Розділ «ЧАСТИНА І»

Почали формувати робочі команди. В кожного серце тремтіло, до якої команди попаде. «Капи» ходили і вибирали з нас на вигляд сильніших, де і я попав. Вибрали нас вісімдесят, поставили по п’ять і сказали, що наша команда називається «штайн брук» (каменеломи). Серце ніби обірвалося, адже це найважча робота у Бухенвальді. В’язні в цій команді помирали масово.

Коли сформували робочі команди, під звуки оркестри крокуємо до головної брами. За брамою стояла армія есесівців з собаками. До кожних десяти в`язнів прикріплений один есесівець. Оркестра грає маршові мелодії, «капо» кричить: «Лінкс! Лінкс!» Всі мусили йти в ногу і дерев`яними черевиками вибивати такт. Так ми пройшли коло двох кілометрів до місця праці. Перед нами — кам’яна гора. Попід горою проходять рейки, по рейках їздять вагонетки, які треба пхати. Нас розділили — одні навантажували вагонетки камінням, інші пхали їх. Мені довелося пхати їх. Була то робота дуже тяжка, бо вагонетки, навантажені камінням, треба було пхати вгору. Але вантажити камінням було ще тяжче: калічились руки, шкіра злазила від гострого каміння. По такій тяжкій праці, змучені й голодні, в’язні мусили ще нести до табору кільканадцятикілограмовий камінь. Як хтось брав менший, «капо» (наглядач) завертав, щоб взяв більший, а ми чекали з камінням на плечах, з тим камінням мусили йти швидко і тримати крок.

Траплялося дуже часто, що хтось уже не міг іти і падав на дорозі. Тоді треба було його швидко піднімати і нести бідолаху до табору через браму під звуки оркестри.

За брамою каміння кидали на купу і кожен ішов до свого бараку. У бараці вечеряли. По вечері збиралися на площі на «апель». Щастя було, як «апель» кінчався за дві години, а бувало, якщо одного в’язня бракувало, тоді тисячі змучених цілоденною працею стояли так довго, поки не знайдуть або з’ясують, куди подівся. Кожного місяця відбувався «апель льойзи» (перевірка, чи в’язні не мають вошей). Це робив лікар-в’язень.

Він сидів на стільці, в’язні підходили голі, одяг тримали в руках. Перед лікарем треба було стати на столик під дуже сильне світло. Так він за вечір оглядав шістсот в’язнів. Цей «апель» тривав до пізньої ночі. Вже небагато часу лишалося до спання.

В шостій ранку — знову «апель», знову каменоломи, і так щодня. Неподалік, у лісі, стояв барак, обведений колючим дротом, куди ми заздрісно поглядали. Там проходжувались в’язні, гарно одягнені в цивільне. Харчі їм приносили з есесівської кухні. Це були колишні міністри, прем’єри та інші високі чини демократичних урядів європейських держав. Був між ними лідер німецьких комуністів Е. Тельман. Під кінець війни той барак розбомбили нібито американці, а насправді самі німці. Там, як відомо, загинув Тельман.

Кожний день, тут прожитий, здавався подвигом. Особливо тяжко

— влітку. Не було дня, щоб хтось не впав на дорозі від виснаження. Але на це ніхто не звертав уваги.

У каменоломах я працював шість тижнів. Одного дня взяли мене на будівництво залізної колії. Тоді прокладали залізницю від Ваймару до Бухенвальду. Тут виявилося ще тяжче: треба було брати 62-метрову рейку спеціальними обценьками і класти на шпали. Дуже важка рейка була нам, виснаженим, не під силу. Часто пускали, падали на землю, а рейки — на ноги. Крім «капів» (наглядачів), що били нас патиками, то ще й цивільні майстри знущалися: копали ногами, лаяли найгіршими словами, здавалося, що ніхто живий звідти не вийде. Тепер щодня до табору несли не каміння, а своїх товаришів, які вже не могли йти. На щастя, я там довго не працював.

Вибрали нас шістдесят в’язнів з бараку і сказали, що завтра поїдемо у командерівку. На другий день машиною завезли нас до Зулю. Це невелике містечко недалеко Ваймару. Там були фабрики зброї, де працювало багато людей, переважно з України, вони носили на грудях 08Т.

Нас помістили в невеликому бараці без колючого дроту. Довкола стояли вартові. Першої ночі поляк намагався втекти і був убитий на місці. Гнітюче враження справив його труп під бараком, весь у крові. Ніхто більше втікати не хотів.

У нашій бриґаді найбільше було поляків, кілька чехів, один грек, українців кільканадцятеро. «Капо» був німець-комуніст. Його помічник форарбайтер, чех, теж комуніст, студент права, великий русофіл. Дорікав нам, українцям, що ми — фашисти, зрадили Сталіна, продали Гітлерові Україну. Таку наругу ми зносили весь час. Поляки наструнчували на нас, українців, «капо».

Нас привезли сюди проводити каналізацію. Тут будували барак для цивільних робітників місцевих фабрик. Робота була не дуже тяжка: ніхто нас не бив, зупу приносили з фабрики, ту саму, що давали цивільним. Не треба було годинами стояти на «апелю». Так ми працювали до кінця вересня. Потім повернулися до Бухенвальду. Нашого баракового вже не було, його вислали на фронт. На це місце прийшов комуніст Ерік. Він дуже любив тих, хто носив букву «Е», бо вважав, що всі «рускі» комуністи, не любив українців з Галичини.

Від баракового ми почули новину, що в таборі є жінки, яких можна ввечері відвідати. Такий візит коштує дві марки. їхній барак був недалеко від нашого. Там було сім молодих жінок з Майданеку: п’ять польок і дві румунки. Вони погодилися добровільно. Вдень вони прогулювалися біля бараку, а ввечері приймали візитерів. Вони ходили в цивільній одежі, харчі давали їм з есесівської кухні, зате мусили приймати певну кількість чоловіків. Не знаю, хто до них навідувався. У таборі була чутка, що один польський офіцер попав до своєї дружини. Чи це була правда — не знаю, але таке могло бути.

В таборі життя не змінилося. Кожний день відбувалися «апелі». Кожний день формували нові робочі команди, і під звуки оркестри, немов ріка, плили тисячі нещасних жертв: голодні, виснажені до краю, ішли на тяжкі роботи.

Під брамою стояли ті, що були призначені до страти. Був такий закон, що за якусь провину, переважно за спробу втечі, вони мусили стояти під брамою, аби всі в’язні на них дивилися. Так стояли до неділі. У неділю сполудня, коли ми верталися з роботи, виганяли всіх на площу. Там уже була приготована шибениця. Перекладачі всіма мовами оголошували, що такий-то бандит намагався втекти, тому буде зараз покараний, і на очах усіх нещасну жертву вішали.

Подібні сцени відбувалися щонеділі. Ми вже були привикли до таких подій. Вони вже не справляли на нас великого враження.

День і ніч у крематорію горіли людські тіла, це був єдиний вихід з цього пекла, мало хто вірив, що пережиє ті знущання. Але я вірив і других підтримував на дусі. Коли ми повернули зі Зулю, то працювали в лісі на будові залізниці. Робота була не тяжка, а головне

— можна було купити за 50 пфеніґів зупу з кульбаби. Та зупа голоду не заспокоювала, але як хтось мав з дому сухарі, розмочував в тій зеленій юшці і трохи підкріплювався.

В неділю не всі команди йшли на роботу, виходили на головну площу. Там відбувалися різні торги, виміна товарів, що кому вдалося роздобути, кому з магазину, кому щось вкрасти від другого. І так торгівля процвітала, головною валютою був тютюн.