Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Про зв'язок Києва з країнами Сходу свідчить і його тюркська назва – "Манкермен" ("велике місто"), котра, поряд з його оригінальним іменням, активно побутувала в XV–XVI ст. Перекручена в той чи інший спосіб, вона навіть з'явилась у працях західноєвропейських картографів XV ст. – фра Мауро ("Маккармі") й Миколая Кузанського ("Магроман"); цікаво, що цей топонім наносився на мапи поруч із Києвом, позначеним як "Кіовія", "Кіо", десь у районі Черкас; так своєрідно було "узгоджено" східну назву Києва з давньою, традиційною, знаною в Європі впродовж століть. Щоправда, збереглися також мапи, де Київ фігурує як "місто прикордонне Монагроман"; тотожність цих двох назв була очевидною і для Контаріні, котрий 1 травня 1474 р. занотував у своєму щоденнику: "В'їхали ми у місто Київ, або Магроман".

Повертаючись до Литвина, слід зауважити, що, описуючи Київ, він обмежився короткою згадкою про його "величні церкви" й Печерський монастир; тож, щоб компенсувати цей брак інформації, гадаємо, варто навести розлогі описи Києва, які сягають, щоправда, самого кінця XVI ст.

Один із них належить Мартінові Груневегу – уродженцю Гданська, котрий юнаком у складі групи львівських купців був переїздом /304/-/305/ у Києві в жовтні 1584 р. По двадцяти роках він описав цю подорож у мемуарах, цінних не тільки своєю ґрунтовністю, а й замальовками на берегах рукопису, що дозволяють реконструювати загальний вигляд Києва й окремих його частин та будівель.

За спогадами Груневега, забудова Києва в цей період була досить хаотичною. "Тут, у Києві, – писав він, – йдеш між дерев'яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одно за другим. Кожен дім має свою лазню… розміром як мала кімната. Вони палять у них майже щодня… Паркани при будинках гарно збиті зі стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев'яне, добре забудоване. Лише зрідка трапляються приміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гонти у Польщі, – слушніше їх було б називати дошками".

За Груневегом, нижнє місто, що "лежить у глибокій долині", має форму трикутника і не оточено муром – з двох боків воно захищене горами, а з третього, вздовж Дніпра, "має замість муру паркани городів". У нижньому місті розташовані ринок, крамниці, гостиний двір для купців. "На ринку стоїть Богородична церква (Богородиці Пирогощі – авт.), мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі). Вона крита ґонтами і має посередині баню з дощок, грецького зразка. Її дзвіниця також дерев'яна".

"Над містом, – веде далі Груневег, – на високій горі (сучасна Замкова, чи Киселівка – авт.) лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною… Від замку до Дніпра простяглася далі гора дещо вища (сучасна Старокиївська – авт.)… На вищій горі є широка рівнина". З розташованих тут будівель найбільше враження на Груневега справив Софійський собор – символ колишньої величі Києва. На його думку, цю "гарну велику церкву за прикладом і назвою Св. Софії константинопольської" спорудив князь Володимир. "За своєю формою київська подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю… Теперішнього часу церква стоїть на пустому місці, далеко від людей, і ми не знали, як туди увійти. На мій погляд, пощадили цю церкву під час воєн не лише християни, а й татари, бо вона стоїть ще ціла і там їхнє духівництво в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає туди дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків – тільки забиті поганими дошками. На щастя, ми знайшли діру, де випала частина муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі /306/ частини, і з них можна уявити, який був вигляд церкви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої галереї, можливо, що її зруйнували турки. З цієї галереї можна пройти до галереї у церкві, яка кінчається при вівтарі таким самим способом, як у Константинополі… за винятком того, що колони, у зв'язку з браком матеріалу, збудовано лише з цегли… З зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з однієї сторони. Вони в церкві з чотирьох боків викладені були мармуровим каменем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру. Тільки ще в усіх чотирьох кутках церкви є круглі вежі з гвинтовими сходами, вони викладені гарними плитками з червоного мармуру, але жорсткого, неполірованого (овруцького шиферу – авт.). Ці плитки, які досить великі, тягнуть люди на кладовища і прикрашають ними могили. Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно, гарними старофранкськими узорами. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинаються аж на вулиці. Але внизу церква майстерно викладена різнобарвним глазурованим камінням. Четверо згаданих гвинтових сходів, здається мені, вели на непокриту галерею, чи, як це по-іншому зветься, на плаский дах, який був над зовнішньою галереєю (так зване гульбище – авт.). На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, мовбито зроблений сьогодні. Під образом є вівтар з дерев'яним дашком на чотирьох стовпах, щоб із галереї не можна було вільно туди дивитися. З цього можна зробити висновок, що так само було і в константинопольській Софії. З-перед вівтаря вже забрали небесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні великі ікони. На одній зображено Спаса, на другій Богородицю, за грецьким звичаєм. Їх, через великі розміри, нелегко було б забрати до іншої церкви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні глечики (так звані голосники, що поліпшували акустику храму – авт.). Спершу на склепінні є шар цегли… відразу на ньому встановлено глечики горлом вниз, з'єднані вапном. Глечики білі й тверді, в усьому подібні до звичайних глечиків, що коли один глечик взяти зі склепіння, то можна на його місце встановити інший. Баня посередині церкви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю з дощок. Над великими церковними дверима (зі сторони спуску) вміщено великий зелений камінь, подібний до дзеркала. Про нього в народі є дивна легенда, а саме, що у цьому дзеркалі видно те, що вважалося таємним, і про це розповідають різні історії". /307/

