Таке саме буває на кожному кроці з кожним із нас. Усі ми раз у раз доповнюємо все, що бачимо. Дехто доповнює більше, дехто менше, один так, другий інакше. Але без доповнення рідко коли обходиться. Іноді за доповненнями не можна розглядіти те, що було насправді. Саме це і сталося з тими, хто колись слухав статую Мемнона, що співала. З цієї статуї чути було якийсь звук. Який саме? Звук був не зовсім ясний, і в усякому разі важко було розібрати, на що він схожий. Тому кожен, хто чув цей звук, сприймав його не таким, яким він був насправді, а робив до нього свої різноманітні доповнення. Одному здавалося, що це стогін. Другому — дзвін. Третьому — ніби лускається струна. Словом, до того, що було чути, кожен робив свої власні доповнення. І робив їх зовсім не навмисно, а нерідко сам того не усвідомлюючи.
Бачачи перед собою щось не зовсім ясне, людина не може не робити своїх доповнень. Ці доповнення самі собою з’являються, оживають у голові. А коли вони ожили, людина мовби бачить їх на власні очі.
Ось, наприклад, такий випадок. На одному кораблі був кульгавий кок. Під час плавання кок помер. За морським звичаєм, його зашили в парусину, прив’язали до ніг гарматне ядро і кинули у воду. Минуло кілька днів. Серед матросів пішли чутки, що «душа» кока десь ходить поблизу. Як відомо, марновірні люди іноді говорять так про кожну померлу людину. Певна річ, для тих, хто вірить у ці чутки, вони страшні, а страх має великі очі. Одного разу пішла по кораблю чутка, що мертвий кок іде по хвилях позаду корабля. Матроси кинулись на щогли, щоб подивитися: невже це правда? Глянули вдалину і бачать: справді, за кораблем шкутильгає кок. Він іде прямо по воді і все шкандибає, все шкандибає. Матроси висипали на палубу. І всі бачать: іде мертвий кок по воді. І ходу його пізнали, тому що він кульгав якось особливо, бо одна його нога була коротшою за другу. Корабель іде швидко, а мертвий кок ще швидше. Ось він уже наздоганяє корабель. Матроси жахнулися, всі на нього дивляться і всі його бачать. Безперечно, це він. Його голова, його матроська одежа. Нарешті, кок підійшов досить близько до корабля.
І що ж виявилось?
Це був не кок і навіть зовсім не людина, а звичайнісінький плавучий уламок старого корабля, що зазнав катастрофи.
Але чому ж у такому разі матросам здалося, що то кок? І чому ж так обманулася не одна якась ляклива людина, а всі матроси й офіцери, що були на кораблі? Ось у цьому саме і полягає найцікавіше. Всі так обманулися, бо бачили не тільки те, що було в них перед очима. Перед їхніми очима був уламок щогли, який гойдався на воді. До цього вони додали те, що було в них у голові. А там був образ недавно померлого кока. Він стояв у пам’яті кожного немов живий. Саме його і нагадав плавучий уламок корабля. А коли образ кока пригадався, він і доповнив собою те, що було видно. І це вийшло само собою і до того ж так, що жодна людина не могла відокремити те, що в неї перед очима, від того, що в неї в голові,— іншими словами, відокремити те, що було, від того, що вдавалось. Усім матросам на кораблі здавалося, що вони справді бачать привид. Ніхто з них не мав у цьому сумніву: адже вони його бачили, причому бачили па власні очі. І всі матроси були здоровими людьми, зовсім не божевільними. Ну а коли б хвилі понесли уламок кудись від корабля? Ну, а коли б ніхто не роздивився, що це таке? Зрозуміло, тоді в матросів так би і лишилась тверда віра в те, що вони бачили привид. І тоді б вони сказали: «Ми бачили душу померлого. Виходить, і справді душа відокремлюється од тіла і може блукати по світу». Хто б їх тоді переконав, що це помилка?
Так і виникло серед усіх народів безліч розповідей про видіння і привиди. Траплялось, що люди вважали звірів за бісів, хмари за бісів, хмари за ангелів. Так само з’являлися до людей «святоугодники», «божа мати». Подібних розповідей багато ходить серед віруючих. І ось що дуже цікаво: кожен віруючий бачить неодмінно своїх власних богів і своїх власних святих, тобто тих, у яких вірить і які в нього в голові і в пам’яті.
Бували і бувають такі випадки: до одного буддійського святого з’явився сам Будда. Прийшов і сів у нього в кімнаті. Сів і сидить у темному кутку. Буддійський святий розповів про це видіння англійцям, які проживали недалеко від нього. Ті пішли в житло до святого, щоб дослідити всі обставини видіння. І ось про що вони дізнались: буддійський святий бачив Будду в тому самому вигляді, в якому його зображено в сусідньому храмі. Перед тим як побачити Будду, святий постійно і довго мучив свою плоть багатоденним постом. У житлі святого, в тому самому кутку, де з’явився Будда, висіла одежа. Вона так була розвішана, що трохи нагадувала одяг Будди. Завдяки цьому у пам’яті і виникло зображення Будди. От святий і побачив Будду в своєму житлі, причому побачив на власні очі, як матроси бачили мертвого кока. І ніхто не міг переконати святого, що ніякого видіння не було і бути не могло. Так само бачили видіння «святі» різних країн і віросповідань, причому за таких чи подібних обставин.
