Розділ «ЧАСТИНА І»

Але Лобенко не давав нікому спокою, кожної ночі викликав по одному когось із господарів. Одної ночі викликав Гната Торбяка.

Цілу ніч його намовляв, але Гнат не здавався. Над раном Гнат повернувся додому, але заснути не міг, він ходив по подвір’ю, немов прощався зі своєю господаркою. Він не міг говорити, його тиснуло щось в грудях, коло серця щось пекло, він цілий трусився. Як же такі Віддати батьківську землю, коней, без яких не уявляв собі життя?! Цього пережити він не може.

До полудня рознеслася по селі вістка, що Гнат Торбяк помер. Замучив його Лобенко. Весною на колгоспне поле заїхав трактор. Землю зорали ще мокру. Сонце пригріло, земля засохла, як камінь. Ціле літо стояла пусткою, внаслідок чого весною наступного року (1942) люди голодували, кільканадцять осіб померли з голоду.

Народ ненавидів радянську владу, але всі мовчали, боялися. Голова сільради і комсомольці ходили ночами попід вікна, підслуховували, що люди говорять.

Дуже тяжке життя було під Польщею, але ніхто не боявся, що вивезуть на Сибір. Тепер, крім нужденного існування, — ще й страх. Люди думали: «Хай вже буде чорт, аби тільки не більшовики». І дочекалися чорта, може, ще гіршого, бо другий поневолювач хотів знищити цілий український народ.

* * *

Дуже раненько, ще до світанку в неділю, двадцять другого червня сорок першого року над хатою щось зашуміло, загуло. Я виходжу надвір і бачу, що над Станіславом дим аж під хмари зноситься. Що це таке? Сусіди вибігають з хат і питають одні других: «Невже війна?» Виявляється, німці бомбардували летовища у Станіславі і Бовшеві. Над головами гудуть літаки. За німецькими месершмідтами радянські винищувачі, як горобці за вороною женуться. Німецькі літаки їх збивають. На вулицю повиходили люди, переглядаються і мовчать. Один активіст ходить поміж людей і заспокоює, щоб люди не боялися, то радянська армія робить маневри. Над головами чимраз дужче гарчать месершмідти, радянські істребітелі падають на землю, як жайворонки. Люди водночас перелякані і раді, що, може, скінчиться сталінський терор, прийдуть німці і буде краще життя (так самі себе потішали).

До мене підійшов мій сусід Стефан, дивиться на мене, але нічого не говорить, по якомусь часі дрижачим голосом відізвався: «Іване! Що це таке?» «Виглядає, що війна», — кажу до Стефана. Стефан пошепки до мене: «Боже! Невже то правда? Невже кінець нашим мукам?» Люди порозходилися по хатах, до краю зворушені, не знають, як скінчиться війна, може, Сталін виграє війну, тоді пропала вся надія.

Невдовзі приїжджає до села військова частина. Ходять по селі, наказують людям брати лопати і йти на гору копати ями. Зігнали всіх чоловіків і жінок. Люди копають ями і не знають для чого. Надлетіли німецькі літаки, люди розбіглися. Ввечері зганяють народ на мітинґ. Виступає військовий старшина і говорить, що на нашу радянську мирну країну напав ворог без оголошення війни. Наша доблесна армія вже займає германську територію. Розіб’ємо ворога на його власній території. Говорив ще щось, але я вже не слухав: до мене підійшов голова комсомолу Петро Галюк і сказав мені, щоб я ховався, бо мене мають арештувати. Я вже до хати не заходив, а переховувався в сусіда, в колгоспного бриґадира. Комсомольцям дали зброю і наказали ловити шпіонів, саботажників і ворогів народу.