Наявність у соборі численних мозаїчних зображень із смальти Груневег пояснює тим, що "у цьому краю немає мармуру, порфіру й алебастру, і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву за допомогою майстерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчиками".

Як порівняти з докладним описом Софійського собору, дані Груневега про інші споруди верхнього міста досить скупі, а часом – і легендарні. Все ж із його записок ми дізнаємося про те, що наприкінці XVI ст. поруч із Св. Софією стояли рештки п'яти церков; "Золоті Ворота ще стоять" і, попри руйнацію, над ними збереглась надбрамна церква. Вціліла й позолота бані Михайлівського собору – хоча "краї даху навколо свинцеві".

Побував Груневег і в Печерському монастирі: "Від брами, яка змурована під каплицею (тобто від Троїцької надбрамної церкви – авт.), ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де ліворуч стоїть велика мурована церква Пречистої (Успіння Богородиці – авт.)… Дзвіниця дерев'яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена і знищена". Груневег із супутником відвідав Успенську церкву, побачивши там мармуровий надгробок Костянтина Острозького, /308/ і підземні печери, де їм показали "багато тіл тих, кого вважають святими, і інших, вартих пам'яті"; серед них подорожникові особливо запам'ятався "цілий велетень", що його ім'я – Чобіток – наводить інший іноземець, посланець імператора Рудольфа II до запорозьких козаків Еріх Лясота, який побував у Києві в 1594 р. У своєму щоденнику він записав пов'язану з Чобітком легенду: "Одного разу на нього несподівано напало багато ворогів, саме коли він узув один чобіт. Не встигши в поспіху знайти іншої зброї, він узявся боронитися другим чоботом і перебив їх усіх. Звідси й дістав своє ім'я".[135]

Завдяки щоденнику Лясоти до нас дійшло ще кілька легендарних переказів, пов'язаних із київськими святощами. У печерах він бачив поховання двох друзів, "про яких розповідають, ніби за життя вони так любили один одного, що схотіли разом лежати в труні, один з правого, а другий з лівого боку. Але коли один із них поїхав на якийсь час, а потім, повернувшись додому, довідався, що його товариш три роки тому помер, він пішов до труни. Коли ж побачив, що покійний лежить у труні не з того боку, як вони між собою домовились, він промовив до нього, щоб той зайняв своє місце й пустив його на своє. На це покійний відразу посунувся, а той, хто був ще живим, ліг біля нього і тут же помер, залишившись і мертвим біля нього.[136]

Крім того, у довгих вузьких дерев'яних ночвах лежать тут якісь останки, що припливли Дніпром від Смоленська і тут, біля монастиря, пристали до берега. Також дванадцятеро, котрі будували цей монастир. Ще один, якого застрелили далеко від Києва і який так, застрелений, сам сюди прийшов, ліг і поховав себе… /309/

У цій печері є два вівтарі, де щосуботи відправляється служба. Там, де стоїть другий вівтар, запалася земля під святим Антонієм. Розповідають, що святий Антоній був одним із ченців цього монастиря. Одного разу він покликав усіх своїх братів і, давши їм останні накази, нагадав про багато речей, а особливо закликав до братерської єдності й попрощався з ними. Коли ж він опинився, де стоїть нинішній вівтар, то земля між ним і його товаришами запалася, розділивши їх. Коли ж вони почали копати в цьому місці, шукаючи його, із землі вдарив вогонь і відкинув їх. Незважаючи на це, вони пішли ліворуч і знову почали копати, але на них ринув сильний потік, і, якби вони не облишили свого, усі б потонули. І ще сьогодні видно сліди, зроблені водою, коли вона з силою ринула. /310/

Навпроти цього вівтаря стоїть дерев'яна колона, яка сягає від підлоги до стелі, завтовшки така, що людина може обхопити її двома руками. Кажуть, що коли прив'язати до неї того, хто страждає на тяжку хворобу, й залишити так прив'язаного на ніч, то він видужає й позбудеться цієї хвороби".

