Розділ «ЧАСТИНА І»

Крім торгівлі, можна було почути якусь новину із фронту (в той час була така чутка, що Гітлер програє на всіх фронтах і хоче замиритися з аліянтами, є надія, що війна скоро закінчиться, але такого не сталося і ми далі терпіли).

Одної неділі я на роботу на пішов, пішов на площу, може, щось виміняю за тютюн, який у мене був. Цілий час я мріяв про шкіряні черевики, такі черевики були в магазині. Німці забирали від французьких полонених і скидали до магазину, а французам давали дерев’яні. В магазині працювали в’язні, переважно комуністи, вони виносили з магазину черевики й інші речі. Як я вийшов на площу, підходять до мене двох доходяг: один уже старший, а другий ще зовсім молодий, на грудях у них буква «R». Звертаються до мене: «Гей, польський, маєш табак? Віддам маргарин». Я їм кажу, що я такий польський, як вони рускі. «Українець, да, такий самий, як ви». «Табак в тебе є?» «Є», — кажу. «Дай дві скрутки, віддам маргарин».

— «Закурити то я дам даром, а маргарин з’їжте самі». Вони закурили: «Крепкий в тебе табак». Коли розговорилися, виявилось, що то були батько і син, українці з Харкова, їх вивезли до Німеччини на роботу, вони пробували втікати, і їх посадили в кацет. Таких було багато. «Слухай, — каже батько, — крепкий в тебе табак, може, тобі щось треба, дасиш табаку, а ми тобі постараємо». «Постарайте мені шкіряні черевики, кожані бутінки». — «Да, скільки скруток дасиш?» — «Дам добру жменю». — «Добре, ми тобі бутінки постараємо». Батько до сина: «Знаєш, Мітька, там один руский має хороші бутінки, треба в нього замахорити». «Знаєш що, дружок, ти завтра раненько зайди в уборну, перед «апелем», принеси табак, а бутінки будуть».

Цілий вечір я радів, що буду мати шкіряні черевики. Раненько біжу до уборни, так, як ми договорилися, і бачу, є черевики, акуратні на мою ногу. Дав я їм добру жменю тютюну і порцію хліба, ми обмінялися за обув, вони були дуже задоволені, і я був щасливий, бо це улегшувало життя в кацеті. В тих черевиках я ходив до кінця війни, потім я ще виміняв светер, що багато спричинилося до збереження мого здоров’я.

Харків’яни часто мене відвідували в моєму бараці, я їм давав закурити, але незабаром я знову виїхав в командерівку.

Зібрали нас двісті в’язнів і сказали, що кудись поїдемо. Всі дуже боялися потрапити до Дори. Це був найтяжчий табір. На щастя, ми попали до Вуперталю, чистити вулиці. Вуперталь — гарне містечко в Західній Німеччині, у Вествалії, сім кілометрів від кордону з Голландією. Через місто пропливає річка Вупер, на берегах якої розташоване сімсоттисячне містечко. Понад рікою, в повітрі, по рейках проходив трамвай.

У місті була фабрика, де виробляли танки, і харчова база. Сюди привозили худобу, свині, тут їх забивали і вивозили на фронт. За два налети американців місто було зовсім знищене, тільки де-не-де виднілися фабричні комини. Розказували німці, що під час бомбардування загинуло сорок тисяч цивільного населення.

На краю міста стояла п’ятиповерхова школа, і нас туди завезли. В тому будинку зробили концтабір. Тут ми застали з двісті в’язнів. Тепер нас було вже чотириста. Більшість — українці з центральних і східних областей. Тут я зустрів знайомих і товаришів з Бухенвальду. Був там і мій односелець Іван Лапка, Людвік Мигаль, Дмитро Пищ, Теодор Химко і багато інших, назвиськ уже не пам’ятаю.

Попав я до команди, яка працювала в різні, де забивали худобу і свиней. Вибирали сюди найсильніших, бо робота була дуже тяжка: заносити сходами до вагона чверть корови або вола, зате годували нас дуже добре на місці праці. М’яса ми їли скільки хотіли, навіть пива давали. Часто ми ще й крали м’ясо і приносили в табір до загальної кухні. Нас, щасливців, було десять, майже всі українці.

При школі збудували ще один барак і привезли з Бухенвальду ще двісті в’язнів. Було нас там близько шестисот. Найбільше — українців. Поляків менше, і вже нас не чіпали. Навпаки, українці зі східних областей і рускі до поляків відносилися зневажливо. Не любили вони і нас, галичан, бувших горожан Польщі, називали нас поляками, тому що ми мали букву «Р». Були між ними комуністи, які називали нас фашистами, самостійниками, зрадниками «родіни». Прийде час, і всіх вас повбиваємо.

