Розділ «Частина 2-га»

Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима. Коли делегація повернулась, отаман Ґонта скликав поширену нараду.

Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав знову наказа про амнестію, У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амнестію. Отаман Хмара застерігав не довірятись на амнестію в ніякому разі:

— Нам же добре відомо, що це є підступ і обман, — говорив отаман. — Адже ж і раніше вже наші пробували тієї амнестії і що з того вийшло? Підступом заманили та знищили. Так і тепер, заберуть і знищать як не зразу то пізніше.

Тим, хто хотів зразу піддатись, Хмара дораджував:

— При першій нагоді, коли вас відпустять, їдьте подалі від своїх домів туди, де вас ніхто не знає і не видасть до рук міліції чи ЧеКа.

Були такі, що обурювались за це на Хмару, кажучи йому, що вони хочуть іти додому, а не хто зна куди.

Після Хмари говорив Завгородний. Він витяг із свого планшети таємного наказа червоного комісара Лейби Троцького до командира Будьонного і з цього наказу почав читати ті уступи, де було написано: " всє петлюровскіє остаткі, бєлоґвардєйщіну і банди вилавлівать і унічтожать".

Більшість присутніх подякувала отаманові за цю важливу інформацію, але дехто говорив, що то, мовляв, було так колись, а тепер інакше.

На закінчення Завгородній додав:

— Комуна не змінилась, яка була раніше, така вона і нині, то й довірятись їй не можна. Але, хто хоче, то нехай звіряється на амнестію. Ми вас попередили, а ви робіть, як самі знаєте.

Всі відомості, які привезла делегація, було оголошена на цій поширеній нараді, а потім і поміж відділами.

Значна частина козаків піддалась підступному більшовицькому закликові і готувалась відходити з повстанських загонів.

Отаман Ґонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечній стан, на поразку і т. д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, що здобудуть волю Україні… Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились.

— Але, так чи інакше, мусимо й ми, Пилипе, шукати собі якогось безпечного місця, — не раз обзивався Ґонта, — Надокучило врешті-решт роками блукати по лісах та степах і ховатись у норах, мов звірина.

— Не журись, Іване, — розважав Ґонту Хмара, — то правда, що тяжкий час настав для нас, але ж ми повстанці, що присвятили себе визвольній боротьбі за нашу Батьківщину, то мусимо все зносити: поразки, незгоди і навіть смерть. Ми попередили козаків перед підступною й зрадливою політикою червоних, тепер кожному з них вільно шукати свою долю. А ті, хто бажає відійти, нехай собі йдуть. Вони люди дорослі і мусять розуміти, що вони роблять.

— Ми ж, — продовжував Хмара, — з останньої зупинки під Богом послали своїх надійних хлопців у Польщу, до Уряду УНР, до штабу Армії. Забезпечили ми їх необхідними документами, грішми всякими, навіть золотом і споліваємось, що вони туди прибудуть і докладно поінформують штаб Армії про наш стан. То ж мусимо чекати повороту нашнх посланців, десь біля Різдва, або весною. Привезуть вони нам розпорядження, вказівки про дальшу боротьбу і в якій формі. Отже, будемо міцно триматись до весни, а тоді вже остаточно вирішимо про наше майбутнє.

Надходило Різдво Христове. Народ, хоч і в тузі, та недостатках, але готувався до свята.

Свят-Вечір… У кожній хаті на покуті снопик жита й їство, на ньому традиційні стравикутя й узвар, всі дивляться на небо коли засяє вечірня зоря щоб сісти за стіл до урочистої вечері, а дітвора поспішала нести вечерю до своїх хресних, до дідусів і бабунь.

До св. Вечері, бувало, запрошували подорожніх, бідних, самітніх, а для відсутніх чи для душ померлих за столом залишали вільне місце.

В час визвольно-революційних подій, повстанці та армія УНР, в ці дні часто гостили по хуторах і селах з селянами за спільним святочним столом. І все це було таке дороге та рідне, таке свіже мов би відбувалось учора.