Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Будучи "політичним поляком", Оріховський із гордістю наголошував: "Я русич і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій грецький (православний – авт.) рід і руську кров, про місце, де я народився й виріс". Описуючи Русь у листі до італійського гуманіста Павла Рамузіо, Оріховський стверджував, що вона "подолала скіфську грубість та дикість і тепер, миролюбна, спокійна та родюча, з любов'ю вникає в грецьку й латинську літературу". Щоправда, останнє зауваження стосувалося лише молодих галичан, котрі здобували освіту в Європі; та, власне, й сама фігура Оріховського символізує собою не стільки реальні здобутки української культури, скільки її нереалізований потенціал.

Давно вже стало традицією посилатись на "несприятливі історичні умови", які заважали її поступові за литовських часів; насправді в цей період вона могла розвиватися практично без перешкод. І навпаки, погіршення умов культурно-релігійного життя наприкінці XVI ст. /294/ активізувало оригінальне письменство, котре, за висловом С. Єфремова, спало, аж доки не постала нагальна потреба захищати свою національну індивідуальність; це ж стосується й історичної та філософської думки. Творцями та рушіями нової культурної хвилі стали вихідці з Галичини, де, за традиційними візіями, українство гнобилося й занепадало. Ці моменти, неодноразово відзначені фахівцями, засвідчують хибність псевдопатріотичних міфологем і змушують шукати нових шляхів до усвідомлення феномену української культури. /295/-/296/

Розділ п'ятнадцятий

УКРАЇНА XV–XVI СТ. ОЧИМА

ЧУЖИНЦІВ

Навряд чи можна скласти достатньо цілісне уявлення про минуле українських земель, не ознайомившись з їх описами, зробленими в давнину іноземними мандрівниками: дипломатами, купцями, вченими, – котрі дбайливо нотували як власні враження від побаченого, так і інформацію, видобуту ними з різноманітних джерел. Хоч як це парадоксально, але в XIV–XV ст. Східна Європа була для західноєвропейців terra incognita, що її відкриття відбулося мало не одночасно з відкриттям Америки – принаймні, так твердив, маючи на увазі Північно-Східну Русь, відомий російський історик С. Соловйов. Певною мірою це стосується й південного заходу східнослов'янських земель, хоча перебування в складі Литовської та Польської держав і наближувало їх до Заходу.

Утім, і про саму Литву в Західній та Центральній Європі знали, зрештою, небагато (це й давало можливість хрестоносцям видавати її мешканців за поган після фактичної християнізації у 1386 р.). Проломом у своєрідній стіні мовчання навколо ВКЛ стали подорожні нотатки бургундця Жільбера де Ляннуа, котрий, двічі побувавши в Литві за часів Вітовтового володарювання, відвідав також Галичину, Поділля, Північне Причорномор'я та Крим. На жаль, його нотатки про Україну є малоінформативними й не досить точними з погляду географічної термінології (зокрема, за твердженням Ляннуа, він потрапив до Кам'янця-Подільського, проїхавши зі Львова через "Верхню Русь", хоч, як відомо, цей термін завжди прикладався до північного сходу слов'янських земель).

Інформаційним "містком", що зв'язав Україну з державами Заходу, стала, однак, не Литва, а Польща, де в 1517 р. з нагоди шлюбу Сигізмунда І з Боною Сфорца був надрукований "Трактат про дві Сарматії" краківського каноніка Матвія Мєховського. Назва твору пояснюється традиційним для того часу сприйняттям наявних етногеографічних реалій крізь призму античних алюзій. Як справедливо відзначив Д. Наливайко, "незвичайно високий авторитет античності, органічно властивий Відродженню, і той факт, що південь Східної Європи входив до античної ойкумени і описувався греко-римськими вченими та письменниками, породжував у гуманістів XV–XVI ст. спокусу в пізнанні /297/ й висвітленні названого регіону спертися на класичну спадщину, на античні авторитети. Звідси у них, зокрема, звернення до безнадійно застарілої античної ономастики півдня Східної Європи й прагнення її реставрувати… Зрозуміла річ, це була ілюзорна установка гуманістів /298/ Відродження, яка не могла дати продуктивних наслідків у пізнанні сучасної Східної Європи; більше того, в деяких випадках вона призводила до затуманення і своєрідної містифікації реальностей життя тогочасної України".

Найпоказовішою щодо цього є "скіфська подорож" видатного італійського гуманіста Помпонія Лета, під час якої він дістався берегів Дніпра й Чорного моря. У своєму описі цієї мандрівки, здійсненої в 1479–1480 рр., він, за словами того ж Д. Наливайка, "ніби не помічає тієї обставини, що від Вергілія й Овідія його віддаляють півтори тисячі років… В його викладах реальність тогочасної України пробивається крізь густу пелену застарілих античних уявлень і ремінісценцій".

