Розділ «III. ВЕЛИКА ЛИТВА»

Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Iвана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є “отчиною і дідизною” московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Iвана III “государєм всєя Русі”, вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 240)

Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж “закони”. Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними “отчинами і дідизнами”. А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті “отчини і дідизни”? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.

Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим “основанієм города”, – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі I. Крип’якевича), але – для Росії й вони були “отчиною”, чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Iсторії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу “отчину”.

А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.

Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.

До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.

Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.

Доповнення 1. Монгольський каганат

Чи не характернішою рисою першого тисячоліття нашої ери, є поява на найбільшому з континентів світу нових державних утворень – каганатів. Вони виникають, схоже, внаслідок протидії вільних, іще не пораблених імперіями народів. Бо, з початку нашої ери, на протилежних кінцях континенту ростуть та поширюються дві класичні імперії, Рим та Китай.

Східний каганат гунів, який складався іще перед нашою ерою, затято воював із Китаєм, призвівши вкінці до його розпаду та знелюдення. Гунський каганат на заході успішно протистояв Римові та спромігся повалити західний Рим, історично підірвавши сили Східного.

Відродження імперського Китаю на сході та його спір із Тібетом – створює нову загрозу степовим народам, та ідея протистояння втілюється послідовно у трьох каганатах: Західному тюркському каганаті Тюмен–Буміна, його наступникові Хозараті та Східнотюркському каганаті Бюльґе. Китайцям удається, підступно убивши спочатку Кюль–тегіна, а потім і Бюльґе–кагана, – відвести загрозу для своїх планів подальшої експансії, але… Минає час та силами тих же тюрків з Орхону та їх хана Темюджіна, – створюється у ХII ст. Великий Монгольський каганат. Монголи – збірна назва для громадян каганату, для зручності придумана Темюджіном, який ставши єдиним правителем створеної ним держави – перейменував себе на Чінгіс–хана.

Називати цю державу каганатом ми продовжуємо тому, що її правителів обирали (хоч і дожиттєво) на зборах представників народу – хурултаях. Тут, – із одним–єдиним обмеженням: вони мали бути тільки з роду Чінгіс–хана. Країна була правовою державою, та в ній правили прості, але доволі прогресивні закони “Яси” (“Права”). Зазначимо, зокрема, рівноправність чоловіків та жінок (за яку так боролися у ХIХ–ХХ ст. феміністки Європи), при відсутності рабства та будь–яких інших утисків, на національному або релігійному ґрунті, та цілий розділ законів, що запобігали створенню екологічних негараздів (кари за забруднення водоймищ, за зведення лісів тощо). Таких законів недолуга європейська цивілізація не породила й досьогодні; наслідок – стан перманентної екологічної катастрофи. Нагляд за дотриманням законів був доручений монгольській армії, та нема сумнівів щодо їх ретельного виконання.

Не дивно тому, що “Яса” стала й предметом леґенди. Бо, кажуть, коли помирав Перший каган, він спитав у свого друга та постійного канцлера Монголії, гуна Елю Хуцая: “А, що ж було моїм найбільшим досягненням на цьому світі?” На що, той не вагаючись, відповів: ““Яса”, великий хане”. Це той самий Елю Хуцай, що колись із відзнакою закінчив університет у Лояні, та потурбувався про те, щоб його закінчили й усі онуки Чінгіс–хана.

Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973–1048):

Після того, як Кутейба Iбн–Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.

Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш не цiкавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь–коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.

Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків–сельджуків; за наказом самого шаха.

Відповідь Чінгіс–хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків–сельджуків, які потраплять до рук монголів.

За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену–нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків–сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Iсторія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.