Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Паралельно з цим і далі панували вкрай невиразні уявлення про власну минувшину; тож коли Гійом Левассер де Боплан (французький військовий інженер, котрий 17 років служив у коронному війську в Україні й залишив її перед самою Визвольною війною) захотів "дослідити історію русів, щоб узнати дещо про давні часи цих місцевостей", то, "розпитавши кількох найученіших з-поміж них", почув лише "давній переказ", згідно з яким 2 тис. років тому Чорне море "покривало усі ці рівнини" (й тому "всі руїни старовинних замків і древніх міст… розташовані на підвищеннях та найвищих горах і жодної – на рівнинному місці"),[128] згадку про цілковите знищення Києва (за винятком Софійського та Михайлівського соборів) "близько 900 років тому" (!), а також нарікання на "великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю", спричинивши загибель бібліотек.

Втім, опріч воєн і пожеж, був ще один фактор, під впливом якого порожніли місцеві бібліотеки. З перенесенням митрополичого осередку на північний схід Русі розгорнувся процес, який можна було б визначити в сучасних термінах як "вивіз культурних цінностей". Практика, започаткована митрополитом Максимом, котрий переїхав до Володимира "со всєм своим житьєм", знайшла продовження в діяльності його наступників, які, словами Вітовтового окружного послання (1415 р.), "всю чєсть цєрковную києвскоє митрополии индє относили". Немає сумніву, що значну частку цієї "чєсти", з огляду на високу цінність рукописів, становили книжкові багатства.[129]

Внаслідок цього в подальші часи південно- й західноруські поціновувачі "писания книжного" нерідко втамовували свою духовну спрагу з московських джерел. Відомо, що "найвищий" писар Казимира Ягеллончика пан Якуб звертався до свого приятеля, відомого московського купця й архітектора Василя Дмитровича Єрмоліна, з проханням при- /283/-/285/ дбати для нього Пролог, Октоїх, книгу з описом житій дванадцяти апостолів і збірник невідомого складу під назвою "Два творця" – очевидно, тільки в Москві сподіваючись віднайти "добрыє списки" цих творів і "доброписцєв", здатних їх кваліфіковано скопіювати. Так само через сто років, у 1561 р., коли у віленських просвітницьких колах постав задум друкувати книги, адресовані "народу русскому литовскому да и русскому московскому", вільняни мусили відрядити свого представника, ієродиякона Ісайю Кам'янчанина (уродженця Кам'янця-Подільського), до Москви, щоб дістати там Біблію, "Бесіди євангельські" Іоанна Златоуста й "Житіє" Антонія Печерського. Характерно, що останнього твору не було в самому Києво-Печерському монастирі, де бував Ісайя (щоправда, приїхавши до Росії "на малоє врємя и на малый час", віленський емісар силою обставин залишився там "на житиє").

Натомість мешканці західноукраїнських земель тяжіли до іншого інтелектуального полюса – Кракова. Підраховано, що в XV–XVI ст. близько 800 українців здобули освіту в місцевому університеті – навчальному закладі, заснованому в 1364 р. Казимиром Великим і згодом реформованому з волі королеви Ядвіги, котра заповіла йому всі власні багатства. На пожертви Ядвіги була заснована також литовська колегія при Празькому університеті (1397 р.), де, зрозуміло, також знайшлося місце для вихідців з України (подеколи вони діставалися й до Сорбонни, Падуї, Гейдельберга та Оксфорда). Однак для більшості молодих інтелектуалів саме Краків став духовною Меккою, відігравши, /286/ за виразом Б. Кравціва, "в історії України й першого українського Відродження таку ж приблизно роль, як її відіграв протягом 18 сторіччя український Петербург".

Звідси, зрештою, прийшло в Україну друковане слово: наприкінці XV ст. "мєщанином краковским из нємєц" Швайпольтом Фіолем були видані чотири богослужебні книги: Октоїх, Часослов, Тріоді пісна й цвітна (перші два друки побачили світ у 1491 р.).

В обставинах цієї події й досі залишається чимало нез'ясованого й "краківська загадка" продовжує непокоїти науковців. З огляду на особливості мови Фіолевих першодруків поширилась думка, що в роботі над ними брали участь наші співвітчизники, а російський дослідник Є. Немировський навіть висловив припущення, що редакторами чи коректорами цих книг могли бути найвизначніші з-поміж тодішніх краківських українців – Юрій із Дрогобича й Павло Русин із Кросна.

