Розділ «ЧАСТИНА І»

* * *

А поїзд мчить, минає Галич і все далі від рідної хати. У Львові поїзд зупинився, і ми сиділи у вагонах до ранку. Ранком прийшло більше есесівців з собаками і наказали виходити. Надворі був лютий мороз, сніг скрипів під ногами, а ми всі дуже легко вдягнені. Зі станції погнали нас через місто до великого будинку по вулиці Янівській. При будинку була велика площа, горіло вогнище, коло якого стояв гурт жидів. Що то був за будинок, не знаю дотепер. Одні казали — якась фабрика, інші — військові казарми. Під будинком зняли кайдани, прочитали наші прізвища і передали другим катам. Ті загнали нас у приміщення. Ми раділи, що не будемо мерзнути на морозі і, може, дадуть щось з`їсти. Та марні були наші сподівання, їсти не давали. Що діялося всередині будинку — хто того не пережив, уявити не може, то був страшний суд.

Було тут повно людей: чоловіки і жінки разом, були всякі національності, було багато поляків. Але найбільше українців, молодих людей, зігнали з цілої Західної України.

Весь будинок закладений чотириповерховими нарами. Люди сиділи на голих дошках в одежі, ніхто не роздягався. Між нарами проходи були так забиті, що тяжко було просунутися.

Там можна було почути: плач, прокльони, а навіть спів. Серце розривалося від плачу матерів за маленькими дітками, яких полишали вдома.

Я стояв у проході між нарами, коло мене стояв якийсь одесит і співав, ще й досі пам`ятаю слова із тої пісні: «Заложивши руки в бруки, я пою собі од скуки, гоп со смиком ето буду я».

На нарах сидів гурт дівчат десь із Тернопільщини і співав пісню: «Повіяв вітер степовий, трава ся похилила. Впав в бою козак молодий, дівчина затужила». Та таким жалісно-розпачливим тоном, що серце щеміло. То було ридання душі. Ще й досі, як почую цю пісню, дрож пронимає тіло. Вона нагадує мені ті страшні сцени, які я пережив. Так минув перший день у тому пеклі. Ніхто до нас не заходив, їсти не давали. Вночі лежали на нарах, хтось дрімав сидячи. Ніхто не роздягався, бо було дуже холодно. Мій товариш Цимбалістий уже не підводився. В нього була висока температура, та я не міг нічим зарадити. Не було навіть води, аби змочити хустину і прикласти до чола. Ніч здавалася безконечною. Крім голоду і холоду, ще й воші не давали спокою. Так ми дожили до ранку. Голод і спрага нестерпна, сподівалися на якусь їжу, але марно. В одному куті стояла велика «скриня» для відправлення фізичних потреб, з якої розносився сморід на ціле приміщення. Всіх тривожила одна думка — куди ж повезуть, що з нами буде, чи, може, тут будуть нас стріляти?

Як часто буває, в гурті людей завжди знайдеться якийсь всезнайко. І тут такий знайшовся: молодий поляк став нас потішати, що нічого злого з нами не буде, нас вивезуть до Німеччини на роботу до баварів. У них голодні не будемо. Літо якось переживемо, а до зими війна, напевно, скінчиться, і ми повернемося додому. Нам дуже хотілося в це вірити, але попереду були такі муки, що небагато з нас лишилося живими.

Цілий день ніхто до нас не навідувався. Пополудні пригнали ще більше людей, їсти не давали. Нарешті аж на третій день принесли варену картоплю, подушену з лупиною і піском. Посуду ніякого не було. Хто мав якусь хустину, брав у хустину, інші підставляли поли одягу, шапку. Картопля була без солі, на зубах скрипів пісок, та всі їли, бо були виголоджені. По тій картоплі стало ще гірше, бо цією стравою ми ще більше розбудили апетит. Голод так вимучив людей, що не мали вже сили плакати і проклинати катів. Люди виглядали, як живі трупи. В сумні очі в`язнів страшно дивитись.

