РОЗДІЛ VII РОЗПОВІДІ ПРО БІСІВ І ПРО ТЕ, ЯК ЇХ ВИГАНЯЮТЬ

РОЗПОВІДІ ПРО БІСІВ І ПРО ТЕ, ЯК ЇХ ВИГАНЯЮТЬ

ЯК В ОДНОГО СЕЛЯНИНА «ВСЕЛИВСЯ ДИЯВОЛ»

Років п'ятдесят тому в паризькій лікарні Сальпетрієр сталася подія: з одного селянина «вигнали біса», причому вигнали назавжди і добре, так що «біс» справді вийшов з селянина і більше до нього не повертався. Про цей дивовижний випадок варто розповісти, щоб точно й достовірно з’ясувати, за яких же обставин ця подія сталася.

Діло було так. Якийсь селянин, на ім’я Ахілл, народився в південній Франції в заможній селянській сім’ї. Його рідні були людьми хорошими, але зовсім неписьменними. Жили вони далеко від міста, до школи самі ніколи не ходили. Зналися в основному із священиками та монахами і від них наслухалися про витівки різних «бісів». У бісів вірили і священики, і селяни, і хто з них більше — невідомо. Священики вчили Ахілла і його рідних у бісів вірити твердо, але їх підступам нізащо не піддаватись. А по селу в той час ходило багато розповідей про підступи диявола і про те, як і з якими людьми диявол знався. Казали і про батька Ахілла, наче він давно продався дияволу і навіть ходив щосуботи до старого дерева, розмовляв там з сатаною й одержав від нього мішок срібла. Батько Ахілла сміявся з таких намов, але його і самого брали й мучили різні страхи: Як-не-як старик був певен, що диявол існує і постійно бродить десь біля нього.

Ахілл учився в школі, мав чудову пам’ять і читав багато книг, але тільки без розбору. Найбільш дохідливими для нього були духовні книги, в яких немало розповідається про бісів і про те, як вони спокутують людську душу. Хлопчик він був добрий і чесний, чутливий і вразливий, хоч і не дуже розумний. Усе, про що розповідалось у книзі, та до того ж «священній», він сприймав із сліпою вірою. Друзів Ахілл не мав, бо був дуже відлюдний. А втім, його не обтяжувала самітність. У школі він не довчився, покинув її і почав торгувати. В двадцять два роки Ахілл одружився з гарною дівчиною і прожив з нею щасливо до тридцяти трьох років.

Але тут з ним трапилась пригода. Взимку 1890 року поїхав він із села в своїх справах і повернувся додому через кілька тижнів. Після цієї поїздки Ахілл чомусь змінився: він став зовсім іншим, хоча й твердив, що почуває себе добре. Він намагався бути веселим, а сам був похмурий, заклопотаний, майже не помічав дружини і дитини. Селянин став дуже мовчазний, а потім і зовсім перестав розмовляти. Йому важко було говорити. Він насилу повертав язик. Даремно Ахілл намагався вимовити якесь слово. Це йому не вдавалось: селянин неначе онімів. Оглянув Ахілла сільський лікар і визначив, що в нього «ослаб організм і змінилися соки». Лікар побачив, що хвороба в Ахілла тяжка, і сказав про це самому Ахіллу та його дружині. На Ахілла слова лікаря вплинули дуже тяжко, але мова все ж повернулась до нього. Зате селянин почав скаржитись на біль, що в нього зовсім немає сил і все болить. Ахілла стала мучити постійна спрага, а їсти він зовсім не міг. Оглядали його інші лікарі і запитували: «У вас нога болить?» — «Болить», — відповідав Ахілл. І справді, нога починала боліти в нього від самого тільки запитання. Про який би біль його не запитали, відразу починався в Ахілла той самий біль. Бідолашний зліг, усі справи покинув. Найпохмуріші думки лізли в його голову. Селянин не міг читати жодної книги. Він навіть не розумів, що йому кажуть. Потім у нього з’явилось передчуття чогось страшного. У сні він шепотів незрозумілі слова і плакав. Якось він покликав до себе дружину й дитину, попрощався з ними, ліг у ліжко і пролежав зовсім нерухомо два дні. Рідним здавалося, що він от-от помре. Проте ранком, після двох днів такого лежання, Ахілл раптом скочив з ліжка, сів, широко розкрив очі і страшно і несамовито зареготав. Його тіло тремтіло, рот перекривився. Такий сатанинський сміх тривав цілих дві години.

З цієї хвилини все змінилось. Ахілл встав з ліжка і відмовився од будь-якого лікування. На питання родичів він відповідав: «Зі мною нічого «є робіть, це даремно. Будемо нити шампанське. Тепер настає кінець світу!» Потім він почав відчайдушно кричати: «Мене палять, мене ріжу ії на куски!» Так Ахілл кричав цілий день. Потім він почав ганьбити найнепристойнішою лайкою і бога, і святих, і свою віру. І при цьому запевняв, що слова вимовляв не він, Ахілл, а сам рот вигукує їх усупереч його волі. В той же час руки і ноги Ахілла вивертались, і він від болю страшенно стогнав. Після цього Ахілл сяк-так заснув, а наступного дня ранком розповів своїй сім’ї таке: «Вчора в кімнаті був диявол. Його оточувала юрма чортенят. Вони були з рогами і кривлялися. Диявол вселився і в мене самого. Він примушував мене вимовляти жахливі і блюзнірські слова».

