Розділ «ЧАСТИНА І»

Коли роздали номери і трикутники, дали нам голки і нитки, наказали якнайшвидше пришити один номер і трикутник на лівому боці на грудях, а другий номер на штанці правої ноги. Мені попав номер 12012, від того часу я більше не чув свого прізвища, тільки номер.

Коли попришивали номери, дали нам вечерю: таку саму бруквяну зупу, як і в Майданеку. По вечері бльоковий привітав нас і познайомив із таборовими законами. Він був паном життя і смерти кожного в’язня. Бльоковим у нашому бараці був судетський німець, сидів за саботаж. Привітав нас такими словами: «Альзо, хлопци, я вас чарно відзе».

Пояснив, як треба поводитися, щоб уникнути побоїв. Якщо між вами є такі, що були форарбайтерами, били вас або робили якусь кривду, можете їх забити, нічого вам за те не буде. Накінець найрадіснішою була вістка, що шість тижнів не підемо до роботи, будемо відпочивати.

Наступного дня було ще темно, як нас розбудили і наказали йти вмиватися. На площі яких сто метрів від бараку стояв мурований будинок, де в’язні вмивалися і полагоджували фізичні потреби. Серединою проходив глибокий рів, по якому спливали бруди. Тут відбувалися всякі виміни, наприклад порція маргарини за дві дзиґарки. Тут теж відбувалися екзекуції. Я зайшов до приміщення і побачив багато людей, в куті метушився гурт людей і кричав: «Забіць! Забіць!» (Забити! Забити!). На долівці лежав чоловік у крові і просив благаючим голосом: «Браця! Літосьці! Браця, літосьці! Шесьцьоро дзеці в дому» (Брати, милосердя, шестеро дітей лишив вдома).

«Брати» не слухали, били камінням, копали ногами, на благання відповідали: «Ти мав милосердя, як вбивав людей?» Чоловік лежав у крові, його називали найгіршими словами, не знаю, як довго били, бо я не міг дивитися на ту сцену і пішов до бараку.

Так убили шістьох бриґадир-форарбайтерів. Група розлючених убивців зайшла до нашого бараку, питала, хто знає таких, що знущалися над людьми. У 62-му бараці не знайшли, але хтось сказав, що є такий Кравець, що бив в’язнів на 63-му. Але Кравець сподівався такої кари і заховався десь під нарами. Шукали його пару днів, не могли знайти. Коли вже той шал минув, лишили його в спокої.

Рано на «апель» нас не виганяли надвір, «апель» відбувався в бараці. По «апелю» видали нам харчі на цілий день: невеликий буханець хліба на трьох, 20 грамів маргарини, 20 грамів (паштетної або кров’яної) ковбаси і каву з жолудів. У порівнянні з Майданеком це було щось неймовірне. Деякі з’їли відразу все, а деякі, сильної волі, залишили кусень хліба на вечерю. Були такі курці, що віддавали маргарину за цигарки.

По сніданку ми вже були вільні. Одні повилазили на нари, відпочивали, інші пішли у двір оглядати табір. Табір стояв серед лісу, на високій горі. Повітря було тут гостре, тому, мабуть, нам дуже хотілося їсти. Наш малий табір був відокремлений від головного. В ньому стояли три дерев’яні бараки, обведені в два ряди колючим дротом. Дріт був наелектризований. Хто не хотів довше терпіти, йшов на дроти. Поки дійдеш — уб’ють пострілами з вежі. Вежі розміщені одна від одної через сто метрів. Вартові — есесівці. За вбитого в’язня їм давали шість пачок цигарок і тиждень відпустки.

Коли я оглянув табір, зайшов до умивальні. Там зустрічалися товариші, зав’язувалися нові знайомства. Там я зустрівся з багатьома українцями, зокрема з Олексою Радкевичем, з яким приятелював до його смерті (1975 р.). По полудні відбувався лікарський огляд. Проходив спокійно, ніхто нас уже не бив, як у Майданеку.

Огляд проводили самі в’язні. Лікар — молодий поляк, з ним двох санітарів. В’язні скидали одяг, інші в’язні машинками стригли волосся. Лікар оглядав дуже поверхово. Як у когось були рани від побоїв, санітари бинтували папером, потім кожного скелета важили, Звичайна вага була від ЗО до 40 кілограмів. Я важив 37 кілограмів. Вся адміністрація внутрі табору була в руках в’язнів — німецьких комуністів. Есесівці вночі до табору не заходили. Писарі, табірна поліція, баракові — всі ті посади займали німецькі комуністи. Серед них було багато інтеліґентів. Кухню і магазини обслуговували всякі сектанти, що не хотіли йти до війська. Релігійні сектанти мали трикутники фіолетові, сексуальні збоченці — рожеві, саботажники

— чорні, кримінальні злочинці — зелені, вони були відокремлені від політичних.

У Бухенвальді була фабрика зброї. Багато в’язнів там працювало, їх використовували як дармову робочу силу. Були й інші фабрики. Одного дня бараковий оголосив українцям, як хочуть, можуть відокремитися від інших. Запропонував нам зібратися в кінці бараку. Ми дуже зраділи, що будемо разом. Із шестисот нас зібралося сорок. Не всі українці хотіли відокремитися, боялися, що їх поляки будуть переслідувати. І не помилилися. Поляки почали на нас нападати, ображати брудними словами. Найбільш ворожо ставилися до українців, бувших горожан Польщі, вони рахували нас поляками, тому що мали букву «Р», а говорили по-українськи. Говорили, що нема ніякого українського народу — це русини, із польських і російських слів створили собі мову, а ніякої української мови нема. Дуже неприємно було нам слухати ті образливі розмови, але ми нічого не могли вдіяти, бо нас було менше, і ми мовчки терпіли. А ніякі арґументи до них не проявляли, бо то були люди, насичені польським шовінізмом. Були серед поляків і порядні люди, але то були одиниці. Вони не мали впливу на ту малограмотну масу.

