Розділ «ЧАСТИНА І»

Дали на сніданок по шматочку хліба і півлітра чорної води, нібито кави. Опісля прийшли два есесівці, порахували всіх живих і мертвих. Небіжчиків повиносили надвір. Ми вийшли на так зване поле. То була площа завдовжки 300—400 метрів. З обох сторін — по 11 бараків. Серед площі шибениця, дуже примітивна, а часто вживана, ще будинок для цілого поля, де в’язні полагоджували фізичні потреби. Коли я туди зайшов, застав кількох в’язнів. Вони ховалися, аби не йти на роботу. Коли побачили нас у цивільному, то перші питання

— звідки приїхали, чи не маємо закурити, як довго з волі?

Я їх розпитував про таборові умови. Вони потішали, що довго тут не поживеш, вийдеш на волю, але через комин з димом. Я запитав, хто той хлопчина в червоних штанах. Виявляється, що це дванадцятилітній жидок з Польщі. Він за наказом есесівців повбивав своїх батьків, братів і сестер. Тому його зробили «капом». Це малий садист, що немилосердно мордує в’язнів. Есесівцям це робить велику приємність і тому його тримають. Розповідали, які страхіття тут творяться, говорили, що найтяжче пережити зміну одягу. Раптом заходить череватий есесівець з нагайкою — кричить, називає найгіршими словами, б’є нагайкою куди попало і виганяє надвір. Нас, що були в цивільному, залишив у спокої. Згодом ми побачили тих в’язнів, як вони тягнули великий віз під бараки і скидали на той віз мертві тіла, і везли до бараку, який називали дім хворих. Там знімали з мертвих одежу, виписували на грудях номери і скидали на купу, як дрова. Страшно було дивитись на ті кістяки, обтягнуті шкірою із запалими незакритими очима. Незабаром інші кістяки, ще живі, притягають віз, викидають ті скелети і везуть до крематорію до печі. Такі транспорти відбувалися кожного дня. День і ніч горіли людські тіла.

Вирийуло лютневе сонечко. Ми посідали під стіною навпроти сонця, поскидали сорочки і давай бити воші. Та недовго ця війна тривала. Побачив це бараковий, покликав ще двох своїх помічників, ті прийшли з дрючками і, як диких звірів, загнали нас до бараку. Мій односелець Лапка виявився добрим організатором (так називали тих, що вміли щось роздобути). Десь він пішов поміж бараками і роздобув моркву, дав мені половину. О, яка була смачна ця морква! В житті такої не їв. На вечерю така сама бруквяна зупа. Отак минув перший день у Майданеку. На другий день такий самий порядок: в четвертій годині вставати, та не всі уже вставали.

Десь перед обідом до бараку заходить санітарна комісія: двох лікарів-в’язнів, поляки. Питають, хто чується хворий, хай зголоситься. Хворих заберуть до шпиталю. Зголосилося багато, але забрали лише тих, хто мав температуру понад 38 градусів. Були такі кільканадцять осіб, їх забрали до шпиталю. Ми, здорові, їм заздрили. Але вони вже ніколи не повернулися, їх тіла зі шпиталю завезли до крематорію.

Третього дня прийшла страшна година — зміна одягу. Загнали нас до бараку, наказали скинути одежу, віддати все: хрестик, обручку, в кого що було. Тоді по черзі підходити до стрижки, потім надвір — купатися. Там під дашком був басейн з холодною водою і сіркою, куди заганяли по двадцять осіб. Треба було зануритись у воду з головою, хто не занурився з головою, били по голові. Після такої купелі бігли по снігу яких ЗО метрів босі, голі, мокрі до бараку. Там стояв стіл. При столі сиділи в`язні, поруч горіла залізна піч.

В’язні підходили до стола, їх реєстрували і давали номери на білій нашивці і червоні трикутники, що значило політичні. На червоних трикутниках була перша буква держави, з якої походив в’язень, тобто букви давали не за національністю, а за державною належністю. Полякам і українцям, які жили до війни під Польщею, — букву Р (П), росіянам і українцям, які жили під совітами, — букву R (Р). Потім видавали концтабірний одяг біло-сірого кольору в паси (як зебра) дуже поганої якості. На ноги — взуття на дерев’яній дощинці: до половини стопи ногу закривав шматок брезенту, а п’яти голі. Одежу давали, яка кому попала, потім в’язні між собою мінялися.