Ще Ахілл сказав: «Я мало міркував про нашу святу віру і про диявола. І ось тепер диявол мститься на мені. Він заволодів мною. Він у мені. Він ніколи не вийде з мене».

ЯК СВІДОМІСТЬ АХІЛЛА РОЗДВОЇЛАСЬ

Після цього припадки біснування почали повторюватися в Ахілла. Інколи Ахілл тікав з дому, бігав по полях і ховався в лісі. Там його знаходили, сповненого величезного страху. Нерідко він пробирався на кладовище і спав на якійсь могилі. Двічі пробував отруїтись, а одного разу кинувся в став, але сам звідти вибрався і при цьому сумно сказав рідним, які прибігли його рятувати: «Ви бачите, в мені і справді сидить диявол. Я не можу вмерти. Я піддав себе випробуванню, якого вимагає церква. Я кинувся у воду із зав’язаними руками — і все-таки виплив».

Справді, так у давні часи католицькі священики випробовували тих, у кого, на їхню думку, вселився диявол. Біснуватому зв’язувалиі руки і кидали його у воду. Якщо той потопав, тоді вирішували, що диявола в ньому нема. А коли випливав, його засуджували до страти як чаклуна і спалювали на вогнищі. Ахілл читав про це і тому гірко жалівся: «Ах, біс справді в мені!»

Минуло три місяці. Ахілл весь час був у такому стані. В нього було немовби два зовсім різних стани, наче він роздвоївся. То він був колишнім Ахіллом, батьком сім’ї і людиною віруючою, то — ніби сам не свій. І в такому страшному стані рот всупереч волі нещасного справді говорив богохульні слова. При цьому завжди бувало так: Ахілл хотів і намагався говорити одне, а рот вимовляв зовсім інше. І сам Ахілл чув те, що каже його рот, і обурювався богохульством, але не міг його перервати. І це його жахало. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. Ахілл читав у старовинних і «священних» книгах про біснуватих, про бісів, про те, ще вони вселяються в людей і їх можна виганяти. Він вірив змалку цим книгам і розповідям. І що ж йому лишалося робити як не визнати, що в нього справді вселився біс? «Це він і повертає моїм язиком, — думав сердешний Ахілл. — Це він і сидить у мені!»

ЩО ТАКЕ ДИЯВОЛ І ЯК З НИМ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ

Нерідко Ахілл справді чув усередині себе голос диявола. Диявол над ним глумився і доводив Ахіллу, що той назавжди в його владі. Та не усвідомлював Ахілл тільки одного: що всі промови диявола він теж вичитав з книг або чув колись від священиків, які розповідали в церкві про діла біса, і від сільських знахарів, і від своїх рідних, і від усіх віруючих у бісів. І диявол уявлявся Ахіллу таким, яким його було намальовано на іконі.

Біси з’являлись до Ахілла і у видіннях. Нерідко чув він їхні голоси. Але Ахіл. л зовсім не усвідомлював, що всі ці видіння і голоси бісів існують лише в його мозку. Єдине, що бідолашний чув, — це свій власний голос, який промовляв від імені диявола. Голос, зрозуміло, чули і рідні. Вони теж зовсім не розуміли, що, власне, відбувається. Вони теж вірили в бісів. Вони теж були твердо впевнені, що в Ахілла вселився біс. І рідні розповідали потім про Ахілла: «Очевидно, його ротом говорив злий дух. Він кричав то чоловічим, то жіночим голосом, і обидва ці голоси так відрізнялись один від одного, — не можна було і припустити, що так говорить одна і та ж людина». І ось що дивно: Ахілл справді страшенно сперечався з дияволом і сперечався з ним уголос. Ахілл говорив — диявол відповідав. І слова Ахілла, і слова диявола вилітали з одного й того ж рота, а голос Ахілла був зовсім не схожий на голос диявола.

«Хай буде проклятий бог, тройця, свята діва», — так вигукував хворий Ахілл глухим, низьким голосом, а потім, перейшовши до більш високого голосу, з сльозами на очах промовляв: «Не моя провина, що рот мій промовляє ці жахливі, богохульні слова! Це не я, не я! Я стискую губи, щоб слова не могли виходити з рота і лунати так голосно. Але всі мої намагання марні: диявол говорить ці слова всередині мене самого. Я добре відчуваю, як він їх промовляє. Він примушує рухатись мій язик всупереч моїй волі. От слухайте, він зараз мені каже…»

І, перейшовши на низький голос, Ахілл вів далі: «Священики — негідники. їм потрібні тільки гроші і більш нічого. Вони свого бога продають оптом і в роздріб і за кожну божу благодать вимагають грошей».

Потім Ахілл знову міняв голос на високий: «Ні, я цьому не вірю».

Так бідолашний Ахілл розмовляв і сперечався з дияволом, який завжди викривав Ахілла. «Ти брешеш», — твердив диявол. «Ні, не брешу», — відповідав хворий.