Розділ «ЧАСТИНА І»

Женя показав мені, в котрій хаті можна знайти Василя. Йду туди, серце з радості аж тріщить. Бачу: з хати виходить Василь, в цивільному одязі, підголений. Я аж крикнув, Василю, ти живий! Ми обнялися, і сльози радости покотилися з очей. Він отого критичного ранку, перед розстрілом в’язнів вийшов з вагона, був такий туман, що носа не видно. «Вартовий відвернувся, а я, — каже Василь, — пішов у туман навмання. Дійшов до цього села, побачив на подвір’ї крайньої хати двох жінок, які розмовляли по-українськи. Я підійшов до них, вони, побачивши мене, перелякалися мого вигляду. То були дівчата з Волині, вивезені на роботу до Німеччини. Вони мене заховали в клуні у солому і там годували». Отак врятувався Василь.

* * *

З того часу, як до села прийшли американці, перелякані німці не знали, що з ними буде. Всі невільники-остовці, поляки, французи та інші вже нічого не робили, забирали у німців, що могли. Я розказав про Петю Василеві. Він покликав одного поляка, що їздив кіньми. Я з двома хлопцями поїхали до лісу і привезли Петю до села. Бідолаха дуже мені дякував, що я йому врятував життя. Що з ним сталося потім — не знаю, бо нас, в`язнів концтаборів і полонених, згодом перевезли до Ґарделеґена.

Я пішов шукати товаришів, які уникли смерті. Із трьох з половиною тисяч в’язнів з цілого транспорту врятувалося тільки п’ятнадцять і нас чотирьох — я, Славко, Михайло і Петя. Всі — українці. У транспорті було багато французів, але всі вони загинули. Тих, що померли з голоду в вагонах, і тих, що падали на дорозі, завезли на поле. Там стояла якась клуня, їх поскидали на купу і мали спалити. Але не встигли. Американці наказали поховати кожного в окремій могилі і на кожній поставити дерев’яний хрест. Таких хрестів було тисяча сто шістнадцять. За один день на полі з’явився великий цвинтар. Його фотографії були в американських журналах. На жаль, у мене не збереглися. Для тих, кого розстріляли в лісі, викопали велику яму, їх тіла загорнули бульдозерами до спільної могили.

Так закінчився смертний похід. Скільки матерів не дочекалися своїх синів, скільки сиріт не дочекалися своїх батьків, а жінок — своїх чоловіків! Ніколи вони навіть не дізнаються, де їх поховано. Фашистські варвари хотіли стратити усіх свідків гітлерівських катівень, щоб світ ніколи не дізнався про їхні фабрики смерті. Але всіх знищити не встигли. Доля вирішила інакше. Свідки залишились, і головних катів судили у Нюрнберзі на очах усього світу.

Ми перебували в тому селі два дні. Потім американці перевезли нас — колишніх в’язнів концтаборів і полонених — до повітового міста Ґарделеґен. Там були велика військова база, шпиталь, до якого привозили ранених з фронту. Сюди прибували рекрути, тут відбували військовий вишкіл, звідси їх відсилали на фронт. Були тут і магазини з харчами для війська.

Щодня до того табору, де нас примістили, прибували полонені різних національностей. Найбільше — руских. Місця було багато. Ми з Василем узяли собі кімнату в шпиталі на поверсі.

Коли вже влаштували кімнату, пішли шукати харчі й одяг. Довго не треба було шукати, бо недалеко була база, в якій було ще багато продуктів. Там ми набрали, скільки могли занести, м’ясних і яринових консерв, макаронів і цукру, занесли до своєї кімнати.

Потім пішли шукати одежі й знайшли магазин, в якому було повно одежі, білля і взуття. Тут рекрути здавали свою цивільну одежу і взуття, а їм давали військовий уніформ.

Велике приміщення було завалене валізами з одежею. Ми вибрали собі найкращі речі: вбрання, білля і плащі, набрали одежі, скільки могли занести до кімнати. Тепер ми наїлися, оділися, але що нам далі робити?

Через кілька днів усі полонені, крім радянських, виїжджають до своїх країн, до родин. Нам, українцям, було дуже сумно, що не можемо, як інші народи, повернутися на свою батьківщину.