За декілька днів непереможна армія втікає у великій паніці: лишали на дорогах танки, зенітні гармати, іншу зброю. Люди відрами носили бензину з танків, бо як зачнеться війна, не матимуть чим світити. Одного дня приїжджає до села група саперів, женуть людей до лісу, заставляють рубати найбільші дерева і везти до Дністра, робити пороми, якими перевозитимуть важкі машини. Зігнали людей з сусідніх сіл: з сокирами, з пилами. Дорога з лісу до села забита возами. На березі ріки військові кричать: давай, давай! бистро! Люди кидають дерево в воду, бистрі хвилі Дністра несуть дерево в Чорне море, по дорозі люди виловлюють. Так було цілий день. Під вечір десь здалека, із заходу, чути сильний гук моторів. Коли вже було чути зовсім близько, жінки зчинили лемент. Почалася паніка. Виявляється, в Галичі через міст переходили війська з Підгір`я і зупинились на лівому березі Дністра. Німці це помітили і почали їх бомбити. Ті відповіли зенітками...

Коли все скінчилося, на понівеченій вибухами землі залишились лежати тіла вбитих солдатів. Ті, хто ще тримався на ногах, забирали ранених і тікали до лісу. На них нападають сільські хлопці і відбирають зброю. Полями понад Дністер блукають осідлані коні. їх вершники загинули «за Родіну! За Сталіна» Ніхто їх не хоронив. Німці наказали жидам почистити поле бою. Жиди тягали трупів і кидали їх на бистрі хвилі Дністра, а бистрі хвилі несли до Чорного моря.

Селяни ловили блукаючих коней і вели до своїх домів.

Із фільварку, в якому приміщувалася централя радгоспу, вся адміністрація втекла. Забрали все, що можна було повантажити на вози.

Люди раділи, що розпалася сталінська тюрма. Та не всі — багато родин оплакувало своїх мужів, яких пізнавали в Станиславівській тюрмі помордованими. Енкаведисти перед своєю втечею при помочі місцевих жидів постріляли всіх в’язнів. Один щасливець Смицнюк із села Ямниці розповідає, як то йому пощастило впасти під трупами непоціленому кулею: «До камери вривається станиславівський фризер Ґрубер з машиновим крісом, постріляв шістдесят в’язнів, які були в камері. Мені одному пощастило лишитися живим».

Отак-то нас визволили єдинокровні брати. За час свого короткого володіння зрабували: худобу, хараси зерна, багато людей вивезли на Сибір на каторжні роботи.

ЧАСТИНА ІП

Коли Червона армія утікала на схід, за нею гналася Німецька армія. На західноукраїнських землях твориться уряд з місцевого населення під проводом українських націоналістів.

Будинок, який займала централя радгоспу, зайняли новостворена міліція і станиця Організації Українських Націоналістів. Молоді хлопці, які не мали ніякого військового вишколу, ходили по лісі, виловлювали червоноармійців, забирали від них зброю і приводили до міліції. Двох хлопців привели двох лейтенантів. Як пізніше виявилося, то були мінери, ті, що замінували міст на Дністрі в Галичі, вони спустилися по ріці і вишли на поле, хлопці заманили їх до села, під селом роззброїли і привели до міліції. Другі три хлопці з одним багнетом привели з лісу дванадцять армійців і чотири коні. Полонених закрили в каплиці, яка приміщувалася в будинку. Між ними були один українець і один жид. Українця відразу звільнили, нагодували, він лишився в селі, не хотів вертатися додому. Йому дуже подобалося, що в Західній Україні є правдива Україна.

Полонені росіяни були дуже перелякані, не знали, що діється з їхньою непереможною армією. Вони дивувалися, що місцеве населення ворожо ставиться до них, їм старшини говорили, що Червона армія непереможна, а як почалася війна, самі повтікали, а їх лишили.

Всі вони були дуже перелякані, один жид не падав духом, він говорив, що Совєцький Союз війни не програє, товариш Ленін сказав, що Червона армія навіть як відступить, то повернеться назад і завоює всю Европу. Як пізніше показалося, жид не дуже помилився.