РОЗДІЛ V РОЗПОВІДІ ПРО ВИДІННЯ І ПРИВИДИ

ЯК І ЧОМУ ЗА ДОПОМОГОЮ МОЗКУ ЛЮДИ ПІЗНАЮТЬ УСЕ НАВКОЛИШНЄ[20]

Подібно до цього зберігається і ніби відбивається в мозку все, що людина бачить, чує, нюхає, обмацує, пробує язиком. Уже зазначалося, що в головному мозку в його сірій корі є особливі місця, або центри. На малюнку показано центри: зоровий (4), нюховий (2); так само є в мозку і центри дотиковий, слуховий (3), руховий (5), мови (1) тощо.

Коли людина щось відчуває — значить, у неї збуджений або подразнений якийсь центр у мозку. Коли людина бачить — у неї збуджений зоровий центр; коли людина чує—у неї збуджений слуховий центр; коли щось сприймає дотиком — дотиковий центр тощо. Але жоден з цих центрів не діє сам собою, тобто коли до нього не доходять ззовні якісь збудження або подразнення. Звідки ж приходять усередину мозку до різних центрів всілякі подразнення? Ззовні. Відбувається це так: до зорового нерва подразнення ідуть від очей, до слухового — від вуха, до дотикового — від шкіри, до нюхового — від носа. В оці, у вухах, в шкірі є нерви. Світло і кольори подразнюють нерви зорові; всілякі звуки подразнюють нерви вушні; від їжі і питва подразнюються нерви язика в роті; різних запахів — нерви шкіри всередині носа; від рухів тіла — нерви м’язів. Отже, завжди буває так, що спочатку подразнюються кінцівки нервів. Від таких зовнішніх подразнень нерви збуджуються. Ці збудження передаються далі, в мозок, і доходять до того чи іншого центра. Як тільки збудження дійшло до центра — людина починає відчувати. Отже, в нервових клітинах центра відбулися якісь зміни[21]. Людина відчуває світло, запах, звук, тепло, холод. Усі ці відчуття можуть зберігатися довгий час і при нагоді оживати. А коли вони оживають, людина починає бачити, чути і сприймати дотиком те, що бачила, чула і відчувала на дотик задовго перед цим.

Збудження, що дійшло до центрів, залишають там якісь сліди, а ці сліди зберігаються. Через це не пропадають остаточно і відчуття, вони теж запам’ятовуються. Пам’ять — це, виходить, слід того, що дійшло до певного центра. Кожен знає, що пам’ять може зберігати з року в рік цілий ряд найрізноманітніших відчуттів, колись пізнаних людиною. Вони постійно, кожного дня оживають у нашому мозку. Всяка людина добре знає це, коли каже: «Я згадав ось те й ось те», «Це мені нагадало оте».

Але чому всі ці відчуття і спогади можуть виникати разом? Чому людина може в один і той час і бачити, і чути, згадувати відразу цілі складні картини минулого, а не одне тільки якесь відчуття? Це відбувається тому, що всі наші центри — зору, слуху, нюху, дотику та інші — не лежать окремо один від одного, так само як не лежать окремо і ті клітинки, з котрих ці центри складаються.

Як уже було сказано і показано на малюнку, кожна клітинка має безліч відростків, схожих на щупальця або вусики. Такими відростками клітинки з’єднуються одна з одною. По цих відростках подразнення передаються від одних клітинок до інших.

Крім того, від однієї частини мозку до другої прокладено нервові ниточки — волокна. За їх допомогою один бік мозку з'єднується з протилежним, одне його місце — з іншими місцями. Так, наприклад, те місце, куди ідуть нерви від ока, з’єднується з місцями, куди ідуть нерви від ушей, язика, носа, шкіри. Отже, всі враження, які приходять у мозок ззовні, тобто через очі, вуха, шкіру, ніс, язик, не лишаються в мозку окремо одне від одного. Вони немовби зливаються, з’єднуються між собою. Завдяки такій будові людина може мати уявлення про будь-яку річ, що її вона бачить, чує, нюхає, сприймає дотиком, куштує і пізнає різними способами, різними органами чуття.