Поляки теж не хотіли вертатися, тому що Польщу зайняли комуністи. Що ж нам робити? Що з нами буде? Вертатися до Сталіна

— страшно подумати. Багато поляків лишається в Німеччині, планує виїхати на роботу до Франції. Отак ми журилися, а тим часом до табору напливає маса народу. Найбільше радянських полонених. Від баверів приходять робітники, дуже багато українців зі східних областей, хлопців і дівчат з Галичини. Радянські полонені десь роздобули військову уніформу, понашивали собі погони, поробилися лейтенантами, майорами. Вони організували комітет за повернення «на родіну». Роблять списки людей, які хочуть повернутися на батьківщину, потішають, що скоро всі поїдемо. Але не всі радіють. Познайомився з одним майором з Києва. Він не хоче вертатися до ката Сталіна, каже, що радше вкоротить собі віку, а до Сталіна не повернеться. Десь роздобув мотоцикл, ганяє, як божевільний, хоче забитися, але не забився, повернувся на «родіну».

В таборі зібралося понад п’ять тисяч людей, зробили збірний пункт. Звідси відправляли додому. Спочатку забирали військовополонених, цивільним також довелося чекати недовго. Одні радіють, інші не хочуть їхати. Нас, бувших громадян Польщі, не силують, але аґітують повертатися. Запевняють, що нічого злого ніхто нам не заподіє. Сталін усім прощає, обіцяє, що в Радянському Союзі буде така демократія, як в Америці, буде дозволена релігія, відкриють всі церкви. Багато повірило і поїхало, але більшість, особливо із західних областей, не хотіла.

Зайшов до мене Мітька харківський і намовляє їхати додому. Ваня, що будеш тут робити, їдь з нами, ми завтра виїжджаємо, скорше вернешся, менша буде кара. Мітька, кажу, за що кара, я не поповнив ніякого злочину. Ну, знаєш, товариш Сталін сказав, що всі зрадники «родіни» будуть покарані. Я не зрадив ніякої родіни, за що ж кара? Товариш Сталін сказав, що всі ті, що були в Германії, то зрадники, вони повинні були йти в партизанку, а не виїжджати в Германію.

Багато людей із плачем поверталося. Я вирішив не повертатися ні за яку ціну. Ми вже знали, що Сталін усіх, хто був у Німеччині, зарахував до зрадників «родіни». Але що робити в розгромленій Німеччині? Ця думка не давала спокою. Ґарделеґен-табір ліквідують, тих, хто не їде додому, перевозять в інше місце.

Ми з Василем приєдналися до польських військовополонених і кацетників і виїхали з ними до Тарґелінде на березі ріки Ельби. Там нас було небагато, але спокою і тут не мали. Одного дня приїхали дві машини, казали сідати до них, повезуть нас в інше місце. Цивільні посідали й поїхали, а військові і кацетники лишилися. Один військовий поляк поїхав мотоциклом простежити, куди їх повезли. Виявляється, на територію, зайняту Радянською армією.

Один хлопець якось утік, переплив ріку і повернувся до нас. Розказував, що на цій території бараки, обведені колючим дротом, охороняються вартовими. Полонених і цивільних допитують цілими ночами, судять за зраду «родіни» і висилають на примусові роботи. За кілька днів повернулися до нашого табору двоє дівчат, дивом їм вдалося вирватися з рук НКВД. Розповідали, як над ними знущалися енкаведисти, обрізали їм коси, ґвалтували. Там засуджують людей на чотири роки і висилають на примусові роботи.

З Тарґелінде нас на прохання польських офіцерів перевезли до Стендалю, примістили у військових казармах. Українці не признавалися до своєї національності, бо поляки їх переслідували. Одного українця полька пізнала, заманила до парку, тут на нього наскочили два поляки і вбили багнетами.

Невдовзі цю територію зайняли совіти, і нас перевезли далі на захід, до Зальцґітера. Ми, три українці, були серед поляків у постійному страху. Але скоро знайшли табір, де зібралися три тисячі українців, в Галендорфі. Тут ми почувалися безпечніше. Серед нас було багато інтеліґенції із східних областей. Були вчителі, професори, лікарі, священики й інші. У таборі ми налагодили культурне життя: побудували дві церкви — православну і греко-католицьку, організували школи — народну і гімназію. Був тут театр, кожного тижня відбувалися концерти й вистави. Виступали артисти: подружжя Тагаєвих з Харкова, з Києва — Григорій Манько, незрівнянний Карась із «Запорожця за Дунаєм, його дружина — піаністка. Був гарний хор, яким дериґував Ізидор Луковський.