Розділ «III. ВЕЛИКА ЛИТВА»

Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим–лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.

Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.

Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.

Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишнiх степових побратимів – мадярів.

Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату–хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.

Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, щож – отримали своє, всього й тільки.

Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Iрану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її “татарскім іґом”, яке вони отримали на шию, ніби, “рятуючи Європу”.

А потім “скинули” на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.

Сьогодні повторювати байки про “диких монголів” здатні лише повні неуки та недоумки від історії.

Але, питаня про оті “монгольські руїни” та “спустошення”, є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.

Відомий Марко Поло (1254–1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260–1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.

Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то… й думайте.

Реномований В. Ключевський подає все це в таких словах:

Запустіння Дніпрової Русі, що почалося ХII ст., було завершене у ХIII ст. татарським погромом 1229–1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.

(В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 284)

Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишнiх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:

Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з ХV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення…

(теж там, с. 286).

Отже, все ясно, “спустошення” необхідне, аби ці землі почали заселюватися “русскімі” (яких тоді, у ХV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте “малорусскоє плємя”. Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.

В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи: