Розділ «ЧАСТИНА І»

Пізно восени почали нас краще годувати. Щодня давали нам картоплю, подушену з лушпинням і піском без солі. Хоч яка була смачна та картофля, відчувався пісок на зубах, але в`язні їли.

Найбільшим пострахом для нас був П’яста, майже кожної ночі та потвора нап’ється до непритомності і шукає собі розваги. Брав собі до помочі садиста такого, як він сам, фольксдойча Ромка. Десь коло третьої години ночі, коли воші вже заспокоїлися, в’язні починали засинати, вони вриваються до камери нібито для перевірки, чи в’язні не сплять у шкарпетках. Усі ми не тільки в шкарпетках — як були одягнені цілий день, так і лягали на підлогу. Садисти били нас по ногах, по костях, що спричиняло нестерпний біль, а катам — приємність. Нормальна людина не може собі уявити, що є такі потвори, яким людський біль дає насолоду. Так вони кожної ночі ходили по камерах. Коли вже наближалася ніч, то в’язні тремтіли, чи не прийде садист П’яста до нашої камери.

Найрадіснішим днем тижня для в’язнів, тих, що отримували посилку з дому, був вівторок. А найстрашнішим — четвер, коли, як говорили в’язні, вивозили на «пісок». Так називали місце, де німці розстрілювали людей.

На вже згадуване «райське подвір’я» німці зганяли жидів цілий тиждень. Там їх тримали на дощі, а взимі — на снігу, на морозі і щочетверга вивозили на «пісок». Крім жидів, на «пісок» попадали українці й люди інших національностей. Сюди ж викидали тіла тих, що помирали від тифу, і тих, кого замордували під час слідства.

Одного четверга викликали на «пісок» Михайла Найдеча, брата Теодора Найдеча, який був розстріляний німцями як член похідної групи в Кременчуку. Обидва брати були із сусіднього села Делієва, мої близькі знайомі.

Так проходила зима 1942—1943 рр. Не було такого ранку, щоб не виносили на коридор мертвих. Одних виносили, других приводили, отож камера завжди була наповнена в`язнями. Одного дня привели елеґантно одітого старшого чоловіка з невеличким клуночком. Виявилося — жид, архітектор. Він розказував, що дуже багатий, має великі будинки у Варшаві, Львові і Будапешті. Він знав, що з ним буде, смерті не боявся, тільки жалував, що сини не знають про його майно. Арештували його за те, що в нього знайшли документи, нібито він арійського походження. Ці папери йому виробив проф. Трач (теж арештований сидів у сусідній камері). Мародери Янек і Стасік побачили на ньому гарне вбрання, намовляли, щоб він замінявся з ними за убрання, бо йому вже не потрібно. Вкрай ображений, архітектор з обуренням відповів, що то є крайня безличність! «Я знаю, що мене чекає, але я жив як людина і так хочу померти». За декілька днів його забрали на страту.

Були з нами ще два молоді жиди. їх тримали як свідків. Ці хлопці не вірили, що їм тут буде кінець, вони сподівались, що коли їх будуть везти на страту, то вони втечуть. Один — з Калуша, просив у мене шматок хліба. Казав, як втече, буде на волі — піде до мого тата і розкаже, як я тут живу. Шматок хліба я йому дав, але мій тато його не бачив.

Прийшов четвер, і їх покликали туди, звідки ніхто не повертався.

Тиждень перед Різдвом, коли в мене ще не перестали боліти щоки, кличуть мене знову на допит. Цього разу ґестапівця немає, є два в цивільному. Один — уже знайомий з попереднього разу, а другого бачу вперше. Знайомий питає, чи я вже схаменувся і признаюся до всього, чи хочу тут померти. Я відповів, що не маю що говорити. Тоді він узяв дрючок і каже: «Понюхай! Як дістанеш таких двадцять п`ять, тоді будеш знати». Незнайомий взяв мою голову між свої ноги і сильно тримав, а оцей буковинець сказав, що коли не буду говорити, то живий звідси не вийду. І почав лупцювати по заді тим дрючком. Скільки разів він мене вдарив, я вже не чув. Я вже не міг говорити, ні встати на ноги не міг. Напівживого затягли мене до камери і кинули на підлогу. Різдво 1943 я зустрів у дуже тяжкому стані...

Більше мене не викликали.

Отак у страху й безнадії проходили дні. Пригадую, як одного дня привели до нашої камери двох німців. Вони дезертирували і якимсь дивом дісталися до Станіслава. Тут їх арештували. Вони розповідали, що на Кавказі страшна холоднеча: солдати пообмотували ноги, руки, втікають з фронту. Надходили вістки з-під Сталінграду. Там німецька армія розбита, Гітлер програє війну. В нас зародилася надія, що скоро війна скінчиться і ми вийдемо на волю. Але не так сталося, як гадалося. Війна ще довго тривала і ми ще довго мучилися. І нас дуже мало пережили ті страхіття.

Не можу забути тих страшних четвергів... Кров застигала в жилах від страху, коли під вечір наказували лягати на підлогу і не дивитися в вікна, що діється на подвір’ю. Всі ми тремтіли, чи не покличуть когось з нашої камери (були такі випадки). Але ми не могли подивитися, що там діється. Двох ставали під дверима і слухали, чи не йде вартовий. Як почули якісь кроки в коридорі, моментально лягали на підлогу. На подвір’ї стояли коло сто п’ятдесят людей, переважно жидів, різного віку: літні жінки і чоловіки з сивими бородами, молоді жінки з маленькими дітьми на руках, хлопці й дівчата. Всі вони тулилися докупи в одному куті, деякі сиділи на снігу. Багато з них лежали вже мертві, замерзли. Їх привезли на початку тижня, і до четверга вони не дожили.

