Розділ «Частина 2-га»

Минуло чимало часу з того дня, кола в наслідок перемир'я, сотник Бойко і чотовий Пугач з сотнею повстанців відійшли до Звенигородки в штаб Яхонтова та Дибенка. Вони повірили в амнестію і пішли, щоб одержати, згідно обіцянок, вольну волю.

Настав 1922 рік. В кінці березня до отамана Ґонти в ліс прибув посланець і просив, щоб Ґонта провідав свого колишнього сотника Бойка в одному довіреному місці, де він переховується.

Переконавшись у щирості посланця, Ґонта взяв відділ козаків і однієї ночі поїхав на побачення.

В низенькій теплій хаті, при світлі полохливого каганця, Ґонту зустрів, шкандибаючи на ранену ногу, сотник Бойко і вони тепло потисли один одному руку.

А далі Бойко розповів таку історію:

— У Звенигородці в штабі дивізії нас зустріли дуже гостинно, з обіймами. Політкомісар Дибенко влаштував нам особливе прийняття з добрим обідом. На цьому обіді він промовляв до нас чистою українською мовою.

Він сказав:

— Вітаю вас, товариші, і радію, що нарешті ви усвідомили свої помилки та покинули того безглуздого Ґонту, який вас морочив та водив по лісах, що, як мені відомо, досягають і до Холодного Яру. Тепер радянська влада про вас турбується і зробить усе, щоб ви були людьми й повноцінними громадянами своєї радянської країни.

— Війна закінчена! — продовжував Дибенко. — Настав новий мирний час, коли ми з вами повинні відбудовувати зруйновану війною, батьківщину. Україна є і буде самостійною, ми маємо свій уряд, що міститься в Харкові, а згодом переїде до Києва. Вам, молодим людям, здібним до роботи треба вчитись і працювати для блага своєї рідної країни. Наша молода батьківщина вас потрібує і ви мусите їй допомогти.

— Ми оточені білоґвардєйщиною, — вів далі свою промову політкомісар, — і мусимо її позбутися. Ви також ненавидите поміщиків і не потрібуєте їх. Ви может бути добрими червоиоармійцями і командирами та охороняти кордони нашої батьківщини. Пропоную вам вступити до школи красних командирів у Києві, або ж до школи червоних старшин у Харкові. Хай кожний вибирає, куди хто хоче. Я вам раджу поїхати разом зі мною до Києва, там оглянемо історичну старовину, історичні місця, а потім уже, хто куди захоче.

Після Дибенка виступав з промовою сам генерал Яхонтов. Говорив він не довго, лише висловив своє задоволенля з тієї події, яка відбувалася. Привітав усіх та теж рекомендував поїхати в Київ, нібито на екскурсію.

— Більшість партизан, — продовжував Бойко свою розповідь, — були захоплені таким гарним прийняттям та обіцянками, Були, правда, й такі, що говорили: " з великих обіцянок мало коли буває щогл, доброго, а більше злого."

— Після прийняття, — говорив далі Бойко, — і смачного ситого обіду, дехто з метких хлопців зуміли зникнути, Далі, щоб не розбіглись усі, нас було взято під варту.

Уважно, не пропускаючи жодного слова, слухав Ґонта оповідання свого побратима, а той продовжував:

Незабаром Дибенко повіз нас до Києва, де нас зустріли привітно і примістили в школі червоних командирів, де були вже вищі й нижчі кляси. Нас, новоприбулих перевірили за здібностями і знанням та й розмістили в касарнях, по клясах.

Тепер уже нас зобов'язував військовий режим і дисципліна. Без дозволу за ворота - ні кроку. Спочатку водили нас під командою, разом з іншими курсантами, по деяких музеях і показали важливі історичні місця, а пізніше — лише наука. Ніхто вже не міг вийти за ворота. Навчання розгорнулось на повний хід: словесність по клясах, а муштра у великому дворі школи, який був обнесений високою огорожею з колючими дротами зверху. Вчилися ми наполегливо і почили звикати до нової ролі курсантів та забувати потроху своє недавнє минуле.

— Так минуло, — розповідав далі Бойко, — біля трьох місяців часу, а потім пройшла чутка, що частина курсантів має виїхати до Харкова в школу червоних старшин, і бажаючі можуть зголошуватись у своїх командирів.

Майже всі ми зголосились і раділи такій зміні, сподіваючись побачити якесь інше, своє середовище і інший ліпший світ та кращі умовини.

Одного дня, по обіді, усіх нас і нам подібних, по списках, викликано і поставлено в лаву та оголошено, що всі ми відряджаємось до Харківської Школи Червоних Старшин у Харкові. Виявились такі що не хотіли переїжджати в Харків, просились бути в Києві, але було всім ще раз сказано що ніяких змін вже робити не можна.

Після цього було наказано готуватись до виїзду, забрати кожному особисті речі і зібратися всім до казарми Б, і там бути готовим в дорогу. Ми зібрались.