Перший (знаний також як Юрій Котермак чи Юрій Дрогобич) зажив слави, головно, як перший уродженець України, що став автором друкованої книги – астрологічного календаря під назвою "Прогностична оцінка поточного 1483 р.", котрий з'явився в Римі у лютому 1483 р. й був присвячений папі Сіксту IV (йому ж у 1476 р. адресував розглянуте нами в розділі дев'ятому послання митрополит Мисаїл). Це був тільки один із трактатів ученого дрогобичанина, котрий студіював науки в Краківському й Болонському університетах, здобувши /287/ звання доктора вільних мистецтв[130] і доктора медицини. Згодом як професор Краківського університету він викладав тут медицину та астрономію й був, як гадають, одним із учителів уславленого Миколи Коперника. Свою життєву позицію він задекларував у передмові до "Прогностичної оцінки…":

Я мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

Такої ж високої думки про власне призначення був і зрущений німець Павло Процлер з містечка Кросно на Перемишльщині, котрий звичайно звав себе Павлом Русином. Вихованець Краківського і Грейфсвальдського університетів, він відомий як автор низки латиномовних поезій і голова літературного угруповання, що його члени славили кроснянина як "окрасу руських мужів… і гордість сарматських неосвічених країв".

Павло Русин і Юрій Дрогобич вважаються першими представниками гуманістичної течії у вітчизняній культурі; щоправда, ці відгуки гуманізму були досить слабкими (а на думку М. Грушевського, навіть не сягали "поза учені вершки католицького духовенства"). Однак гуманізм був не єдиним інтелектуальним рухом, впливів якого зазнала тогочасна українська культура. Паралельно з ним і незалежно від нього діяли інші культурні імпульси.

У XIV–XV ст. Русь опинилась у сфері так званого другого південнослов'янського впливу (раніше він дефінувався як середньоболгарський),[131] пов'язаного з культурним розквітом Сербії та Болгарії у XIII–XIV ст. У 1390-х рр. його обірвало турецьке загарбання, спричинивши, воднораз, масову еміграцію місцевих книжників. Значна їх частина знайшла собі притулок на Русі. Згодом до цих емігрантів приєдналися представники ортодоксально налаштованого духівництва, котрі не підтримали курсу болгарської й сербської православних Церков на об'єднання з католицькою, який увінчала Флорентійська унія 1439 р.

Фахівці вбачають вияви другого південнослов'янського впливу в українському іконописі та фресковому живописі XIV–XV ст., в орнаментиці тогочасних рукописів (зокрема славетного Київського Псалтиру 1397 р.), їхніх мовних рисах, орфографічних і палеографічних особливостях, у літературному репертуарі, який збагатився низкою візантійських, сербських і болгарських пам'яток. Серед останніх було чимало апокрифів, /288/-/291/ просякнутих дуалістичними ідеями богомильства; паралельно поширювався ісихазм – релігійно-містичне учення, котре в середині XIV ст. перетворилося на офіційну доктрину візантійської православної Церкви.

З успіхами ісихазму було пов'язано піднесення духовного авторитету грецького Афонського монастиря. Пієтет щодо нього відчутний у новій, 1462 р. (так званій 2-ій Касіянівській), редакції Києво-Печерського Патерика, де підкреслено зв'язок Антонія Печерського зі "Святою Горою". М. Грушевський пов'язував з ісихазмом і саме "особливе заінтересування Печерським Патериком, яке помічаємо в XV ст.", оскільки в Болгарії "під тими ж впливами і в аналогічних обставинах теж помічається збільшений інтерес до патериків і всяких чуд, візій, демонологічних мотивів; з'являються кілька нових перекладів різних типів патериків… і різні окремі переклади і новотвори на подібні теми. Очевидно, і у нас мусило зазначитися таке нове зацікавлення ними, тільки – на диво – це не виявилося в оригінальній творчості. Печерський Патерик пильно перероблявся, доповнювався різними писаннями, які мали якийсь зв'язок з описаними в ньому особами й подіями… різними моралістичними додатками, систематизувався, у зв'язку з чим скорочувався й доповнювався, але нових оригінальних творів ми тут майже не зустрічаємо"; поява в пізніших, XVII ст., редакціях Патерика оповіді про "знамєниє" 1463 р., по суті, лише відтінює "брак дальшої агіографічної чи якоїсь взагалі самостійної літературної творчості в Печерському монастирі" в попередні століття.