Описуючи свої враження, Помпоній Лет широко вдавався до "скіфської" та "сарматської" термінології, почерпнутої з творів Геродота й Птолемея. "Сарматією" він називав землі між Одером і Дніпром, "теперішніми сарматами" – поляків і литовців, а "скіфами" – русинів. Саме скіфську мову він вважав найпоширенішою в межах Сарматії на противагу мало розповсюдженій летонській (литовській – авт.). Спостерігаючи за життям "скіфів", Помпоній Лет зауважив, що основним їхнім заняттям є землеробство – вирощування пшениці, жита, проса й вівса; втім, правдивість його спостережень зводиться нанівець твердженнями, що врожай збирають у жовтні, а з зерна роблять не хліб, а лише борошняну затірку, хоч останнє й викликає в пам'яті літописну легенду про борошняний кисіль, який врятував від облоги білгородців у 997 р. Нагадаємо, що тоді, послухавшись мудрого старця, мешканці Білгорода вкопали в землю діжки з киселем і медом, завдяки чому й переконали печенігів, що "имєют корм от зємли". Безумовно, не варто доводити апокрифічність цього сюжету, проте симптоматично, що й Помпоній Лет не проминув згадати про мед як елемент "скіфського" способу життя: "Різних медів у них стільки ж, скільки різних вин на Заході".

На відміну від Помпонія Лета, котрий у своїх візіях України спирався, головно, на Геродота, М. Мєховський віддавав перевагу Птолемеєвій "Географії" з її уявленням про південь Східної Європи як Європейську Сарматію, що відділяється від Азійської Танаїсом (Доном). З другого боку, він спирався не на власні враження, а на оповіді сучасників. Звідси – наявні в його творі помилки (й серед них такі кричущі, як твердження, що Волга впадає в Чорне море, а Південний Буг – притока Дніпра), а також елементи гіперболізації, що пишно розцвіли в пізніших описах України: "Це дуже родючий край, багатий хлібом і медом. Хоч там дуже недбало обробляють землю, орють мало й неглибоко, а сіють поверху, пшениця там родить три роки поспіль тільки /299/ тому, що під час жнив певну кількість зерен розсипають по землі, щоб вони зійшли наступного року без обробки й оранки поля. Трава на пасовищах росте там так швидко й щедро, що за три дні виростає більше сажня, а за більший час окутує й ховає плуг, забутий в полі".

Твір Мєховського був із недовірою зустрінутий у Західній Європі, хоч і пожвавив інтерес до східнослов'янських земель. "Трактат…" настільки зацікавив відомого банкіра й підприємця Якоба Фуггера, що він ініціював його переклад з латини на німецьку мову, здійснений теологом Й. Екком.

Обидві мовні версії "Трактату…" були в багажі австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна, котрий двічі – у 1517 і 1526 рр. – побував у Московській державі. У надрукованих ним 1549 р. "Записках про Московію" він часто полемізував з Мєховським, а подеколи – уточнював його дані. Звісно, ці описи України були такими ж "заочними", як і описи Мєховського; по суті ж, він обмежився короткими нотатками про козаків-"черкасів", Сіверщину та Волинь, мешканців котрої назвав найвойовничішими з-поміж усіх жителів Литовської держави, а також подав досить уривчасту інформацію про Київ.

Цей опис міста був не першим у західноєвропейській україніці. Ще в 1474 р., через кілька років після утвердження в Києві Гаштольда, тут побував венеціанський посол до персидського шаха Амброджіо Контаріні. Як гість "Пан-Мартіна" (так названий Гаштольд у щоденнику італійця), він отримав від нього харч та помешкання (останнє, щоправда, "жалюгідне, як і всі інші в тому краї"). На італійця приємне враження справили гостинність і запопадливість Гаштольда, якому він віддячив, подарувавши при розставанні німецького інохідця. Але сам Київ аж ніяк не вразив Контаріні – хіба що достаток у місті хліба та м'яса, а також звичка його мешканців гаяти час у шинках (П. Клепатський силкувався виправдати це забороною палити світло в оселях городян, котрим "не залишалося іншої втіхи, як піти до шинка для дружньої бесіди"). З архітектурних споруд він відзначив лише замок на Киселівці – "весь дерев'яний", як і решта будівель, бачених ним у Житомирі й Луцьку. Ця згадка про луцьку фортецю як дерев'яну виказує неуважність італійця; взагалі, під час своєї мандрівки він, здається, понад усе опікувався власною безпекою й тому, перебуваючи у Кафі, практично не виходив на двір. Можливо, так само "усамітнено" Контаріні жив і в Києві, інакше важко пояснити, чому він жодним словом не обмовився про верхнє місто, величні руїни якого (рештки майже 300 церков) згадав у своїй "Історії Польщі" його сучасник – польський історіограф Ян Длугош. Не забув про них і М. Мєховський, намалювавши сумну картину занепаду верхнього Києва, де давні церкви /300/ "стоять і досі в полі серед терена й чагарника в запустінні як притулок для звірів", і тільки Успенський та Михайлівський собори зберегли рештки позолоти на маківках.

