Розділ «ЧАСТИНА І»

Поляки також збиралися гуртами і вели між собою розмови. Серед них було багато інтеліґентів, високих урядовиків: адвокати, судді, лікарі, професори. Вони відокремлювалися від загальної маси, до українців не ставились так ворожо, як на Майданеку. Коли ми їм доводили, що польський уряд зробив українцям великі кривди, деякі з них визнавали, що то правда, але це була помилка польського уряду, по війні такого не буде. Вони були певні, що незабаром не тільки західноукраїнські землі повернуть до Польщі, а майбутні кордони Польщі по війні мають бути на Дніпрі.

Оті суперімперіалісти твердили, що «Польська» має бути від «можа до можа», бо це є історичні польські землі. Пам’ятаю, як один варшавський капраль говорив, що кожний поляк мусить убити двадцять німців і десять українців. Отакі бесіди можна було почути дуже часто. Але була одна тема, спільна для всіх, — їжа. їжа снилася, про їжу говорили цілими днями на роботі. Найбільше любили розказувати поляки, які то в них були смачні страви.

У Вуперталі жилося трохи краще, але над нами майже кожної ночі гули літаки. На місто бомби не кидали, бо Вуперталь був уже розбитий. Але в’язнів зганяли до підвалу. Нас було так багато, що сиділи одні на одних до кінця тривоги. Це забирало декілька годин нашого сну. Минула зима 1943—1944 рр. Навесні в’язні почали втікати. За короткий час втекло сім поляків, і жодного не впіймали. їм сприяли цивільні робітники: давали сміливцям одежу. Тому нас перевезли на початку літа 1944 року до Ельріху, коло Дори і Нордгавзену. Помістили нас в одноповерховому будинку, колишньому готелі. Поруч була велика площа, обведена колючим дротом. Тут ми будували залізну дорогу. Працювали в чистому полі, робота була дуже тяжка: тільки-но в`язень на хвилину стане перепочити, «кало» нещадно б`є, і так ціле літо шість днів на тиждень, у дощ чи спеку, без відпочинку.

З волі доходили вістки: війна наближається до кінця. З’явилася надія, що скоро підемо додому, і це нас потішало. Але разом з тим були і жахливі вістки. Між вартовими, що нас охороняли, був один фольксдойч з Житомира, що знав українську мову. Одного дня на роботі Мітька харківський питає: «Коли закінчиться війна?» «А що вам з того буде? Як війна закінчиться, вас додому не пустять. Як німці війну виграють, то будете відбудовувати всі зруйновані міста, а як Гітлер війну програє — вас усіх знищать. Гітлер говорив: «Не повинно лишитися ні одного свідка з концтабору»». Він був певний, що німці війни не програють, що німці мають таку зброю, що за один день можуть знищити цілу Росію. Видно, Гітлер розраховував на атомну бомбу.

Коли американці висадилися на берегах Франції і створили другий фронт, німці вивезли арештованих французів до Німеччини. Одного дня пригнали до нашого табору п’ятдесят французів. Це була національна еліта: державні мужі, адвокати, лікарі, військові старшини, артисти й інші. Всі в цивільній одежі і добре виглядали. Перші дні поводилися дуже гордо, навіть був випадок, коли один офіцер вдарив есесівця в обличчя. За це його так побили, що він не міг піднятися з землі, копали ногами, як собаку. Оця французька інтелігенція в житті ніколи фізично не працювала, вони були тут дуже безпорадні, опущені, брудні, трималися в своєму гурті, були дуже непривітні до в’язнів іншої національности. Працювали вони в одній команді. Форарбайтером до них призначили польського капітана, який знав французьку мову. Пізніше вони його вбили. Французи любили їсти жаби. Як комусь пощастило зловити жабу, то француз в обмін віддавав маргарину.

Коли радянські війська зайняли Україну й Польщу, то з тих територій ніхто вже не отримував посилок. Французи, бельгійці, голландці та інші одержували посилки через Червоний Хрест. Але з них вони мало користали, бо рускі в них крали. Кожного ранку французи на них кричали, називали найгіршими словами, а рускі їм під ніс тикали дулю і обзивали такими словами, що я в житті подібного не чув.