Опис нижнього (чи "нинішнього") міста у щоденнику Лясоти багато в чому подібний до опису Груневега. За Лясотою, воно "досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю (церква Богородиці Пирогощі – авт.). Є тут також католицький кафедральний костел і вірменські церкви – усі дерев'яні, як і та, що височіє над Подолом".

"Там, де видно руїни і де колись стояло старе місто, – занотовує Лясота, – будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало". Серед архітектурних споруд верхнього міста він відзначає Ми- /311/ хайлівський Золотоверхий собор і Золоті Ворота, але найбільше враження на нього справив "гарний і пишний храм, званий Святою Софією, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму Святої Софії у Константинополі. Нині він ще якось стоїть, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями".

Лясоті не пощастило побачити у соборі таємничий дзеркалоподібний камінь, про існування якого ми знаємо від Груневега. Описуючи інтер'єр Святої Софії, він відзначає: "Храм угорі має галерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю. В одній із них просто навпроти високого вівтаря є круглий отвір заввишки в півліктя, тепер закиданий вапном. Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось, коли один київський цар вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він кохається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало".

Від Лясоти ми дізнаємося про поховання, що містилися в соборі, хоч далеко не завжди їх можна ідентифікувати. Досить важко витлумачити його інформацію про "гробницю княгині Юльці, Володимирової матері" (як і взагалі про пов'язані з гаданим будівничим Св. Софії місця – "темну келію, в якій Володимир наказав замурувати свою жінку", і "Володимирову гридницу" у вежі храму); невідоме й ім'я "доньки якогось царя", похованої в залізній труні. Однак вповні відповідає дійсності згадка про знаходження у соборі тіла митрополита Макарія, вбитого в 1497 р. (як відзначає Лясота, "воно ще й досі не зіпсувалося, в чому, зрештою, я сам переконався, доторкнувшись руки й голови крізь лляний саван, яким накрите тіло"); бачив він і саркофаг із останками князя Ярослава Мудрого та його дружини, автентичність яких науково доведена в наші часи.

Опис Лясоти доповнюється твором його сучасника та знайомця, київського бискупа Йосифа Верещинського – "Спосіб осадження Нового Києва" (1595 р.). Описуючи "розкішно збудований" і "безцінний" храм Святої Софії, він, зокрема, відзначає: "Вгорі він увінчаний дванадцятьма банями, а тринадцята баня, на зразок ліхтаря, височіє над серединою церкви. З середини ця остання баня прикрашена витонченими мозаїчними зображеннями чотирьох євангелістів та інших апостолів і чудово освітлює майже всю церкву". /312/ Верещинський із захопленням описує настінні мозаїки, "зроблені з такою тонкою майстерністю, що зображені на них святі можуть здатися живими людьми". Однак через недбалість київських митрополитів це "чудо світу", храм, якому немає рівних у Європі "за коштовністю і витонченістю оздоблення", занепадає і стає пристановищем звірів.

Цікаво, що Верещинський висунув план відродження життя в старому місті, яке він вважав замком Кия: "Повинно бути влаштоване поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішному пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми". Одночасно мало бути осаджене місто на горі Щекавиця, де, як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста повинні були користуватися такими ж привілеями, як і "Києво-Поділ", і мали отримати власні герби – паралельно із зміною герба останнього, лука із двома стрілами: "У гербі старого Киево-Подола за усі послуги та бідування його жителів, за відданість, з якою вони служили досі своїм государям, королям польським, слід помістити простягнуту з хмарини голу руку, що тримає королівський скіпетр… Це буде знаком, що за їхню відданість над ними буде постійно простертий золотий королівський скіпетр, як символ милості й ласки". Проте якщо ідея відродження верхнього Києва, зрештою, була частково реалізована в починаннях митрополита Петра Могили (з його ініціативи розгорнулася відбудова давніх київських храмів), то доля всього міста невдовзі стала визначатися не королівським скіпетром, а козацькою шаблею, що стала справжнім символом наступного, XVII століття. /313/

Resume