Фахівці, відзначаючи, що цей монастир становив помітний центр ісихазму, наголошують, що сама ця доктрина не дістала на теренах Русі подальшого розвитку – на думку Дж. Мейєндорфа, тому, що "чисто богословських проблем тут, власне, не виникало"; ісихазм розглядався передусім як індивідуальна аскетично-подвижницька практика.

Найвизначнішими речниками цього вчення були митрополити Кипріян і Григорій Цамблак – послідовники основоположника болгарського ісихазму Феодосія Тирновського. Обидва відомі не лише як непересічні церковно-культурні діячі, а й як талановиті письменники. Особливо відзначився на літературній ниві Григорій Цамблак, створивши понад 40 проповідей, сказань, панегіричних, агіографічних і гімнографічних праць. Очевидно, що ця його діяльність не минула безслідно для південноруської книжності. Свого часу М. Грушевський, вказавши на вірогідність "впливу Цамблакової творчості на наші письменські круги", поскаржився на 'німоту" XV ст., котре "не дає нам і тут ніякої вказівки". Сучасні ж дослідники хіба що не виключають можливості введення Цамблаком у літургійну практику на теренах ВКЛ так званого болгарського розспіву, розглядаючи це як специфічний /292/ прояв другого південнослов'янського впливу на музично-співацьке мистецтво України та Білорусі.

Щоправда, подеколи з творчістю Цамблака пов'язують ще й поширення в тому ж культурному ареалі емоційно-експресивного стилю письменства (так званого "плєтєния словєс"), наявного вже в Цамб- лаковому "Надгробному слові Кипріяну", виголошеному в Києві у 1409–1410 рр. У річищі цього літературного стилю розглядаються, зокрема, такі пам'ятки, як цитовані вище 'Похвала Вітовту", Мисаїлове послання Сіксту IV, "Сказання про перемогу Костянтина Острозького під Оршею"; при цьому всі вони, як і твори Цамблака, зараховуються до культури Передвідродження.

Такий підхід до осмислення літературного процесу XV – початку XVI ст. видається далеко не беззаперечним, передусім, через сумнівність терміна "Передвідродження", запровадженого відомим російським дослідником Д. Лихачовим, котрий об'єднав ним увесь комплекс культурних явищ кінця XIV – першої половини XV ст.: "Це не Відродження, оскільки воно має ще значною мірою релігійний характер… Цей рух ще не протистоїть середньовіччю. Релігійне ще не відсувається на другий план, як це було в західноєвропейському Відродженні". На думку вченого, розвиваючись у рамках релігійної культури, східнослов'янське Передвідродження не реалізувало свого ренесансного потенціалу: православний Схід (з Візантією та Балканами включно) не знав ні гуманізму, ні справжнього Відродження. З огляду на це чимало фахівців схиляється до думки, що не варто, за браку в Східній Європі ренесансних тенденцій, характеризувати як Передвідродження явища, котрі цілком вписуються до середньовічної культурної мо- делі.

Інша річ, що ті руські землі, котрі перебували в складі Корони, втягувалися в орбіту загальноєвропейських культурних процесів. Це, зрозуміло, не дає підстав говорити про Ренесанс як певний етап в історії української культури.[132] Йдеться радше про його спорадичні прояви, чи /293/ "спалахи", до яких, зокрема, можна віднести діяльність згаданих вище Павла з Кросна та Юрія Дрогобича. До цих імен, лише в останні десятиріччя вписаних до анналів вітчизняної історії, нині дедалі частіше додають інші, котрі донедавна вважались органічною складовою польсько-латинської культури XVI ст.: Георгія Тичинського, Івана Туробинського, Станіслава Оріховського та ін. Уродженці східних окраїн Польської держави, латиномовні письменники, вони виразно декларували власну "руськість", називаючи себе "русинами" чи, за тодішньою традицією, "роксоланами". Тож цілком умотивованою здається позиція тих дослідників, котрі замість того, щоб виробляти критерії розмежування їхньої творчої спадщини, розцінюють її як явище польсько-українського культурного пограниччя.

Специфіка творчості цих новолатинських письменників полягала в їхній інтегрованості в європейський культурний контекст. Особливо показовою щодо цього є постать Станіслава Оріховського (1513–1566 рр.). Вихованець кількох західноєвропейських університетів, знавець давніх мов, виученик Лютера й Меланхтона, він уславився як автор палких промов і блискучих памфлетів. Визначний польський історик Мартін Кромер, повернувшись із мандрів по Західній Європі, писав йому: "Не думай, мій Оріховський, що твоє ім'я невідоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чути схвальні відгуки про твої твори, що становлять гордість і захист нашої вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене".