Розділ «Частина 2-га»

З усіх боків посунули частини Котовського і почалися знову часті сутички, з великими нашими втратами.

Лишатися в цій окрузі було вже безнадійно. Довелося вертатись назад.

Знову перейшли річку Бог десь біля села Люшнюватої, а потім попрямували до лісів: Голованівських, Покотилівських, Сучок, Лебедин, біля якого покрутилися трохи по селах та й подалися знову на Лавидівський, Вербовий, через Раєвський і Нерубай на Чорний і Чуту.

Дорогою робили іноді наскоки на залізничні станції та пошти, брали що було потрібно, а особливо забирали гроші, які, хоч були й безвартісні, але й необхідні. Без грошей теж було зле.

При кожному нападі червоні все більше натискали, та знищити нас не могли, бо партизани навчилися дуже скоро замітати за собою сліди.

Кінчався 1922 рік. Надійшла осінь, а за нею й третя повстанська зима.

Загін залишенців, із отаманом Завгороднім на чолі, пішов до лісів Чорного й Чути, де було пару землянок. Там була можливість перебути холод і привести себе до порядку. Робили деколи не значні, але й на більшу віддаль, вимарші. Доходили й до Холодного Яру та перебували там деякий час. Святкували там Різдво Христове.

В Холодному Яру і далі тримався Чирнота /Деркач/. Навколо нього спокій і тиша. Червоні стали обминати Холодний Яр, цим підлабузнювались до населення. До Чирноти надсилали листи і агентів та намовляли піддатись на амнестію.

Завгородній не радив того робити, щоб пізніше не жалували.

Чирнота нарікав на безнадійний стан своєї "Холодноярської республіки" і говорив:

— Ми є в оточенні, скоріш чи пізніш облогу стиснуть і зроблять що схочуть. Вони можуть палити села і загине чимала кількість невинних людей: жінок і дітей, Чирнота був у крайньому розпачі і мав уже намір піддатись. Частина його молодих козаків пішла в невідоме. Частина розійшлася по лісах, як лісоруби, а весною йшли на Дніпро, на різні навігації. Але не всім то вдавалося, в той час розрухи не так легко було найти роботу.

Навідувався до Холодного Яру з пару разів і пол. Бойко.

В середині літа 1923 року Чирнота /Деркач / піддався і доля його невідома.

Настала весна 1923 року. Група залишенців з отаманом Завгороднім знову почали свої перемарші по лісах і степах. Не раз проходили тими самими дорогами. Проходячи лісами, заходили до лісників у їхні сторожки, щоб здобути дечого, або запастися водою.

Бували в одного лісника, що його сторожка була під лісом Чорним, з боку села Дмитрівки. Хоч прізвище його бкло російське Сільвейстров, але він часто допомагав партизанам і ввійшов у їхнє довір'я.

Його син-курсант Зінов'євської кав. школи /Єлісаветград / був шпигуном від ЧоКа. Він довідувався від батька, чи бувають у нього, або проходять близько нього партизани і батько пригнався, що проходять. Тоді цей син удвох а своїм товаришем, за наказом ЧеКа і добро продуманим пляном, розіграли трагічну для партизан аферу. Ніби то й вони самі є переконаними партизанами-підпільниками в тій кавалерійській школі. Навчаються в червоній шкоді лише для того, щоб стати фаховими воєнними командирами. Здобувши вишкіл перейти до діючих повстанських загонів.

З таким виясненням своїх намірів у листі, вони почали шукати побачення з повстанцями через лісника Сілівейстрова, і передали йому листа для повстанців. Сілівейстров того листа передав повстанцям.

Прочитавши цього листа, Завгородній захопився ідеею побачення з курсантами. Він прочитав того листа в зборі свого загону, кажучи:

— Бачите які наші хлопці є в червоній школі!? Та ж нам треба буде добрих командирів, це ж наш приріст!

Однак, не всі поділяли захоплення Завгороднього, були й такі що вбачали тут черговий хитрий ворожий підступ.