Коли закінчили будувати залізницю на полі, мою бриґаду перевели до Дори проводити рейки для вагонів, на яких вивозили з тунелю ракети (Ф-2).

Дора — місцевість біля Нардгавзену. Це ґранітні гори, під якими були величезні тунелі, вириті в`язнями. Тисячі в’язнів там і загинули. В цих тунелях виготовляли ракети, які висилали на Англію. Тут були великі харчові магазини. В’язні постійно жили в тунелях, працювали в жахливих умовах. Назовні не виходили. На місце загиблих привозили з Бухенвальду інших. Дуже часто ту гору бомбардували американські літаки, але без наслідків. Щораз більше бомбардували станцію Нордгавзен. Команду, в якій я працював, везли направляти рейки, часом серед ночі. Майже кожного дня падав дощ, ми промокали до шкіри. З харчами було щораз гірше. Перестали давати хліб, навіть ту мізерну порцію. На станції, де ми працювали, стояли вагони з цукровими буряками. Ми почали красти буряки і їсти сирими. Це побачили вартові. Ми боялися, що нас покарають, але вони теж були голодні. Охоронці десь роздобули відро, набрали води, ми розпалили вогонь і варили буряки. Вартові їли разом з нами. Але це довго не тривало, може, два тижні. Ми були такі виснажені, знесилені голодом і холодом, що здавалося, нам приходить кінець.

Одного дня на дорозі зі станції до табору мені в очах потемніло, світ закрутився і я впав непритомний в болото. Мене занесли до табору. Вночі я відчув сильний біль голови, піднялася температура. Рано вже не міг встати на «апель», хоч бараковий немилосердно бив. Хлопці занесли мене на подвір’я, а по «апелю» занесли до приміщення, де лежали вмираючі. Лікар, теж в’язень, поляк, оглянув мене і сказав, що в мене запалення легенів. Кілька днів я пролежав напівпритомний, кашляв кров’ю, був дуже ослаблений. Товариші, що лежали поруч, потішали мене, що скоро прийде мені кінець, закінчаться мої страждання. Але мені дуже хотілося жити. Я вірив, що витримаю, що воля вже недалеко. У такому стані я пролежав понад тиждень. Коли температура впала до 38 градусів, мене забрали на роботу. Фронт наближався, і було видно, що скоро кінець війні. Есесівці ходили мовчазні, а в’язні жили надією на волю.

Десь на початку квітня на роботу вже не йдемо. Сидимо голодні і нетерпеливо очікуємо дня волі, але ми, українці, не дуже радіємо, до Сталіна вертатися не хочемо.

Одного дня по вечірньому «апелю» всім видали по п`ятнадцять цигарок. Ми дуже здивувалися, бо такого ніколи не було. Вночі ще добре не заснули, як нас підняли і вигнали на подвір’я. Командант табору сказав, що фронт недалеко і ми мусимо евакуюватися у безпечне місце. Доведеться йти пішки 50 кілометрів на добу. Хто чується, що не може йти на таку відстань, хай виступить, поїде поїздом. Я почував себе дуже ослабленим і виступив. Із шестисот виступили понад двісті. Нас відокремили від решти, дали по фунтовій пачці маргарини без хліба.

Так ми стояли на подвір’ї кілька годин під дощем. Коли почало світати, есесівці наказали шикуватися по п’ять і повели на станцію. Тут на нас уже чекали відкриті вагони для перевезення вугілля. В кожен вагон заганяли по сто в’язнів. Було дуже тісно, так що всі стояли. З 35-ти вагонів більшість була вже заповнена. Тут були в’язні із Дори й інших таборів. Падав дрібний дощ і за короткий час ми промокли до нитки. Так ми стояли у вагонах цілий день і ніч. Маргарину, що дали нам на дорогу, відразу поїли без хліба, дехто поміняв на цигарки. Вночі чули постріли: у сусідньому вагоні хтось пробував тікати, але сміливців тут же постріляли.

