Розділ «ЧАСТИНА І»

— Слухай, ти ідеш додому. Дивись, не болтай язиком. Нічого ти не бачив, не знаєш, що тут робиться. Якщо скажеш одне слово, ми дізнаємось, у нас всюди є свої люди. Коли ще раз сюди попадеш, сонце гріти тебе не буде.

Вивів мене за браму і сказав: «Іди і більше сюди не попадай».

Вийшов я на вулицю. Це був кінець лютого. Відлига. Вже не дуже холодно. Що мені робити серед ночі? Чи йти на станцію і чекати до ранку на поїзд, чи йти пішки додому? Туди дві години ходу, а мені хочеться якнайшвидше. Йду. Щоб заспокоїти нерви, безперервно курю. За містом на дорозі ще багато снігу, але я пру з цілої сили. Взуття спадає, бо нема шнурівок. Я ступаю ногою в мокрий сніг, натягаю черевик і йду далі. Дійшов до Ямниці, думаю, може, зайти до якої хати і перебути до ранку. Але як можна серед ночі будити незнайомих людей? Йду далі. Наближаюся до Сільця. Вночі серед поля нічого не видно, тільки кругом біліється сніг, на небі сяють зорі, здалека чути гавкіт собак. При дорозі стоїть капличка, а в ній — статуя Божої Матері. Зайшов до каплички, помолився щиро, трохи перепочив і йду з вірою, що Мати Божа мене не опустить.

Попрямував далі через Сілець до Єзуполя. Залишилось перейти Дністер — і вже вдома. Збираю останні сили, може, дійду. Я вже дуже втомлений, нема сили, але намагаюся йти далі. Минув Єзупіль, і вже недалеко Дністра, не можу йти далі, ноги зів`яли, сідаю на сніг і думаю: який я дурний. Пережив такі страждання, а прийдеться замерзнути близько хати. Раптом чую десь недалеко дзвінок, хтось іде. Щораз ближче. З останніх сил встаю, стаю на дорозі. Коні зупиняються. Молодий чоловік питає польською мовою, хто я, куди йду, звідки. Я з Дубовець, вертаю з тюрми і вже не можу дійти додому.

Виявляється, він поляк-колоніст, відвозив до міста музикантів, а по дорозі, дякувати Богу, підібрав мене і привіз до своєї оселі. Я зайшов до хати. Його дружина ще не спала. Я розказав свою пригоду.

Вона питає, чи не голодний я? Дуже, кажу. Вона дала мені молока і шматок хліба. Я підкріпився, подякував господині за гостинність і вирушив далі. Дорога була вже недалека. На Дністрі був ще лід, я перейшов Дністер і попрямував до хати. Чим ближче до хати, то серце билося сильніше.

Надворі вже світало. Підходжу до хати і тремтячими руками стукаю в двері. Тато відчинив двері, побачивши мене, скрикнув від радості чи з подиву. Вся сім`я плакала від несподіваного щастя. Я мав жахливий вигляд: виснажений, п’ять місяців не голений, волосся нечесане. Скинув завошивлену одежу, помився, надів чисте білля і вперше за п’ять місяців по-людськи міг спати.

Я ще не виспався, як зійшлася рідня, сусіди, розпитували, як було в радянській тюрмі. Але я не кажу правди, кажу, що радянський суд справедливий: перевірили, що я не винний, і звільнили. Брат похитав головою і каже: «Не мусиш казати, видно по тобі». Ран на клубах я нікому не показував.

Виявляється, коли мене арештували, комендант міліції збирав підписи за моє звільнення в цілому селі, але замість мене звільнити з тюрми коменданта звільнили з праці. По звільненню з тюрми я нікуди з хати не виходив, казав, що я хворий, перестудився в дорозі з тюрми.

Одного дня заходить до мене знайомий з хутора. Олекса Килавець. Я здивувався, чого це він до мене завітав, адже ніколи він до мене не заходив. Розпитує, як у тюрмі, чи мені подобалася радянська влада. «В тюрмі, як в тюрмі. В’язниця — не санаторія, а радянська влада справедлива». Далі питає, чи не хотів би я тікати за кордон. Він може мені допомогти, в нього є рідня на кордоні. Вони мене переведуть. Я відчув, що це підісланий провокатор, і не помилився. Він багатьох хлопців видав у руки НКВД.

— Олексо, — кажу, — чого мені тікати за кордон? Я щасливий, що ми діждалися радянської влади, що позбулися польської неволі.

Чи він мені повірив, не знаю, але більше не з’являвся.

Цілу весну я просидів у хаті, нікуди не виходив. Вже трохи віджив, але весь час жив у страху.

Вже на початку сорокового року стали вивозити людей на Сибір. Першими вивезли польських колоністів, потім — куркулів і родини підпільників. Одного вечора заходить до мене мій сусід, Михайло Куцій, і щось хоче сказати віч-на-віч, але ти нікому не кажи, що то я тобі сказав. Розказує мені, що вчора ввечері Лобенко (політрук з району) скликав активістів і сказав, що треба зі села вивезти двадцять родин, давайте, товариші, будемо обсуждати, кого треба вивезти.

Ми всі сказали, що в нашому селі куркулів нема, більшість — малоземельні. Але Лобенко наполягав:

— У вас е підпільники, петлюрівці, коновальчики і всяка контра, ворожа радянській владі. Всіх їх треба вивезти, бо вони будуть шкодити будувати щасливе життя, будуть проти колгоспу.

Як почав на нас тиснути, ми мусили когось дати. Зробили список із сімнадцяти родин: ціла твоя сім`я, о. декан Медвіцький... Втікай мерщій.

— Михайле, — кажу, — не так легко тепер утекти. Уже запізно. Кордон так стережуть, що заєць не проскочить.

Тепер я жив у постійному страху. Ввечері лягав спати і не знав, що зі мною буде до ранку. Кожної ночі сподівався, що прийдуть: «Збирайся!» Але, на щастя, не встигли. Не вистарчало поїздів. Весь час ходили тривожні чутки, що серед ночі заїхали до якогось села і вивезли кільканадцять родин. Отаке-то було життя під сонцем сталінської конституції. Людей масово вивозили, арештовували переважно молодь. Окрім того, влаштовували народні суди на місцях. Вишукували в селі найменш свідомих, неосвічених, переважно жінок, і призначали їх народними суддями. Наказували кожного визнати винним. І вони визнавали, бо так вимагав прокурор.

Відбувалися такі судилища і в нашому селі. Приїхали з району прокурор і суддя. Посадили на сцені в читальні народних засідателів, отих неграмотних жінок.