Розділ «Д»

Дядюша Сергій, фото 1918 року (ГАРФ)

Походив із дворянської родини з Полтави. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училиіце (1889), служив у 2-й артилерійській бригаді, згодом перевівся до 35-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у Варшавській та Московській військових округах. З 13.11.1904 р. викладав у Московському піхотному юнкерському училищі. З 06.12.1908 р. — полковник. З 29.10.1908 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гренадерського корпусу. З 20.03.1913 р. — начальник штабу 1-ї Гренадерської дивізії. З 08.10.1914 р. — командир 2-го гренадерського Ростовського полку. 18.07.1915 був поранений (перебував на лікуванні до 28.09.1915 р.). З 12.01.1916 р. — в. о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії. З 07.01.1917 р. — начальник: 84-ї піхотної дивізії. З 10.03.1917 р. — начальник: штабу 4-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю (29.01.1915 р., за бій 07.11.1914 р). З 02.01.1918 р. — начальник штабу 6-ї армії на Румунському фронті. 27.02.1918 р. був демобілізований у зв'язку з розформуванням армії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 10.04.1916 р).

З 17.04.1918 р. — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 01.12.1918 р. перебував у розпорядженні штабу військ Директорії. Певний час приватно мешкав у Житомирі 3 27.01.1919 р. — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР. З 07.04.1919 р. — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР. З 17.06.1919 р. — отаман для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. 3 19.03.1920 р. до 19.04.1920 р. — начальник: Головної управи Генерального штабу УНР. З 05.06.1920 р — в. о. 2-го генерал-квартирмейстера, з 03.07.1920 р. — 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. 12.02.-12.04.1921 р. — в. а Військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика Помер та похований у Калішу.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 39–40; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 55- Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С 7; Спр. 169. — С 135–136; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С 395; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914 — С. 359; Список Генерального штаба 1917. — СПб. — 1917. — С. 64.

ДЯЧЕНКО Віктор Гаврилович

(14.03.1892-26.04.1971) — сотник Дієвої армії УНР (підполковник в еміграції).

Брат відомого українського військовика Петра Дяченка.

Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Дяченко Віктор, фото 1913 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з якими у січні 1920 р. був інтернований у Польщі. Там перейшов до українського військового табору в Ланцуті. 18.07.1920 р. прибув на поповнення до складу 1-го Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. З 28.08.1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. Був кілька разів важко поранений. Перебував у таборі для інтернованих українських вояків.

На еміграції закінчив політехнічний інститут у Варшаві, працював інженером залізничного сполучення у м. Несвіж.

У 1944 р. служив у Поліській Січі отамана Т. Бульби-Боровця, потім — у 2-й Українській дивізії Української національної армії. Був нагороджений німецьким Залізним Хрестом II класу.

Помер на еміграції у Козацькому Хуторі біля Лейк Дженева (штат Вісконсин), США.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 49–53; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізїї//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Дяченко П. Чорні Запорожці, на правах рукопису. — С. 87; Некролог//Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 3(17). — С. 1–6; Козак Невмирака/ «Бог не без милості, козак не без щастям/Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 1(15). — С. 37–40.

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович

(30.01.1895-22.04.1965) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив 6 класів Роменського реального училища. Вступив на військову службу добровольцем із початком Першої світової війни. З 28.09.1914 р. — рядовий 52-го Сибірського стрілецького полку. 14.09.1914 р. був поранений у бою під с. Баткув-Манагов. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV (№ 141.812), III (№ 90.320) та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (19.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 146-го піхотного запасного батальйону. З 22.05.1916 р. — молодший офіцер 7-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. 01.09.1916 р. дістав кульове поранення наскрізь у ліву ногу. З 15.12.1916 р. — в. о. командира 6-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. З 20.01.1917 р — підпоручик, з травня 1917 р. — поручик. За даними української реєстраційної картки останнє звання у російській армії — штабс-капітан, але у своїх мемуарах писав, що був лише поручиком. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Восени 1917 р. — командир роти та «Батальйону Смерті». 12–23.10.1917 р. був командувачем військ т. зв. Вятської республіки. Був поранений: 21.01.1915 р., 08.07.1915 р., 30.08.1916 р., 25.02.1918 р. Згодом переїхав в Україну.

Дяченко Петро, фото поч. 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

27.03.1918 р. у Полтаві з невеличким партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку Армії УНР. З 23.04.1918 р. — командир чоти цієї сотні. З 16.11.1918 р. — командир сотні, яка наприкінці 1918 р. була розгорнута у Кінний дивізіон Чорних Запорожців ім. полковника П. Болбочана Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. командир дивізіону. З 17.03.1919 р. — командир Кінного полку Чорних Запорожців (або Чорношличників) Дієвої армії УНР. З липня по листопад 1919 р. за сумісництвом також виконував обов'язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи Дієвої армії УНР, яка складалася з Гордієнківців та Чорних Запорожців. На чолі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході та українсько-польської військової кампанії 1920 р. Був знову двічі поранений (26.02.1920, 28.08.1920). Останнє поранення під час кінної атаки під с. Білошівці мало наслідком неправильне зростання лівої ноги, через що П. Дяченко шкутильгав. Однак 08.10.1920 р. знов повернувся до виконання обов'язків командира полку.

З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках. Закінчив Вищу військову школу. Останнє звання у польській армії — майор.

Брав участь у Німецько-польській війні у вересні 1939 р., знову був поранений та інтернований у Литві. Навесні 1940 р. повернувся до Сувалок. Служив начальником місцевої поліції, згодом — начальник поліції у Холмі.

У 1941–1942 рр. працював у німецьких окупаційних установах в Україні (на Чернігівщині та Полтавщині). З серпня 1942 р. — начальник штабу Поліської Січі отамана Т. Бульби- Боровця. У березні 1943 р. був заарештований німцями у Києві, але через два тижні звільнений. Допомогав становленню Української повстанської армії: передав у її розпорядження документи, зброю, радіостанції тощо. З березня 1944 р. — начальник штабу Українського легіону самооборони на Холмщині (31-й батальйон СД). За польськими джерелами з цим легіоном брав участь у боях проти Варшавського повстання. На початку 1945 р. — командир 3-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. 22.02.1945 р. був призначений командувачем протипанцерної бригади «Вільна Україна» у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 07.03.1945 р. — начальник 2-ї Української дивізії Української національної армії генерала П. Шандрука, одержав звання генерал-хорунжого. У травні 1945 р. на чолі дивізії здався у полон американським військам.