Ось, наприклад, апельсин. Він круглий, має оранжевий колір, кисло-солодкий смак, приємний запах. На дотик він трохи шорсткий і круглий. Усе це різні відчуття від апельсина, і виникають вони в нас завдяки різним враженням, які стікаються в людський мозок: одні через очі, другі через язик, треті через ніс, четверті через руки, що його обмацують. Усі ці враження завдяки будові мозку з’єднуються між собою і складають одне ціле, Так і утворюється з них у мозку сприйняття того, що людина називає апельсином. Апельсин чи якась інша річ — це не що інше як відчуття, котрі надійшли в мозок у різний час і об єдналися в одне[22].

Так само складаються в людському мозку й інші відчуття. І все, що людина знає, її знання про навколишній світ утворювались і утворюються саме так і ніяк інакше. Кожну секунду різні враження, а отже, і різні відчуття течуть у людський мозок справжніми потоками. Течуть через очі, вуха і через усі інші органи чуття. Вони можуть складатися мільйонами мільйонів різних способів. Складатись і зберігатись. Велика кількість їх є в кожній людській голові. Саме з них і складається все багатство людського розуму.

ЯК І ЧОМУ ЛЮДИ ВВАЖАЮТЬ ОДНЕ ЗА ІНШЕ

Але отут і трапляються і труднощі, і плутанина, і навіть великі помилки.

Справа от у чому: в кожній людській голові вже є великий запас різноманітних вражень, запас усього того, що людина бачила, чула і взагалі зазнала. Ці запаси зберігаються. Та ось людина бачить, чує або взагалі відчуває щось нове. Одразу ж це нове йде в її мозок. Але ж там уже міститься те, що прийшло раніше від цього. А раніше прийшло, зрозуміло, не те саме, що приходить знову. Тому люди раз у раз вважають нове за старе, невідоме — за відоме.

Ось, наприклад, про які випадки розповідають мандрівники.

На одному острові тубільці вперше побачили корабель під вітрилами. Вигляд корабля вперше дійшов до їхнього мозку. Там досі не було нічого подібного.

Тубільці здивувались: що ж це таке? Чи то човен, чи то птах з білими крилами? їм здавалося, що корабель більше схожий на птаха. Його вигляд нагадав їм не човен, а птаха; і їм здалося через те, що корабель справді подібний до птаха. Іншими словами, ознаки корабля злились у голові тубільців з ознаками птаха. Так вони і назвали його «плаваючим птахом». На іншому острові тубільці, побачивши вперше коня, назвали його «свинею, яка носить людину».

Отже, можна змішати безліч різних речей між собою. Так воно часто і буває насправді з кожною людиною. Люди весь час вважають одне за інше. Наприклад, вдалині видніється башта. Один гадає: «То в’язниця, замок». Другий гадає: «То палац». Третій гадає: «То церква». Чому ж вони так думають? Адже з самого тільки вигляду башти ще нічого не можна визначити. Так люди думають тому, що в голові в них уже є запас інших подібних образів; адже бувають башти і в палацах, і у в’язницях, і у церквах. От на підставі вже баченого люди вирішують і про те, що вони бачать уперше. А вирішуючи так, зрозуміло, легко і помилитися. Помилки бувають, причому навіть дуже часто.

Іноді за старим люди зовсім не бачать нового: вони бачать не те, що перед ними, а те, що в їхній голові.

Був, наприклад, такий випадок. Якось дивились на місяць у підзорну трубу священик, військовий і дама. Труба була не дуже хороша, і крізь неї можна було розглядіти тільки якісь плями на місяці. Що ж це за плями? Придивився до них священик. Йому здалося, що він бачить якусь старовинну церкву. Глянув на ті самі плями військовий. Йому здалося, що перед ним укріплений замок, стіни і бастіони. Подивилась на ті самі плями дама. їй здалося, що вона бачить красиву альтанку, а в альтанці — двох закоханих. З цього прикладу видно: хто про що гадав, той те і побачив; у кого що було на думці, тому те саме привиділось і на місяці. Але чому ж привиділось? А тому, що плями на місяці справді були неясними, невиразними, нерозбірливими. Щоб вирішити, що вони зображують, мимоволі довелося до баченого додати дещо своє. Отож кожен і додав, доповнив по-своєму. Але чим же саме довелося доповнювати? Тим, що було вже раніше в голові. Це цілком природно. А, кінець кінцем, виявилось, що кожен побачив те, чого немає.