиралися групкою українців. Краще стали почуватися. Директор Глушко мав веселу вдачу і нас підбадьорював, підтримував на дусі. Він колишній сотник Української армії, розповідав ріжні воєнні пригоди. Але нас пригнічувала безнадія. Кожної ночі кудись викликали, не знати куди, одні вертають, другі ні. Пізніше ми довідалися, що одних стріляли на місці, інших без суду вивозили на Сибір.

У камері було нестерпно тяжко. Цілими днями ми стояли, бо сісти на підлогу не було місця. Найважче — перебути ніч. Вночі ми сідали, розкладали ноги, між ногами сідав другий, третій і так далі від стіни до стіни. І так сиділи цілу ніч при яскравому світлі. А до того ще й воші кусали. Антисанітарія страшна. Від такого сидження на твердій підлозі на стегнах поробилися рани, що дуже боліли.

Щодня — якась подія. Одного дня перед полуднем викликають майора Єнджеєвського, колишнього аташе у Франції. На нім були гарні чоботи. За півгодини Єнджеєвський вертається без чобіт, у старих капцях. Вигляд у нього кумедний: в офіцерській уніформі, галіфе і подертих капцях. Всі питають, де чоботи. До мене підходить Гринчук, підсміхається і шепоче, що то він його роззув:

— Ти знаєш, чому його роззули? Він говорив капітанові Ковальському, що заховав у халявах доляри, я підслухав і сказав.

— То ти доніс? — питаю.

— Аякже. Досить, напанувалися.

Тепер мені стало ясно, чому Гринчука викликають днями кожного тижня та звідки він має махорку, а інколи в куточку гризе хліб. Кожного дня когось викликали на суд, одного дня викликали Івана Когута, за яких дві години Іван вертається дуже сумний. Глушко питає: «Ну що там, Іване?» Іван не говорить. По якомусь часі Іван тяжко зітхнув, похитав головою і сказав: «Двадцять років тяжких робіт». У мене аж мороз поза шкірою пішов:

— За що така кара?

— За те, що я в 1933 році на вічу говорив про голод на Україні. Свідки свідчили, і їм повірили.

Ми йому глибоко співчували. Самі не знали, що нас чекає, але нічого доброго не сподівалися. Директор Глушко Івана потішав: «Не журися, Іване, якось воно буде, Совєцький Союз не буде так довго існувати, мусить бути якась зміна».

Я до Глушка пошепки, кажу: «Вважайте, бо отой Гринчук і Федорович доносять все, що хто говорить.

Дуже тяжко переживали польські офіцери втрату держави. Вони не знали, яка доля їх чекає. Але всі спокійно переносили голод і нелюдські умови ув`язнення. Тільки грабя Дідушицький не міг терпіти голоду. Він, як дикий тигр, кидався на товаришів недолі, видирав той шматок хліба, що тримав нас при житті. Одного разу накинувся на жида і відібрав у нього хліб. Жид почав кричати:

— Цо пан робі, панє доктоже? Ґлодни єстем (Що пан робить пане докторе? Я голодний).