На другий день дощ ущух. Був гарний сонячний ранок. Десь коло полудня поїзд рушив. Ми їхали через ліс, виїхали в чисте поле. Нараз налетіли американські літаки, опустилися низько і почали обстрілювати поїзд. Вартові кинулися тікати, в’язні — за ними. Паровоз був розбитий, один есесівець і два в’язні вбиті.

Коли все скінчилося, охоронці стали заганяти нас до вагонів. Деякі хлопці під час стрілянини не тікали на поле, а зайшли до вагона, де есесівці зберігали харчі, забрали хліб. Коли есесівці помітили брак хліба, почали шукати. В кого знайшли хліб — того відразу стріляли. В моєму вагоні одному хлопцеві вдалося захопити буханець. Коли ревізія наближалася до нас, він розломив буханець на шматки і роздав. Мені теж попав кусень. Коли ревізори дійшли до вагона, я той хліб уже з’їв. Гадченкові, що сидів біля мене, пощастило знайти на полі торішній буряк, половинку він вділив

мені. Тим буряком я трохи притамував спрагу, яка дуже мене мучила, трохи підкріпився, і, може, це врятувало мені життя.

Ввечері пригнали паровоз і ми рушили далі. Доїхали до якоїсь станції недалеко містечка Целе Крайц Ґарделґен. Там стояли цілий день. Ні їсти, ні пити не давали. Ми були виснажені до краю. Дозволяли вийти з вагона у крайній потребі, але не всі мали силу. Я ще пересувався, попід вагонами знаходив кропиву, якийсь бур`янець, зривав і їв.

Біля нашого поїзда стояли вагони з картоплею. Ми дивилися на неї та міркували, як би то дістати. І придумали. В кожного була залізна ложка із загостреним об камінь держаком, що служив за ніж. Ми тими ложками відкололи у вагоні кусень дошки, в дошку забили цвях і тим «інструментом» дзьобали по одній картоплині. Мені вдалося дістати дві картоплини. Хоч сира картопля дуже несмачна, але кому дісталася, їв з апетитом. Вартові того не помітили.

Ми перебували у вагонах два дні. В одному куті вагона скупчилися всі знайомі і радилися, як втекти, бо на життя надії нема. Мій близький друг, Василь Мартинюк, загадав рано вийти з вагона, назбирати недокурків, які вартові викидали за ніч, і закурити. З такими мріями сиділи, бо лягти не було місця. Спустилася темна ніч, туман такий, що не бачили один другого. Біля мене сидів Михайло Пиптюк з Косова, з другої сторони — Михайло Прибильський, чоловік середнього віку, він дуже побивався, що залишив четверо дітей. Я вже засинав, коли чую, що якийсь тягар придушує мене. То Михайло Пиптюк звалився на мене. Я його прошу: «Михайле, ти мене душиш!» Але він уже не чує, заснув навіки. Багато в'язнів рано вже не пробудилося, серед них і Михайло Прибильський. Василь Мартинюк вийшов з вагона і не повернувся. Що з ним сталося, я так і не дізнався. Може, вдалося втекти, може, убили вартові.

У вагоні почалося людоїдство. Живі різали тіла своїх мертвих товаришів і їли. Поруч мене дуже милий чоловік Іван тримає шматок людського м’яса і пропонує мені. Я занімів, не міг нічого відповісти, такий мене огорнув жах.

Рано, коли сонце піднялося високо, розвіявся туман, до нашого поїзда під’їхав бавер, привіз кілька мішків картоплі. Вартові наказали вийти з вагонів і підходити до мішка. Не всі в’язні вийшли. Третина вже не хотіла нічого. Хто ще відчував голод, підходили, есесівець давав одну картоплину. Кожен гриз її з великою жадобою. Пригадую, як один француз відібрав картоплину в іншого. Це побачив «транспор фірер» (провідник транспорту), кат, про якого я вже згадував, житомирський фольксдойч. Ця жадібна потвора людської крови відповідала за життя трьох з половиною тисяч мучеників. Він наказав французові клякнути на коліна. Нещасний покірно уклякнув, дивився на нього благальним поглядом, а той кат приклав до чола пістолет і застрелив. О, Господи, ніколи не забуду тої сцени.