Розділ «ЧАСТИНА І»

Одного дня пригнали в табір п’ятсот юнаків з Херсону, яких німці завербували для боротьби з червоними партизанами. Але хлопці не виправдали їхніх надій, і німці забрали їх до концтабору. Ці українці ненавиділи Сталіна, але, як бачили звірства нацистів, то готові були стати до боротьби проти них.

Траплялися між ними національно свідомі, питали про Бандеру, де він тепер. Незабаром мене і багатьох інших в’язнів перевели на перше поле. Тут були інші умови: бараки ізольовані, нари зроблені у формі ліжок, на них — сінники, напхані соломою, і коци (дехто з тими «сінниками» мав великі неприємності). Бараковий вимагав, щоб ліжко було акуратно застелено, та не кожний міг це виконувати. Моє ліжко було внизу. Поруч — Юрко Галів, теж зі Станіславської тюрми.

Бараковий і його два помічники, жиди зі Словаччини, вижили тому, що були катами, в’язнів били без жодної причини, дуже не любили українців. Коли нас перевели, бараковий закликав мене і сказав, що я завтра на роботу не піду, а працюватиму в бараці. Я дуже зрадів, бо перебути цілий день в бараці краще, ніж на морозі, на вітрі копати землю. Але коли з’ясувалося, що я українець, викликав мене і сказав, що завтра піду на роботу. Замість мене взяли поляка. Коли ми працювали, баракові переглядали ліжка. Як хтось не так застелив, записували номер і по вечері ті номери викликали і давали десять буків по заду. Мене, на щастя, ті тортури якось обминали, а Юркові попадало не раз. Я від того іноді користав: Юрко працював у команді, що возила до кухні ярину, іноді йому вдавалося принести морквину і він давав мені за те, що я стелив йому ліжко. І так я часом підкріплювався. До концлаґеру багатьом присилали пакунки з харчами, але їх адресатам не віддавали, багатьох уже не було в живих. Як уже тих посилок наскладалося багато — тоді роздавали для всіх.

Однієї гарної весняної днини прийшла черга і на мій барак.

Була неділя, тому ми працювали лише до обіду. Повернулися з роботи і почули радісну вістку — нам даватимуть пакунки. Поставили нас у ряд коло того бараку, в якому були ті пакунки. Бараковий перевірив номери. Пакунки давали спочатку по одному на одного, а пізніше один на двох, що кому попаде. Не всі мали однакове щастя. Мені попало один на двох двокілограмовий буханець хліба, порізаний на скибки і перекладений смальцем зі смаженою цибулею. Ми, як вовки голодні, проковтнули той хліб. Але голоду не заспокоїли. Пішли ще під той барак, може, ще щось лишилося. Було ще трохи зацвілої гречаної каші, може, півкілограма. Я забрав ту кашу і з`їв. Гадаю, помру, але хоч перед смертю наїмся. Того вечора в бараці було багато розмов. Кожен розповідав, що йому попало.

Наступного дня знову «апель», знову непосильна праця, побої, шибениця. День і ніч працює крематорій — горять людські тіла. В мене з ногою щораз гірше, загрожує гангрена. Але я нікому нічого не кажу, хочу жити , збираю в болоті ганчірки, висушую вночі коло свого тіла, обвиваю ними ногу. Холод уже не так докучає. Зі світу дістаються вістки, що німці війну програють, що війна скоро скінчиться, і ми повернемося додому. А людина, зазвичай, вірить в те, чого бажає. Так і я повірив і тішив себе. Одного разу по «апелю» питають, хто столяр. Я зголосився, хоч я столярської роботи не знав. Зібрали нас таких столярів тридцять, вишикували по п’ять, на кожні дві п’ятки один есесівець і собаки. Так нас погнали до Любліна. Там дали нам сокири, ломи і наказали лізти на дах порожнього двоповерхового будинку і розбирати його. Повилазили ми нагору і не знаємо, з чого починати. Робота йшла дуже повільно, бо ніхто не знав, що треба робити. Були між нами переважно поляки: професори, офіцери, різні урядовці і ні одного столяра. Прийшов німець в цивільному, накричав на нас, показав, що і як треба робити. Тоді інструменти пішли в рух. Так я попрацював у тій компанії кілька днів.

Через деякий час зібрали нас кілька сотень і повели на поле номер два. Загнали до бараку, розміщеного близько крематорію. Тут не було ніяких нар, ні постелі, ні покривал, на землі трохи мокрої соломи.

Ніхто не роздягався, кожний лягав де попало. То був початок квітня

— було ще досить холодно, воші як вогнем палили, не давали спати. Бараковий — здоровезний молодий поляк, Юзик, постійно ходив з патиком і бив нас, нещасних, без найменшої причини. З особливою увагою ставився до українців із західних областей, що мали букву «Р» («П»), & говорили по-українськи. Він вважав нас поляками, тому що були під Польщею.