На четвертий чи п`ятий день приходять есесівці і поліцаї, виганяють на подвір’я. Зачитують прізвища і заганяють до машини.

Немилосердно б’ють нагайками і кричать: «Люс! Люс!» В машині так тісно, що руки не можна витягнути. Завезли нас на залізничну станцію. На залізничній станції з брудною лайкою і стусанами загнали нас по вісімдесят людей до товарових вагонів, зачинили двері і так лишили. Сісти не було місця, а стояти — не було сили, падали одні на других.

Цимбалістого ми занесли напівживого. Він уже не міг сидіти. Вдвох із Лапкою ми примістили його в купі і пильнували, щоб хтось не впав на нього. Спрага мучила більше, як голод. Надворі було чути лайку есесівців і гавкіт собак. Приганяли ще більше людей, поки не заповнили всі вагони. Пізно вночі поїзд рушив. Куди нас везуть, ніхто не знає. Поїзд то їхав, то ставав, довго стояв на станціях. Вікон у вагонах не було — темно, ми навіть не знали, чи то день, чи ніч. З відра, яке стояло в куті для погоджень фізичних потреб, розносився сморід.

Так нас везли півтори доби зі Львова до Любліна. На вечір поїзд зупинився. Чуємо гамір і гавкіт собак.

Відкривають двері у вагонах і кричать: «Виходьте, свинячі собаки!» Та не всі можуть виходити, ті, що ще могли стояти на ногах, мусили нести знесилених. Я і Лапка забираємо Цимбалістого. Коли всіх з вагонів поставили по п’ять в ряд і повели дорогою через поле.

Надворі відлига, сніг топиться, під ногами вода, ноги мокрі, тяжко йти самому, а треба й нести товариша. Есесівці кричать: «Шнель! Шнель!» А ми ледве ноги тягнемо.

Пройшли ми, може, півтора кілометра і бачимо бараки, як далеко око сягає. Над обведеними колючим дротом бараками високо зносились комини, над якими клубочиться чорний дим. То був крематорій. Недалеко, на полі, працювали люди в сірому смугастому одязі.

Наш транспорт наближався до коминів, через які пройшли з димом сотні тисяч, чи, може, мільйони невинних жертв озвірілого фашизму. Вже темніло, коли ми дотягнулися до брами. Тут нас порахували і загнали до бараків, розміщених на третьому полі, по шістсот у кожний. Полем називали секцію, де стояли бараки за колючим дротом.

Було це 5 лютого 1943 року. До бараку через щілини дуло снігом. Між чотириповерховими нарами — широкий прохід. Я був щасливий, що нарешті поклали Цимбалістого. Він уже доживав останні години.

Бараковим був здоровезний поляк, Казік з Варшави, — пан життя і смерти товаришів недолі. Мав ще двох помічників, теж поляків, які немилосердно знущалися над українцями з Галичини.

Ще не встигли розміститися по нарах, як нараз чуємо крик: «Ахтунґ! Ахтунґ!» До бараку заходять два пихаті есесівці з нагайками в руках. Попереду дванадцятилітній хлопчина в червоних штанах (райтках), синій блюзі з золотими погонами і нагайкою в руках. Це уніформа австрійської кавалерії Першої світової війни. Нараз почав верещати діточим голосом: «Ви, сукини сини, я вас ту научу!» І щосили бив нагайкою куди попало. Я мав щастя, що стояв позаду і встиг заховатися під нари. Але переднім дісталось добре. Отак нас привітали. Нарешті дали вечерю — півлітра теплої бруковяної зупи, яка нам дуже смакувала, бо понад тиждень, крім тої картоплі з болотом, нічого не їли. По вечері полягали спати. Ніхто не роздягався, мерзли, тулилися один до одного. Щойно почали дрімати — воші пішли в наступ. Все тіло як вогнем пекло. Поруч мене з одного боку лежав Лапка, з другого — Цимбалістий, далі — проф. Трач. В годині четвертій вже кричать, б’ють в рейку: «Вставаць!» Хто міг, підвівся, але багато не вставало. Цимбалістий і Трач уже застигли.