Розділ «ЧАСТИНА І»

Всі ми голодні, але ми люди, не звірі. Жид був інтеліґентний чоловік, директор текстильної фабрики в Бєльську. Він доводив Дідушицькому, що це нелюдський вчинок, особливо для нього, людини такого стану. Ось коли я побачив, як голод міняє людину, незалежно від її освіти і походження.

Одного разу грабя питає вартового: «Товаришу, що з нами буде, що будете з нами робити?» — «Я тобі не товариш, ти заключонний».

— «А як маю до Вас звертатися? Гражданін, товаришу гражданін, коли будете нас стріляти?» — «Не бійся, встигнеш. Усіх стріляти не будуть, когось розстріляють, когось вивезуть на роботу. А там, як будеш добре працювати, получиш п’ятсот грамів хліба. Але треба виконати норму». От яка доля нас чекає. Ніхто не сподівався вийти на волю. Всі чекали, щоб найшвидше вивезли на роботу, аби одержати ті п’ятсот грамів хліба. Хоч не мали за собою ніякої провини.

Голод і страх перетворюють людину на раба.

Тепер я зрозумів, чому багато наших письменників мусило славословити своїх катів. Чому П. Тичина писав «Партія веде» «всіх панів до ’дної ями...», а М. Рильський — про сизокрилого орла. Не кожний може бути героєм, небагато людей може терпіти такі нелюдські фізичні й моральні тортури.

Отак, у безнадії, минали дні. Одних стріляли на місці, других вивозили у Сибір, на каторжні роботи, особливо тих, кому не могли довести ніякого злочину, їх судили заочно і вивозили на невизначений строк. Так було з багатьма польськими військовими. Я теж сподівався, що мене вивезуть без суду, бо не чув за собою ніякої вини.

Тривалий час на допит мене не викликали, та одного вечора покликали. Заходжу до кімнати, за столом сидять троє енкаведистів

— капітан і два лейтенанти, на столі лежить наган. Капітан — справжня потвора: голова довга, подібна до конячої, чорне волосся, підстрижене на щітку, що ще її видовжує, лице знищене віспою, цілі груди в орденах. Коли сидів — здавалось, що він високого зросту, а як встав — то був зовсім низький, ноги в нього були дуже короткі.

— Садись, — показав на стілець, сам дивиться в папери. — Как фамилия, имя, отчество?

Коли я відповів на всі питання, тоді він суворо:

— Ти являєшся руководителем националистической партиї. Признаєш?

— Ні, — кажу, — ніколи я не був ні в якій партії.

— Брешеш! — крикнув, — хто тебе навчив так брехати? Ми все знаєм, скажеш правду — тебе лучше, а нет — плохо будет, — і приложив наган мені до чола.

Я не перелякався і почав кричати: «За що мене мучите? Я нічим не завинив перед радянською владою. Стріляйте, я не боюся!»

Більше я не міг нічого говорити. Я цілий трусився.

А ця потвора каже:

— Успокойся, голубчик. Ми ещо не таких видали.

Потім запитав: «Ти знаєш Тимка Зіньковського?» — «Знаю». — «Хто он такой, такий придурковатий, што он дурной?» — «Анормальний», — кажу. «А Андрія Ількова знаєш?» — «Знаю». — «Хто он такий?» — «Такий самий, як Зіньковський». — «То у вас всі дураки». Потім знову мені погрожував і наполягав, щоб я признався, що я був провідником націоналістичної партії. Я заперечував. На тому допит закінчився.

Пізно вночі мене завели до камери, але до ранку я вже не міг заснути. Мене непокоїла думка, чому він питав про Зіньковського й Ількова? Зіньковський був суджений за Польщі разом зі мною, але в тюрмі перейшов до комуністів. Невже він на мене щось наговорив? Але при чому тут Ільків? Я з ним був у добрих відносинах. Це мене дуже тривожило. Я не міг заспокоїтись. Весь час я думав, що вони могли донести на мене. Під радянською владою я прожив один тиждень. Нікуди не виходив, ні з ким не говорив. Я був мов запаморочений. Щось тиснуло в грудях, в роті сухо. Цілий час одна думка, що вони могли на мене донести.

В камері ставало з кожним днем гірше. Виснажені люди падали з ніг. Найтяжче переживали молоді хлопці: польські військовики і хлопці із Закарпаття плакали, як діти.