РОЗДІЛ II ЯК СПІВАЄ І РОЗМОВЛЯЄ КАМІННЯ

ЯК СПІВАЄ І РОЗМОВЛЯЄ КАМІННЯ

СТАТУЯ ЄГИПЕТСЬКА

За півтори тисячі років до нашого літочислення було в Єгипті велике і красиве місто, яке звалось Стобрамові Фіви. Його руїни збереглися і до нашого часу. По цих руїнах, по написах на них і по стародавніх книгах можна дізнатися, що то було за місто. Воно було збудоване на березі великої і красивої ріки Ніл.

Ось як описує це місто очевидець того часу: «Широкою гладінню розстилається поверхня Нілу. Пасма гір, що оточують ріку з обох боків, розступаються біля Фів і дають простір могутній річці. На її правому березі, за скелями, простягається мертва, гаряча пустеля, яка сягає аж до Червоного моря. За горами лівого берега— така ж пустеля. Єгиптяни кажуть, що вона безмежна, а за нею починається вже царство смерті.

Могутня, священна ріка Ніл тече тут між двома рядами гір. Вони, мов стіни, захищають її від сипучих пісків пустелі. Біля ріки кипить життя. По обох берегах Нілу лежать родючі рівнини. На дзеркальній поверхні води плавають квіти лотоса, в прибережному очереті тисячі різних птахів і звірів знайшли собі захисток від сонячної спеки… Поля вкриті жнивом; біля криниць ростуть тінисті чинари; фінікові пальми, які старанно доглядаються, створюють прохолодні гаї.

Фіви розкинулися на обох берегах ріки. Непереборні перешкоди у вигляді дамб і гребель захищають вулиці і палаци міста від повені. На правому, східному, березі — місцеперебування фараонів. Біля самої ріки стоять величезні кам’яні храми бога Аммона; за ними, до самого підніжжя гір, вишикувалися палаци царів та вельмож і простягліїся тінисті вулиці, де будинки городян щільно стоять один біля одного. Барвисто і пожвавлено на вулицях Фів…

Західний берег Нілу теж прикрашений храмами і пам’ятниками. В зелені видніються величезні колонади храмів, струнко підносяться алеї сфінксів[4]. Біля храмів туляться малесенькі халупи і хатини.

На цьому березі — місце поховання, «місто мертвих», якому дано назву Мемноніума. В хатинах живуть бальзамувальники; в невеличких будиночках містяться склади і крамниці, де продаються кам'яні й дерев’яні саркофаги (гробниці), полотняні пелени для обгортання мумій[5], прикраси для них, тварини для жертвоприношення богам. Тут і там до могил і від могил прямують похоронні процесії; ще здалека чути, як співають священні молитви.

Лівійські гори, підходячи до ріки, раптом повертають на захід; на цьому місці розташована гірська западина — Азасіф; за нею тягнуться високі, круто спадаючі скелі вапнякових гір, звернених до ранкового і полуденного сонця. Всередині величезної прямовисної скелі спочивають стародавні царі в саркофагах прохолодних могил, до яких ведуть довгі сходи і високі кам’яні стіни. Перед цією скелею височить чудовий храм. Його спорудила цариця Нумі Амен, про що свідчать написи на стінах; священна алея сфінксів, завдовжки трохи менше половини кілометра, веде до цього храму. Внутрішність його, сховану за гранітною брамою дворами і чудово прикрашеними галереями, висічено в скелі. Далі підноситься ще кілька великих храмів, що їх збудували фараони різних династій, між іншим і Тутмес; нарешті, тут же розташований храм Аменхотепа III.

Перед ним стоять дві велетенські статуї, висічені з цілого каменя. Одну поставлено на північній, другу — на південній стороні будівлі. Разом з підніжжям висота їх сягає десятки саженів. Величезні зображення сидять на якійсь подобі трону, склавши руки і спрямувавши вперед нерухомі кам’яні обличчя.

На одній із цих величезних статуй є напис: «Цар істини, син сонця Аменхотеп, улюбленець бога Аммона-Ра, спорудив ці статуї на честь свого батька Аммона. Він поставив йому ці статуї із твердого каменю».

Статуї ці справді велетенські. Якби їх поставити на подвір’ї чотириповерхового будинку, то голови цих статуй підносилися б над його дахом.

Ширина кожної статуї між плечима — шість з половиною метрів. Важить кожна з них не менше 1200 тонн.

Величезні статуї, споруджені з волі фараона Аменхотепа, мусили нагадувати в усі часи людству про силу і могутність його царювання.

Споруджено їх близько чотирьох тисяч років тому.

Над ними пронеслися тисячоліття. Їх пекло сонце, шмагав самум, їх бив час, але вони не боялися часу, як не бояться його й інші єгипетські споруди — храми, сфінкси, гробниці, піраміди… Недаремно ще в давнину склалося в єгиптян прислів’я: «Все боїться часу, але і час боїться пірамід». І не тільки пірамід, але й інших єгипетських пам’ятників… Перед кам’яним фараоном минали століття, як години, і в страшній мовчанці дивився він на долю своєї країни… Він бачив грізних завойовників — персів і їх страшного царя Камбіза, бачив завойовників — македонян, бачив славу єгипетських царів із роду Птолемеїв, бачив переможців римлян. Усі ці завойовники владарювали в Єгипті одні за одними, знущаючись і обдираючи єгипетський народ кожен на свій лад. Змінювалися насильники, залишалися постійними тільки народні страждання… А роки йшли та йшли. Зруйнувалось багато храмів; спалено, пограбовано старі палаци; споруджено нові… А час усе-таки ще зберіг багато, багато чого… Від величезної ваги грунт під кам’яним Аменхотепом осів, статуя трохи похилилась, але протягом сотень років ще дивилася на свою країну.

А за цей час на землі встигли звершитися великі події, сталися важливі зміни. З’явилися нові народи і вимерли старі. Виникли нові держави, розпалися колишні. Загриміла слава стародавньої Еллади (Греції); почалася і щасливо закінчилася смілива боротьба цієї маленької країни з величезною персидською імперією. Розквітли науки, мистецтво. З’явилися нові держави, нові закони. А кам’яний Аменхотеп усе дивився, все мовчав, ніби чекаючи, що ж буде далі.

Загинула і славетна Еллада, яку спочатку перемогли македоняни, а потім і римляни. На її місці піднісся Рим. Із невеликого міста могутність римлян поширилася на всю Італію, на всю Західну Європу, на все Середземне море і навіть далі: Карфаген, Греція, Сірія, Палестина, вся Мала Азія, Єгипет, Ассірія, Вавілон і багато інших країн майже до самого кордону Індії ввійшли до складу римських володінь. Багато з цих царств були молодшими за кам'яного Аменхотеп а. І багато царств встигли з’явитися і зникнути, а Аменхотеп усе жив, усе сидів, як і раніше, і все мовчав, і все дивився своїми кам’яними очима вперед, немов чекаючи, що ж буде далі.