Дуже небезпечний був закон за крадіж хліба, бо як хотіли когось забити, то проголосили, що він украв хліб. Одного ранку проголосили, що Лейко вкрав хліб і треба його покарати. Я знав Лейка з Майданеку, бо робив у його команді, він був дуже добрий чоловік, нікого не вдарив і не зробив ніякої кривди. Коли прийшли вбивці і хотіли Лейка витягнути на подвір’я, я зібрав хлопців, що Лейка знали з Майданеку, закликали баракового і розказали, що Лейко хліба не крав, що це провокація, що на Майданеку, коли був форарбайтером, нікого не вдарив і ніякої кривди не зробив, і так ми Лейка врятували.

Одної неділі рано бараковий оголосив, що можемо написати додому поштову карточку, але німецькою мовою такого змісту: я живий, здоровий, можете присилати мені тридцять марок раз на місяць, харчові пакунки і написати карточку. Такі привілеї мали всі, крім руских. Рускі і всі інші горожани Совєцького Союзу не мали таких привілеїв. Мало хто знав німецьку мову. Хто знав, писали цілий день і не вимагали за те ніякої винагороди. Лише Кравець, що його минула кара за Майданек, вимагав за написання карточки порцію маргарини. Як почули про це у 63-му бараці, кілька охочих витягли Кравця на подвір’я і в жорстокий спосіб його вбили.

У Бухенвальді в’язням було краще, як у Майданеку. Тут нас не били, їсти давали так, що можна вижити. Але термін нашого відпочинку наближався до кінця. Нас знову чекала тяжка праця. Найбільше боялися попасти в каменоломи. Там, розказували, було найтяжче. В’язні довго не витримували.

Що діялося на волі, ми не знали. Були такі вістки, що війна скоро закінчиться, що німці хочуть погодитися із західними державами, що німці зазнають великих втрат на фронтах. Мало хто в це вірив. Ті, що написали карточки, нетерпеливо чекали вістки від родини. По якомусь часі почали надходити вістки від родин. Одного вечора читає бараковий мій номер. У мене серце стрепенулося. Біжу і тремтячою рукою беру карточку, читаю: «Ми всі здорові, пакунок тобі вислали, здоровимо тебе». І то все. Я був такий зворушений, що не міг заснути. Кожний день нетерпляче очікував на пакунок. І нарешті діждався. За кілька днів приносять до бараку посилки, читають номери, і чую 12012. Біжу, беру той пакунок і швиденько залажу на нари — на своє місце. Розпечатую, а там — солодкі коржики, цукор, шматок сала і досить багато тютюну.

їм ті коржики, дав по одному найближчим сусідам, але вони більше поглядають на тютюн і просять, щоб дав їм закурити. В тюрмі дуже хотілося курити. Я за Польщі не курив, бо ми, націоналісти, бойкотували польський монополь, але в тюрмі почав курити. Закурив я сам і дав сусідам на пару цигарок, закрутилося мені в голові. Для товаришів була велика приємність і задоволення по так довгому часі закурити. Підкріпився я коржиками і якось краще почувався. Решту зав’язав у клуночок і заховав під головою, щоб не брали, бо такі випадки траплялися часто. Було то для мене велике свято за весь час перебування в таборах. Відтоді я часто отримував пакунки і вже голоду не відчував.

Як почали надходити посилки, то зараз почалася торгівля. Були такі курці, що віддавали за тютюн частину своїх харчів. Була навіть ціна: за хліб — шість цигарок, за маргарину — дві цигарки. Без тої мізерної порції не можна було прожити, вони самі собі вкорочували життя. Через тютюн багато передчасно помирало. Як бараковий або «кало» дізнавалися про такого гендляра, то били. Тому старалися робити обмін, щоб ніхто не бачив. Серед в’язнів були такі, що не могли більше терпіти концтабору, не хотіли мучитись. Вони діставали в кухарів сіль, розчиняли на воді і пили. Від солі їм пухли ноги, вони йшли до лікаря, їх забирали у шпиталь — і звідти вони вже ніколи не верталися. Були і такі, що йшли на дроти, дроти були наелектризовані. Це була коротка смерть. Ходила така чутка, що син Сталіна, який попав у полон до німців, так покінчив із собою.

Наш відпочинок добігав до кінця. За шість тижнів карантину багато відійшло на вічний спочинок. Я трохи підкріпив своє здоров'я посилками з дому. Дуже мені ставав у пригоді тютюн. Через тютюн я мав багато приятелів серед товаришів недолі. Бувало, дав форар-байтерові закурити, то він уже мене не підганяв на роботі, іноді призначав якусь легшу роботу.

Час нашого відпочинку закінчився, треба йти до праці. Бараковий оголосив, що завтра рано маємо йти на головну площу на «апель». До цього часу «апель» проходив у бараці, не доводилося довго стояти, поки всіх порахують, зберуть робочі командй. Увечері видали нам хліб і маргарину на другий день. Спати пішли дуже сумні. В шостій годині ранку женуть на площу до умивальні, снідати. Та не всі вже мали сніданок, бо з’їли ще ввечері, тільки-но отримали. Зігнали нас на головну площу. Було там кільканадцять тисяч в’язнів. Сіре море, якому не видно кінця. Всі в однакових смугастих уніформах. Поставили кожний блок окремо. Так ми стояли, поки всіх порахували. Як есесівець наближався до нашого блоку, блоковий кричав зняти шапку, а коли проходив зі списком, кожен в’язень мусив крикнути свій номер. По «апелю» блоковий наказав наложити шапки.