Розділ «Частина 2-га»

Другого дня ранком рушили в дорогу, так як плянували: на Журавку, Турію, Розливи, Лементарівку, Розумієвку і далі… Маршували без поспіху. По дорозі боїв з червоними обминали, маскуючись як червона частина що переходить до Кременчука на демобілізацію. В дорозі іноді від 10 до 20 козаків відокремлювались, їхали до недалеких сел щоб роздобути печаток та штампів різних комуно-советських самоуправ, це для виготовлення повстацям на випадок самоліквідації, потрібних посвідок.

Зайшли до лісу Раєвського, тут мали невеличке пристановисько. В цьому лісі до загону от. Завгороднього, з тактичних міркувань, знову приєднався Гриць Довженко, мешканець Федваря. Він, як вище згадувалось, був ранений і довший час перебував на лікуванні у потайному місці. Вилікувавшись, прийшов був додому відвідати родину, але за ним прибула советська міліція на чолі з чекістом, заарештували. Зв'язали Довженкові руки і ноги, і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати.

Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах і був вільним. В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його ногою в живіт і він покотився. Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Довженко вискочив прожогом на подвір'я, і поміж деревами та кущами утік. Повернувся назад до своїх побратимів-партизан.

Це була загальна радість що Гриць врятувався і повернувся немов би з того світу. Але тут же зродилась в партизан тривога що чекісти помстяться над його дружиною й дітьми за втечу.

Це партизанське передбачення здійснилося. Незабаром дійшла чутка що чекіст справді замордував доню Довженка, а дружину арештували і відправили до Златопілля, і звідтіля до Одеського ЧеКа яке очолював Красний Льова. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Малолітній синок Довженка чудом лишився живим. Сусідка, що мешкала в другій половині хати, сказала чекістам що це її син, і цим добросердечним вчинком врятувала життя хлопчикові.

Так жорстоко комунари мстяться на своїх противників.

Михайло Дорошенко та Гриць Довженко, побратими по зброї 1920—22р.

Гриць Довженко передав дозвіл тій жінці й далі мешкати в його хаті та доглядати синочка. Сам же він діяв у партизанскім загоні аж до половини 1923 року, а потім, в час самоліквідації партизанки, змінив собі прізвище, так як і інші, назвав себе ГІлужником і став сибіряком. Одружився з партизанською розвідчицею Галиною, що походила з Лемвнтарівки, і помандрували обос на Волинь, де вони дістались до Шляхової і там замешкали. Добрі приятелі допомогли знайти працю, влаштуватись і там вони щасливо прожили п'ять років.

Дружина Галина, як розповідав Гриць, дуже часто хв. — воріла, бо будучи розвідчицею довелось її зазнати багато труднощів, лиха, голоду і холоду, там і застудилась.

Після смерти Галини, перенісши ще одну болючу втрату, Гриць зійшовся з удовою, що була старша від нього на 14 років. В 1941 році, коли вибухла війна з німцями, Довженка обставини змусили залишити жінку, з якою прожив він 10 років і повернутися у своє рідне село Федвар. Там він поселився біля сина, у свойхаті.

Коли ж німці почали відступати, а насувалася знову з півночі комуна, Гриць Довженко вдруге залишає сина, рідне село і свій край та й мандрує у світ-заочі.

Пощастило йому пережити війну, еміграцію і добратися до С.Ш.А. Нині доживає віку в окрузі Чікаґо й належить до парафії Св. Софії.

Отамани Хмара і Завгородній пробули біля Ґонти більше двох тижнів, маючи можливість спокійно відпочити самім і дати відпочинок стомленим, виснаженим козакам. Потім знову повернулися до своїх лісів.

Ґонта ж із своїми партизанами, які не бажали піддатись червоним на їхню підступну амнестію, залишився на своєму старому, втоптаному місці. Зробивши реорганізацію свого і Гризлового загонів, він з козаками відпочивав та уважно слідкував за всіма рухами ворога.

Закінчувався місяць перемир'я, а Гоита ніякої відповіді Яхонтову не давав.

Яхонтов знову прислав свою делегацію, але цим разом уже без Дибенка і без представника вищої ранга, а тому Ґонта не схотів і говорити з ними. Тільки й сказав їм:

— Вертайтеся назад і більше до нас не праходьте. Досить з вас тих, яких вже заманили. Ми будемо чекати, та побачимо, що ви з ними будете робити.

Після закінчення перемир“ а знову почалася війна.

Червоні перші пішли в наступ, а партизани оборонялися, а згодом перейшли теж у наступ.

Боротьба настала жорстока, ніхто в боах не піддавався живим і про амнестію не думали. Ворог скаженів і нахвалявся, що всі банди скоро будуть знищені, Червоні розділили своє військо на частини та намагалиса оточити повстанців, але ті з оточення завжди щасливо виходили, бо звали свою місцевість, хоч і кривавились та складали жертви на вівтар Батьківщини …