Великий страх наводив на нас крематорій. Поруч була нібито лазня, а насправді — газова камера. На той час привозили жидів із Франції. Пам`ятаю, як одного дня під вечір пригнали біля двохсот жидів різного віку, всі гарно одягнені, мали з собою валізи і клунки. їх викликали групами до бараку, поділеного на дві частини: в одній роздягалися, залишали всі речі і переходили до другої частини купатися. Там замість води пускали газ. У підлозі були двері до підвалу. Коли люди вже були мертві, ці двері відкривалися, і трупи падали в вагонетки, що вже стояли напоготові, а потім їх вивозили до крематорію, а як уже не було місця в крематорію, то вивозили на поле. На полі за 200 метрів від концтабору трупів скидали на купу, поливали бензином і палили, бо крематорії не встигали. День і ніч ми спостерігали за цим страхіттям.

Одного дня нам сказали йти до бараку, а не на роботу. Дивно, ніколи такого не було. Щось з нами буде?

Коло десятої години ранку приходять есесівці і наказують всім виходити з бараку на поле і йти на другий кінець (а це метрів 300). Вийшли ми на призначене місце. Нас було кілька соток в`язнів. Наказали нам роздягатися догола. День був гарний, сонячний. Але віяв холодний вітер, це ж бо перша половина квітня, під ногами — болото.

Коли вже всі роздягнулися, наказали бігти вдолину до брами. По дорозі стояли есесівці з нагайками, підганяли і кричали «Люс! Люс!» Живі скелети бігли щосили, а хто не міг — падав у болото. Німці шмагали їх нагаями, але це бідолахам не помагало, вони вже не могли встати. Інші в’язні відкидали їх набік, і той маратонський біг продовжувався. Тим, що добігли до брами, наказали стояти. Так відбувалася «лікарська комісія». Я належав до тих щасливців, які витримали її. Лише одна нагайка попала мені по голові — на обличчі лопнула шкіра і потекла кров. Коли ці оглядини скінчилися, сказали нам забрати свій одяг і розійтися по бараках. Тих, хто впав у болото, комісії не пройшов, кидали на віз і везли до шпиталю, а там уже відомо, що з ними робили. Вони вже не були потрібні. Ми зійшлися до бараку і сподівалися, що нас кудись повезуть, а там, може, буде краще.

Так закінчився Майданек...

Майданек був справжньою фабрикою смерті. Спочатку там нищили жидів з Польщі і Чехо-Словаччини. Пізніше — всіх інших, переважно слов'ян. Найбільше у Майданеку було поляків, чимало українців.

У 1943 році, коли вже складніше було привозити робітників з України, німці вирішили використати в`язнів. Тих, хто міг ходити, вивозили до Німеччини, до головного табору, а звідси розсилали на всякі роботи.

По полудні дали нам по скибочці хліба і сказали, що виїжджаємо, а куди, чого — невідомо. Ми відразу той хліб з’їли і чекаємо, що буде далі. Пізно під вечір приходять есесівці з собаками, виганяють нас на подвір’я, ставлять по п’ять і женуть до залізничної станції у Любліні. Там уже чекав поїзд. Загнали до вагонів по 80 осіб, закрили двері. Час від часу заходив есесівець перевірити, чи хтось не втік. Так ми сиділи у вагонах цілу ніч у цілковитій темряві (вікон не було). Спрага мучила немилосердно. Нарешті поїзд рушив. Ми зраділи, бо гадали, що незабаром привезуть нас кудись, де можна буде бодай води напитися. Крізь шпарини було видно, що надворі день. Так ми їхали дві доби. Третього дня поїзд зупинився, відкрили двері і наказали виходити з вагонів. Стаємо по п’ять, нас рахують і заганяють у машини.

Це була станція у Ваймарі, повезли нас лісовою дорогою вгору. Проїхали ми сім кілометрів. Виїхали на верх гори, машини стали під високою брамою, над брамою великими буквами написи: «ВUCHENWALD», «АRBEIT МАСНТ FREI» (праця визволяє), за брамою оркестра грає військові марші. В цій оркестрі грали коло ста музикантів, одягнутих в уніформи австрійської кавалерії Першої світової війни: сині жакети, обшиті золотими шнурками, і червоні райтузи. Так вони грали кожного ранку, коли в’язні йшли на роботу, і ввечері, коли верталися. Як пройшли через браму під звуки оркестри, загнали нас до лазні. При вході був невеликий басейн з холодною водою і сіркою. Там ми скинули одяг і занурювалися з головою в сірчану воду. По такій дезінфекції ми йшли під душ з теплою водою. Я добре викупався вперше по довгому часі. Стало легше, воші вже не докучали. По купелі видали нам білизну і концтабірний пасистий одяг, усі виглядали, як зебри. Черевики, як у Майданеку, на дерев’яній підошві кусень брезенту. Коли всі одяглися, загнали нас до бараків.

Я попав до бараку № 62. Було нас тут шістсот в’язнів. Других шістсот загнали до бараку № 63. Були тут різні національносте. Більшість були поляки. Нас реєстрували, видавали номери і червоні трикутники, що значило політичні. Не всі були політичні, політичних було може 15—20%, решта були арештовані за різні справи. А направду всі були нещасними жертвами озвірілого гітлеризму.

На червоних трикутниках давали першу букву держави, з якої походив в’язень, а не за національністю. Українцям, які жили під Польщею, давали букву Р (П), що значило поляк, а українцям, що жили під совєтами, давали букву К (Р), що значило руский.