Розділ «ЧАСТИНА І»

Довго ті полонені в селі не були, новостворена міліція перевела їх до Галича і передала німцям, бо ми ж рахували, що німці наші союзники. Коли вже Червона армія втекла, німці пішли далі на схід. ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення незалежної України. Головою Тимчасового уряду у Львові призначено Ярослава Стецька. По всій Західній Україні ОУН організовує українську міліцію. Народ радіє, що нарешті завітала воля. До Галича повертається маґістер Матусякевич, з підпілля виходить Олекса Пилипенко. Він займає місце повітового провідника. Матусякевич, колишній відпоручник Просвіти в Галичі, займає місце організаційного референта. В Галичі твориться повітовий уряд. Сотник Мацькевич стає старостою, десятник Квасній організує українську міліцію, по селах ОУН призначає голів.

У неділю рано в Галичі відбувається проголошення незалежної України. Зійшлися тисячі народу з цілого повіту. Були присутні старшини Німецької армії. На трибуну виходить Пилипенко, виголошує палку промову. Закінчує: «Слава Україні! Слава Степанові Бандері! Слава Гітлеру!» Народ кричить: «Слава!» Радість велика, але одні одних питають, невжа ж Гітлер дозволив на самостійну Україну? Ніхто не знає. Чому Бандера провідник? А де ж полковник Мельник? Всім відомо, що саме він по смерті Коновальця став головою проводу. Але що ж, Бандера, то хай буде Бандера. Акт проголошення незалежної України благословили владики обох церков. То чому ж мені не брати участі в побудові своєї держави? І я, не вагаючись, пішов з Бандерою.

Повітовий провідник признав мене районовим провідником. Доручив зайняти місце завідуючого радгоспом у селі Дубівцях. Члени ОУН та їхні однодумці заняли адміністративні пости.

Але слідом за бандерівцями приходять другі націоналісти — мельниківці. Вони в проголошенні незалежності України участі не беруть, Бандери не визнають. Що ж воно діється в такий важливий час?! Єдиної ОУН вже нема. Єдиного проводу нема. Є бандерівці і мельниківці. Багато людей не знає, за ким іти. Вчорашні друзі стали затятими ворогами. Чи був потрібний той розкол, чи вийшло це на користь, чи на шкоду Україні — нехай розсудить історія.

Недовго ми господарювали. Блискавкою серед темної ночі спалахнула нам воля. А опісля прийшла страшна гроза... Ґестапо арештує Бандеру і Стецька, вимагає відкликання Акту проголошення незалежності. Бандера і Стецько не піддаються. їх вивозять до Німеччини й ув`язнюють до кінця війни. Німці на західноукраїнських землях проголошують Дістрік Ґаліціон. Усі урядові посади займають німці-фольксдойчі. Членів ОУН арештують і вивозять до концтаборів. У Галичі арештують Олексу Пилипенка і Матусякевича (Пилипенко загинув у кінці війни, коли евакуювали в’язнів з Авшвіцу). Багато членів ОУН було знищено в гітлерівських катівнях.

Дорого заплатила Україна за Акт тридцятого червня. Але тим показала цілому світові, що не бажає добровільно йти в гітлерівську неволю, а хоче бути господарем на своїй землі, і тим записала світлу сторінку.

Багато українців сподівалося, що Гітлер, якщо і не дасть Україні повну незалежність, то, може, дасть якусь автономію. Та дуже розчарувалися, коли зрозуміли, що він не збирається визволяти Украну від більшовиків, а хотів загарбати її землі, зробити тут німецьку колонію, українців вивезти до Німеччини на роботу як рабів, а нашу Батьківщину заселити німецькими колоністами. Україна опинилася у ще більшій неволі, як большевицька.

Та, на щастя, божевільні прагнення Гітлера не здійснилися. Дорого заплатила Німеччина за божевільні ідеї фюрера.

Скоро німці встановлювали свої порядки. З України вивозили все, що можна було вивезти: хліб, худобу, навіть чорнозем. Немилосердно знущалися над людьми: били за найменшу непокору, брали закладників, палили села, ловили в церквах людей під час Служби Божої і вивозили до Німеччини на роботу. Цим вони викликали до себе ненависть. Організація Українських Націоналістів реорганізувалась і пішла в підпілля, були створені загони самооборони, з яких пізніше створилась УПА під проводом ОУН. Я вже не мав щастя брати участи в УПА, бо саме в той час мене арештували.

Така вже моя доля чи випадок, що мені каратися в тюрмах за усіх трьох режимів. Просидів я чотири і півроку із шестирічного вироку за Польщі, п`ять місяців у НКВД, звідки дивом вийшов напівживий ніби на волю і гадав, що на тому скінчиться. Та не оминув мене і гітлерівський концтабір.