Герберштейн, чиїм інформатором був син Мартіна Гаштольда, литовський канцлер (і до всього – володар Любеча) Альбрехт Гаштольд, також віддав належне славній минувшині "давньої столиці Русі", відзначивши, що "пишність та істинно царствена велич цього міста помітні в його руїнах". Згадав він і про печери, де у гробовцях зберігаються незотлілі людські тіла. І хоч нижче він зупинився на особливостях купецького побуту в Києві,[133] саме перша частина його опису /301/ надалі широко репродукувалась у різноманітних історичних і географічних творах XVI–XVII ст.; при цьому доповнювалась і прикрашалась лише інформація про київські печери, що нібито простягаються на 80 миль (О. Гван'їні) чи навіть сягають Великого Новгорода (Ст. Сарницький). Подеколи ж одночасно компілювалися праці Мєховського та Герберштейна – й тоді поставав "синтетичний" образ "головного міста русинів, тепер зруйнованого: там серед кущів, тернів та сосен видніються руїни та залишки будівель, колишніх палаців королів та принців, святих храмів і монастирів; ці скорботні руїни видно також по навколишніх горах. Там ще багато печер, вирізаних у скелях, де можна побачити великі гробниці, а в них тіла, які ще не зовсім розсипалися" (А. Теве).

Знаходилося місце і для античних ремінісценцій. Матвій Стрийковський у своїй "Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі" (1582 р.), покликаючись на Длугоша і Мєховського, зауважував, що "рештки вулиць, ринків, монастирів і церков (тільки їх було колись 300) нині є єдиними свідками славної минувшини й вельможності київської; тож кожний русин, споглядаючи їх, може бідкатись, разом з Енеєм і Пантусом, словами Вергілія: "Була Троя, був Іліон і слава троянців безмежна". Водночас – щоб його не зрозуміли буквально – він називав божевільним твердження, нібито "Троя була там, де тепер Київ… оскільки Троя знаходилася над морем в Азії, де я й сам побував у 1574 р."

Як уже відзначалося, людиною, яка несамохіть дала життя розкритикованій Стрийковським теорії, був Михалон Литвин, автор написаного близько 1550 р. трактату "Про норови татар, литовців і москвитян". Гадають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокняжої канцелярії, котрий, виконуючи завдання "господаря", не раз мандрував східноєвропейськими обширами. Це надає його свідченням неабиякої ваги, хоч і не слід забувати, що праця Литвина становить не документальну оповідь, а політичний памфлет – тож наявні в ній відомості подеколи не зрозумілі поза контекстом сповідуваних автором ідей.

Це, насамперед, стосується його даних щодо кримських татар, перетворених Литвином на об'єкт ідеалізації. Таким же ідеалізованим є й образ українських земель – власне, Подніпров'я, де "Борисфен плине медом і молоком". Щоправда, цю біблійну метафору Литвин супроводжує прагматичним коментарем: за його словами, татари звуть так Дніпро тому, що "у верхів'ях він тече місцями лісистими й медоносними, а в пониззі – степами, придатними для випасу худоби, й відтак дає місцевим жителям удосталь молока та меду". У решті ж випадків /302/ авторові явно забракло почуття міри – чого варте, наприклад, твердження, що кожний селянин щороку вбиває по тисячі сайгаків під час їхніх сезонних міграцій, а на зубрів та оленів полюють лише заради їхньої шкіри, викидаючи майже все м'ясо. Відстань між даними Литвина та їх фактичною основою добре характеризує його опис рибної ловлі на "золотій" Прип'яті (званій так за їі природні багатства), у гирлі р. Тур:[134] у березні "вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, кинутий в її гущу, застряває й не падає, ніби його встромили в землю – так густо йде риба. Я й сам би цьому не повірив, якби не бачив багато разів, як звідти безупинно вичерпують рибу й наповнюють нею щоденно близько тисячі возів чужоземних купців, котрі щороку з'їжджаються туди". Ця картина, від якої стискається серце сучасного рибалки, різко контрастує з даними ревізії 1552 р., згідно з котрими в Турі виловлювали 150–200 кг риби, та й то не щороку. /303/

Більшою зваженістю відзначаються свідчення Литвина про роль Подніпров'я в транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу. За його словами, "Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж стародавня і загальновідома в усіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи, через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи – до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав'юченими верблюдами". Завдяки цій торгівлі "київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, втім, переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом, і рибою, з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільно, а перець, дешевший за сіль".