Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татови ноги й гірко заплакав. Це вперше козаки бачили сльози у свого героїчного командира.
— Тату, татуню, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини й сина.
Хвилина непорушної тиші й напруження здавалася без конечно довгою. Всі плакали.
Горем убитий батько підвів Миколу і обняв, кажучи:
— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш, їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити.
— Де вони поховані? — запитав Микола.
— На городі, поміж яблунею і грушою лежать вони, — відповів батько.
— Хочу я їх сьогодні поховати по людському, якщо не можна по християнському, — промовив Микола. — Хто зна чи буде інша нагода для нас, чи довго ше я буду горе микати по степах та лісах, по цій нашій безталанній та бездольній Україні.
Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами.
Засвітили ліхтар і почали обережно розгортати землю. Яма була не глибока і копачі скоро натрапили на вехні дошки, якими були прикриті трупи.
Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сіна. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв і понесли до хати.
Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину-"труну". Серед хати постелили куль свіжого околоту, зверху застелили чистим рядном і положили мучеників.
Жахливий був вигляд нещасних жертв, сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемнілі, але ше не піддалися тлінню.
Колі вода нагрілась, принесли великі ночви і сам Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили її на лавці під образами.
Осиротілі батько і Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов дохати, перехристився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
— Хібо ж це, пане отамане, робили люди? Це ж "нелюди"! — сказав Залізняк.
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши кусок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались, в останнє попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років» автора Дорошенко Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 2-га“ на сторінці 11. Приємного читання.