То були партійні активісти, таких було небагато. Велика більшість

— то були хлопці з сіл, з колгоспів. Майже всі національно несвідомі, національна гідність їм була чужа, відсутня національна гордість. Вони називали себе «совєцькими рускими», добре знали, що сказав Ленін на такому-то комуністичному партійному з’їзді, пам`ятали промови Сталіна, про Україну вони знали, що були петлюрівські банди, махновці й інші буржуазні банди, але совецька влада всіх їх знищила.

Одного разу на роботі стоїть рядом зі мною Альоша. Питаю: «Альоша, ти українець чи руский?» На те Альоша: «Я не українець і не руский, я донбасовець». «Нема, — кажу, — такої національності, дурак ти, Іван, нічого не розумієш». Питаю Мітьку, що стоїть поряд: «Ти руский чи українець?» «Руский, — каже Мітька. — Ну, єслі розібраться, то й українець, ну яка різниця, всі ми совєцькі». В нашому гурті стоїть Михайло Іванович, старший вже чоловік, пр. Харківського університету. Слухаючи нашу розмову, похитав головою, каже: «Оце совєцьке виховання». В них не було пошани до старших, поважних людей. Для них були авторитети лейтенанти-москвичі, Сергій і Іван, їх вони боялися і їх слухали.

Тут я переконався, як духовно, морально здеґрадована українська нація, особливо молодь. Значна частина навіть не уявляла, що може існувати самостійна Україна. Вони вірили, що без Росії Україна не втримається, бо її розберуть Німеччина, Польща, Румунія. Ми мусимо бути з рускими.

Однієї неділі ми не йшли на роботу, на таборовому подвір’ї збиралися групами і вели розмови. До мене підходить двох молодих хлопців із Кам’янець-Подільської области: Сашко Олійник і Петро Бойко. Сашко питає: «От ти, Іван, скажи, коли буде самостійна Україна?» Я без надумання відповідаю: «Самостійна Україна буде тоді, коли українці схотять». — «Та що ти! А хіба ж українці не хотять?» — «Хотять, та не всі, треба, щоб усі хотіли. Якби українці в сімнадцятому році були би пішли одним фронтом, були би створили державу, а то одні пішли з Петлюрою, другі з комуністами, з Махном і іншими отаманами, воювали між собою і всі попали в неволю». В розмову вмішався Петро Бойко: «Знаєш, Іван, зачим нам самостійна Україна? Самостійна Україна не отримається. Ми мусимо бути рядом з рускими». І таких було немало.

А от українські комуністи вірили, що комунізм обов’язково опанує цілий світ, що це — історична неминучість. З такими людьми тяжко було дискутувати, їх не переконували ніякі арґументи. Коли ми, західні українці, дорікали їм, скільки мільйонів Сталін виморив голодом, то дніпропетровський політрук Гадченко говорив, що так було треба. Куркуль заховав хліб, а товариш Сталін наказав забирати силою.

Коли ми їм доказували, скільки невинних людей комуністи знищили — інтеліґенції, вчених, духовенства, то в них була одна відповідь: так було треба — знищити всякі ворожі елементи, всяких петлюрівців, коновальців і всяких ворогів народу. Товариш Сталін сказав: «Якщо на сто людей є один ворог народу, то треба знищити всі сто, аби не залишився ні один ворог».

Добре пам’ятаю Гадченка. Він особливо схвалював політику більшовизму, Сталіна, готовий сам знищити всіх, хто засуджував комуністичний терор. Говорив, що це єдино правильний метод боротьби з ворогами народу.

Було дуже боляче, сумно слухати таке від наших братів-українців, яких ми, галичани, збиралися йти визволяти з московських кайданів. Були і порядні хлопці, переважно сільські. Вони були свідками голодомору 1932—1933 років. Пригадую одного молодого хлопця з Канева. Іван Байрак розповідав, як партійні активісти, сусіди навіть зайшли до їхньої хати й обнишпорили всі куточки. В печі був захований хліб — забрали, в кориті було трохи борошна — забрали, у горщиках була квасоля — все забрали. Отакі то були вірні сталінські слуги. Він розповідав про жахливі сцени: як весною на полі за селом лежали мертві люди, як одна мати, простягнувши руку, хотіла зірвати кульбаби, так і застигла, а біля неї лежала помираюча дитина.

Я збирав гурт в’язнів різних національностей, давав Байракові тютюну і просив його, щоб він розповідав про ті страхіття. Людвік Мигаль перекладав на німецьку мову. Не всі вірили в ті страхітливі події, бо комуністи твердили, що то неправда, ніколи в Україні голоду не було, що це вигадка українських фашистів.