Коли вже надворі стемніло, приїздили машини. Ті, що ще могли, викидали мерців на машини, потім заганяли живих і везли на страту. Такі транспорти відбувалися кожного четверга. На другий день приганяли нових. Кожен мав зі собою клунок — своє майно, що міг узяти з дому. Їм дозволяли брати все, що мають цінного. І вони брали, хто золото, хто валюту, біжутерію. Але при вході на подвір’я наказували роздягатися до нага, залишати одежу й клунки. На подвір’ї, в куті під стіною лежала купа вже перевіреного одягу, мокрого, замерзлого. Кожен щось тягнув з купи і вдягав на себе, жінки закутували малих дітей. І так на снігу і на морозі чекали четверга. Вартовим над ними стояв з дрючком велетень-жид. Дуже тяжко було нам це спостерігати й усвідомлювати, що може прийти черга і на нас.

Як довго тривали такі страхи, не знаю, бо вже двадцять сьомого січня 1943 я з того пекла виїхав.

В страху і безнадії проходили дні, не було надії вийти на волю. Люди, що приходили з волі, розповідали, як жорстоко німці поводяться з населенням: вриваються до церков під час Богослуження, забирають людей і вивозять до Німеччини на тяжкі роботи. За найменший непослух беруть в`язнів у тюрми і прилюдно стріляють, ловлять людей на вулицях і вивозять до Німеччини на роботу.

Десь в половині січня привели до камери молодого юнака. Я підійшов до нього, познайомився з ним. Був то студент на прізвище Славко Цимбалістий із недалекого села Бовшева коло Галича. Був то енергійний і життєрадісний юнак, настроєний оптимістично, і нас підбадьорював. Арештували його на вулиці в Станіславі, коли він приїхав на закупи на своє весілля. Ніякої вини за собою не чув і вірив, що скоро його випустять. Ми заприятелювали, і якось легше проходив час, та недовго.

Був це день 27 січня 1943 року: десь по полудні Славко поскаржився на біль голови. Я стривожився, бо був переконаний, що це вже початок тифу, але Славко не падав духом. Надворі вже темніло, ми стояли, бо сісти не було місця. У всіх одна думка, що з нами буде, чи побачимо ще свої родини, чи винесуть нас на коридор. Нараз на коридорі чуємо: гамір, дзвенькіт ключів. Відкриваються двері, до нашої камери заходить поліцай із списком, вичитує назвиська і каже брати речі й виходити на коридор. У списку були українці, поляки. Серед них — мародери, що стягали одежу із умираючих, Стасік і Янек, мій спаситель д-р Гофман, я і Цимбалістий. У мене не було жодних речей, тільки вбрання на мені, легкі сандалки на ногах.

Вигнали нас на подвір’я: на снігу стояв гурт людей. В гурті я побачив свого односельця, молодого хлопця Івана Лапку (дуже я здивувався, чого він тут), професора Трача зі Станіслава. Надворі було вже темно і дуже сильний мороз, але холоду я не відчував, мене огорнув смертельний страх, я був певний, що це останні хвилини мого життя, що так марно загину, що ще не нажився. Я цілий затерп, серце перестало битися, горло стискало, в роті сухо. Я не міг слова промовити, та й ніхто нічого не говорив. Всі стояли немов закам’янілі, сумно дивилися один на одного, наче прощалися зі світом. Ми були певні, що нас поженуть на страту. До гурту приводили ще більше в’язнів. Так ми мерзли у снігу, на морозі коло трьох годин, поки не зігнали приблизно сто п’ятдесят в’язнів. Перечитали наші назвиська. Прийшло ще більше есесівців з собаками, закували нас у кайдани по двоє і так погнали до залізничної станції. Там ми чекали ще, може, годину, поки прийшов поїзд. Загнали нас до вагонів, у вагонах ми почали вже оживати. Минув страх, що нас будуть стріляти, але куди нас везуть — ніхто не знає. Коли посідали у вагонах на лавки, почали між собою шепотіти. Питаю свого напарника, з яким я був закутий у ланцюги, за що арештували, звідки він. Із Саджави, вбив чоловіка. За що ж ти його вбив, питаю. Я зайшов до його комори, взяв півмішка борошна, а господар почув і почав кричати, я взяв якесь залізо, вдарив його по голові і вбив. І так спокійно розповідає, немов про якусь дрібну справу.

Навпроти мене сидів молодий вродливий парубок, питаю його — за що тебе арештували? Я забив мачуху. Ти жартуєш, кажу до нього, ні, каже, я був на неї злий, вона в стайні доїла корову, я взяв пістоль, бахнув її в чоло й відразу забив. Розповідає із таким захопленням, якби то він поповнив якийсь геройський вчинок. От в яку компанію я потрапив. Недобре вона віщує. Тривога огорнула мою душу...

Нарешті поїзд рушив. Ідемо на захід по Львівській колії. Проїжджаємо Ямницю, Єзупіль, міст на Дністрі. Тут мені пригадалася моя улюблена пісня, яку я любив співати, «Ой Дністре мій, Дністре, ріко моя мила, куди ти так пливеш?» Щось коло серця стиснуло. Невже я тебе, ріко моя мила, бачу востаннє. Невже я ніколи не почую твого шуму, не плаватиму на твоїх бистрих хвилях? Згадую безжурні молоді літа. Доїжджаємо до станції Дубівці, і серце забилося. Це ж моє село! Отут я завжди виходив з поїзда і йшов до хати. Але цього разу — не можу. З великою розпукою минаю своє село. Гітлерівські собаки везуть кудись в невідоме. Одна думка не дає мені спокою: чи вернуся ще колись до свого села, до родини?