У чому ж полягає головна суть усіх таких видінь?
ЯК ЛЮДИ БАЧАТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМАЄ
Такі видіння зовсім не обман з боку тих, з ким вони трапляються. Будова мозку, відповідний настрій людини, певні навколишні обставини не можуть не викликати таких видінь. Видіння — теж явища природи, а не чудеса. їх причина полягає в будові людського мозку і в тих запасах різноманітних вражень, які є в мозку.
Але бувають випадки і складніші, а тому ще дивовижніші. Ось що розповідає, наприклад, учений, академік Ніколаї:
«Сталося це зі мною 24 лютого 1891 року, після того, як я з кимось дуже посперечався і розпалився. Голова моя стала гарячою, тому що кров прилинула до неї. Раптом я побачив мерця. Він був за десять кроків од мене. Я зупинився мов укопаний, а мрець стояв передо мною. Я не рухався, мрець теж був нерухомий. Так ми стояли один перед одним хвилин вісім. Потім видіння зникло. Але о 4 годині пополудні воно повторилось. Другого дня мрець знову з’явився, зник, а замість нього я побачив безліч інших видінь. Усе це були люди, то знайомі, то незнайомі. Це були чоловіки і жінки, які заклопотано кудись поспішали. Потім з’явились люди верхи на конях. У їхніх поглядах, зрості й одягу не було нічого особливого, вони тільки здавались більш тьмяними, ніж звичайно. Тижнів через чотири видінь стало більше. Вони почали розмовляти між собою, звертались до мене і виголошували маленькі привітні промови». Лікар поставив академікові п’явки; кров відхлинула од голови, і йому стало краще. Рух привидів дедалі уповільнювався. Через якийсь час вони почали тьмяніти і стали ще більш туманними. Привиди неначе змішувалися з повітрям і незабаром зовсім зникли.
Чому ж Ніколаї бачив їх?
Привиди — це теж відбитки, які ніби ожили! В клітинки мозку вони давним-давно ввійшли через очі, як це буває завжди. Колись Ніколаї бачив усіх цих людей. А під час приливу крові до голови ожило давно бачене[23].
Але трапляється і таке. Бачене в різний час і в різних місцях змішується між собою.
Ось що розповідає один лікар: «Якось пополудні я дивився на гору Рігі-Кульм, у Швейцарії. Дивився на неї то неозброєним оком, то в підзорну трубу. Я напружував очі хвилин десять. День був ясний. Вершини гір були то фіолетові, то бурі, то темно-зелені. Мої очі втомились. Я відвернувся од гір і пішов додому. Раптом я побачив перед собою близького друга, якого в цей час зовсім не було в Швейцарії. Друг стояв передо мною, але був мертвий. Він стояв жовтий, з зеленкуватим полиском і не рухався.
Я подивився на нього і відразу збагнув, що це за видіння. Напередодні вночі я бачив уві сні цього самого друга. Бачив сон і забув. Тепер його образ ожив у моєму мозку. Зрозуміло, це сталося тому, що я дуже довго дивився в підзорну трубу, мої очі і мозок втомилися від цього, а спогад про друга ожив. Але чому ж я побачив його мертвим? І тут справа проста. Від того, що я довго дивився на гори, осяяні сонцем, мої очі довго застилало жовтувато-зеленувато-сірим кольором. А це і є колір мертвого тіла. Саме так і було забарвлене обличчя мого друга, що з’явився переді мною. Вигляд друга і колір наче склались між собою».
Нерідко буває, що так складається бачене в різний час і в різних місцях, а склавшись, ніби оживає. З двох зображень утворюється одне, складене з них. Бачила колись людина рибу, бачила жінку. З цього баченого в мозку може скластися напівриба-напівжінка, якої ніколи не було і не може бути. Таких складних зображень є дуже багато в кожній голові. Так, наприклад, зображення ангела склалось теж з кількох образів: волосся в нього — як у жінки, обличчя — як у дитини, крила — як у лебедя. В такому вигляді звичайно і зображають ангелів на іконах та картинах у всіх народів. Навіть у давнину їх так зображали ассірійці, і греки, і римляни. До таких зображень ангелів звикли всі люди. За багато тисяч років, певна річ, до них можна звикнути. Завдяки цій звичці люди бачать ангелів такими і у видіннях. Усі ці видіння — ті ж спогади. Пригадується зображення ангела, бачене на якійсь картині. Зрозуміло, його при цьому ще трохи переробляють, бо воно складається з іншими спогадами.
Подібно до цього буддистам і магометанам з’являються їхні боги і духи. Віруючі уявляють їх такими, якими їх звичайно малюють або ліплять у рідній країні. А малюють і ліплять богів такими, якими уявляють. Так бувало і буває завжди і в усіх народів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Cеред таємниць і чудес» автора Рубакин Н.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ V РОЗПОВІДІ ПРО ВИДІННЯ І ПРИВИДИ“ на сторінці 6. Приємного читання.