Найбільш фатальний день у моєму житті була неділя 20 вересня 1942 року. Того дня пройшла чутка, що шукала польова і залізнична поліція. І випадок так хотів, що саме в той час я повертався з організаційних сходин. Між селами Дубівці і Межигірці, коли я переходив через залізну дорогу, на рампі наскочила на мене поліція зі собакою, мене затримали, обшукали і знайшли при мені антигітлерівського змісту жетони. Мене забрали, повалили до дрезини на підлогу (візок, що їде по рейках), посадили на мене великого вовчура і так завезли до тюрми в Станіславі при вулиці Білінського.

Станіславська тюрма була вже мені знайома. Я тут — учетверте. Тепер мене завели не до головної тюрми, а до меншого будинку під опікою ґестапо і поліції. Коли залізнична поліція, яка мене арештувала, відійшла, до мене підійшов здоровезний антипатичний черевань і питає, за що сюди попав. Я йому сказав, що вертався від родича зі сусіднього села пізно по годині і поліція мене затримала. Він як замахнувся, як ударив мене в вухо, мені в очах потемніло, я впав на долівку. Тоді він до другого поліцая: «Дай йому ще ти так, аби до ранку не встав». Так мене побили, що дійсно я не міг встати. Лежав закривавлений, обличчя запухло, в вухах дзвони дзвонять, не чую, в голові шумить. Стало мені так гірко на душі, думав, що не витримаю цього приниження, що тут кінець мені буде.

Рано підняли мене, завели до канцелярії, зареєстрували, потім пхнули мене до камери, де вже було близько двадцяти в’язнів. Обступили мене, питають, хто я, звідки, за що арештували. Але я говорити не можу: у вухах шумить, не чую нічого, губи спухли, не можу губами ворушити. Повалився на підлогу і так лежав напівпритомний.

Пополудні, десь коло третьої години, викликають на допит. Веде мене тип у цивільному, говорить по-українськи, радить мені признатися, краще буде для мене. Пізніше я довідався, що це був фольксдойч з Буковини. Завів мене до кімнати, де за столом сидів ґестапівець, переглядав рапорт про мій арешт. На підлозі лежав здоровенний пес, весь час дивився на мене і гарчав, що ще більше наводило страх.

Ґестапівець питав через перекладача, що я робив уночі на полі, звідки я мав ті жетони, чи я належу до банди Бандери. Я викручувався, як міг. Але було дуже тяжко, бо той звіт, що знайшли при мені, мене дуже обтяжував. Найбільше напирав, щоб я сказав, хто мій провідник, як скажу — піду додому. Але не такий я вже був наївний, щоб повірив. Та навіть якби «заламався» і хотів всипати свого провідника, то не міг би, я знав лише його псевдо.

Перекладач надів боксерські рукавиці, бо каже, що не хоче бруднити до мене своїх рук, і почав бити в живіт і куди попало. Як довго вони мене били, я вже не пам’ятаю.

Опритомнів я в камері, на підлозі, коли знімали з мене убрання двох поляків-мародерів, Стасік і Янек, я ще чув, як Янек говорив до Стасіка: «На ньому гарне убрання, давай стягнемо, поки ще теплий, бо як застигне, то буде тяжче, так, як з Коробейка». Коробейко з Єзуполя був арештований два тижні переді мною. Сидів у тій самій камері, помер від знущань тих же катів, які били і мене.

На щастя, з нами був д-р Гофман з Товмача — дуже порядний чоловік, молодий лікар. Арештували його за те, що він не хотів записатися до фольксдойчерів. Коли оті мародери почали стягати з мене вбрання, доктор Гофман послухав пульс і сказав до них, аби дали спокій, бо я ще живий. Вони відступили. Д-р Гофман узяв якусь ганчірку, намочив у воді і поклав на моє обличчя. Аж тоді я опритомнів. Наступного дня я звівся на ноги, але все тіло дуже боліло від побиття.

В нашій камері в стеринах повітря було дуже вологе і задушливе. Під стелею — два маленьких віконечка, яких не можна було відкривати, виходили до полудневої сторони, на «райське подвір`я» (так його називали в’язні за Польщі, тут вішали засуджених до смертної кари). На цьому подвір’ї робили шибеницю, приїздив кат Мацієвський і з того подвір’я висилав душі до раю.

На стінах було написано або вирито багато прізвищ тих, хто тут помер. Серед них я зустрів знайоме прізвище — Андрій Гоголь (Андрій Гоголь з Княгинина, з ним я зустрічався в тюрмі за Польщі, а сидів він за бійку з поліцаєм). Тепер у цій камері було понад двадцять в’язнів. Серед них — п’ятеро українців, трьох жидів, решта поляки, цигани й інші. Арештовані за всякі провини, а в більшості за ніщо. Розказували про страхіття, які тут відбуваються.