За цією процедурою минув день. Ввечері загнали нас до бараку, видали на десятьох одну голку і нитки, наказали якнайшвидше пришити номери і трикутник з буквою, а на правій нозі на штанці — номер.

Від того часу кожний в’язень став лише номером. Дуже дивно я почувався в тій уніформі, але мусив привикати. Важко уявити, що людина може витримати такий холод, такі знущання і моральне приниження. Правда, не всі витримували. Багато «виходили на волю» через крематорій. Коли ми пришили номери, з’їли бруквяну зупу і полягали спати. Заснути не давав холод, як ми не тулилися один до одного. Тільки трохи нагрілися, кричать: «Вставаць!» Але по тій купелі у холодній воді на морозі багато вже не встало... О шостій годині всіх виганяють на подвір’я, ставлять у ряди і рахують живих і мертвих, — мусять бути до рахунку, кожний барак окремо. Це тривало понад годину.

Після такої перевірки формують робочі команди. Форарбайтери збирають по 30—40 в’язнів і женуть на роботу. Форарбайтери були переважно німці і поляки, ті, що знали німецьку мову. Старші в’язні їх уже знали і йшли до тих, хто менше бив. Я попав до якогось німця, кримінального садиста. Цілий день він ходив з довгим патиком, немилосердно бив в’язнів і весь час кричав: «Люс! Люс!» (Швидше! Швидше!) Ми носили землю: двох накидали на ноші, а двох несли, засипали ями на полі, вирівнювали площу під будову бараків. За цілий день праці в холоді і голоді ми чулися дуже втомлені. Нарешті чуємо: «Файрант!» (Кінець роботи). Шикують нас по п’ять і йдемо до табору. На дорозі болото, онучі мокрі, взуття злітає з ніг, а ми мусимо тримати крок.

Так минув перший день на роботі. Наступного ранку знову «Апель!» Знову формують робочі команди. Я вже не пішов до того німця, долучився до іншого, до поляка. Повели нас на роботу. Площа, де мали будувати, ще не обведена колючим дротом, але обставлена литовським військом в уніформі Литовської армії. Вони до нас не мали ніякого відношення, стояли далеко і пильнували, щоб в’язні не тікали. Дали нам лопати, ломи і ноші. Хто довбав мерзлу землю, хто лопатами накидав її на носилки, скільки могли підняти двох людей. Постійно підганяв форарбайтер. Ми так знесилювалися, що з ніг падали.

Це було в першій половині лютого. Морозний вітер курив снігом, а ми, напівголі, голодні, вже не мали надії вижити. Але я тримався щосили, бо вірив, що вийду з цього пекла. Мабуть, віра врятувала мене, а хто зламався морально — не витримав.

Одного разу підходимо до табору після роботи. Бачимо: за брамою стоять кільканадцять в’язнів на струнко і кожний в зубах тримає морквину. Це ті «щасливці», які возили до кухні ярину. Заховали по одній морквині за пазуху. В них зробили обшук, і в кого знайшли цю злощасну здобич, той мусив стояти з морквиною в зубах так довго, поки не повернулися з роботи всі команди, а потім мали ту морквину занести до кухні. Опісля — знову перевірка («апель»), боронь Боже, щоб одного в’язня бракувало. Тоді всі стоятимуть на морозі, поки не знайдуть живого чи мертвого. Було, в’язень залізе десь у рів, щоб потім непомітно втекти. Але це мало кому вдавалося. Як бракувало в’язня, есесівці з собаками йшли туди, де він працював. Якщо сміливця знаходили, приводили до табору і в присутності всіх вішали. А ціла команда, в якій він працював, була покарана. Такі «апелі» бували часто. По кількох годинах стояння на морозі багато в’язнів непритомніло. їх забирали до ревіру (шпиталю) і там їх викінчували. Не було випадку, щоб хтось повернувся з того шпиталю.

Хто ще тримався на ногах, заходили до бараку, їли бруквяну зупу і так кінчався день, а в декого життя. По вечері, як завжди, ділилися враженнями від пережитого і почутого, так я довідався, що в одній команді арбайтером є добрий чоловік, українець зі Львова на прізвище Лейко. В його команді майже всі — українці. Вони копають глибокі рови для каналізації. В тих ровах можна заховатися від вітру.

Наступного дня, по «апелю», я бігом до Лейка і прошу, щоб прийняв мене до своєї команди. Він погодився.

В команді було нас 50 в`язнів. Ми вийшли на місце праці. Рови були вже викопані вище пояса. Ми працювали швидко, щоб закопатися глибше і заховатися від вітру. Тут було багато легше, як на поверхні носити землю. Добрий Лейко в’язнів не бив. Форарбайтер мав право взяти собі помічника, він називався «шібер». Його обов’язки були роздавати і збирати лопати; допомагати форарбайтеру підганяти в’язнів до роботи; палити вогонь, як надійде есесівець, дати хлопцям знати, щоб швидше ворушили.

Одного дня Лейко запропонував мені бути таким помічником. Я дуже зрадів. Бо палити вогонь і грітися коло нього — це велике щастя. Та недовго тривала моя радість. Одного дня я розпалив багаття. Лейко заховався до будки, де складали лопати і ломи. Хлопці закопалися в рови і нічого не робили. На той час, наче з неба, впав есесівець і побачив це. О горе! Німець врізав Лейкові п’ятнадцять нагаїв, а мені — п’ять. На тому закінчилась моя кар’єра. Більше я не хотів бути «шібером», краще копати рови й остерігатися побоїв, бо вони скорочують життя.

Тим часом я ставав щораз безсилішим, обморозив ногу. Нога розпухла, посиніла, але я нікому не показував. Бо як піду до шпиталю, то вже не вернуся. Там лікар зробить мені укол — і до крематорію. Ті, хто не може працювати, їм не потрібні. А я хотів жити і вірив твердо, що виживу. Одного дня я вирішив не йти на роботу, заховався в виходку. Як уже всі команди пішли на роботу, я швидко забіг до бараку. Гадаю, пересиджу день і трохи відпочину. Та недовго я відпочивав. За якусь годину приходить есесівець, шукає маркирантів, тих, що не пішли на роботу. Зігнав нас кільканадцять з усіх бараків, пригнав до великого воза і наказав тягнути віз до шпиталю. Зайшли ми досередини і жахнулися. На підлозі лежала купа людських скелетів. То були кості, обтягнені шкірою. Животи запалі, очі й роти відкриті, на грудях номер, виписаний хімічним олівцем. Ми брали ці кістяки за руки й ноги і викидали на віз, як дрова. Мовчки переглядалися і думали, що нас те саме чекає. Есесівець весь час кричить: «Люс! Люс!» Навантажили тіла на віз, а було їх коло п’ятдесяти, запряглися до воза. Одні тягнули, другі пхали в болоті по кістки, і так ми дотягли до крематорію, зайшли в крематорій — серце захололо...

Я вперше побачив зблизька ті залізні печі, в яких горіли людські тіла. Двері до них були такої висоти, що міг зайти чоловік високого зросту не згинаючись. Обслуговували їх двох в’язнів міцної будови кавказького типу (якої національности, не знаю, говорили російською мовою). Ми скидали ті скелети на долівку, а ті двоє брали за руки і ноги й кидали до печі. На вогні тіла корчились, руки і ноги підносилися, немовби хотіли встати. Коли віз спорожнили, ці здоровані, ніби на жарт, вхопили мене за руки й ноги і кажуть: «Бросим в печку». Я, смертельно переляканий, почав кричати, і вони мене пустили. Але якби кинули в піч, ніхто б на це уваги не звернув. Людське життя тут було нічого не варте.

Сьогодні я відвіз тих, чиї муки вже скінчилися, завтра інші відвезуть мене. Більше я не хотів ховатися і пішов на роботу копати рови.