Розділ «ПІСЛЯМОВА»

Усе це було ще й припечатане вибором Володимира, який перед тим був пиякою і розпусником, а по тому — мерщій став святим: перехрещенням сотні років християнської країни — до візантійського християнства. А це й визначило загальні контури майбутнього України — ще принаймні на тисячу років уперед.

Він же, цей нічим більше не примітний князь Володимир спромігся перекрити шлях у майбутнє своїй державі, заснувавши колонії на півночі: Володимир, Муром і Суздаль. Адже, це з них, з українських колоній на півночі, вийде згодом найреакційніша сила, яка не визнаватиме жодних історичних реалій взагалі, — ні самої України, ні її народу, ні його мови.

Відносини метрополії з її колоніями перейшли до якісно нової площини по тому, як син Юрія Долгорукого Андрєй Боголюбский зібрав споре військо зі своєї північної збіранини та пішов 1169 походом на підупалий Київ, роздираний усобицями та переміг його. Вщент сплюндрувавши й пограбувавши, вирізавши людей та спаливши сам Київ, мало чого вже полишивши Бату – ханові на 1240.

Зауважимо, що на місце вимордованих людей населюються інші, а от пам’ятники культури або історичні документи не відновлюються. А то був уже другий (та остаточний) погром київської історії після отого першого “мирного”, сто років тому, зграєю ромейських попів, покликаних Володимиром.

Політичне значення 1169 росйський історик ХІХ ст. оцінює, посилаючись на літописців, сучасників А. Боголюбского:

…за їх поглядом, за часів цього князя велике княжіння київське поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відокремився від Русі південної, утворив друге велике княжіння Суздальське, та зробив місто Володимир великокнязівським столом для всіх князів.

(теж там, с. 321)

“Велике князівство” позначало тоді суверенну державу, а як так, то сучасною мовою колишні колонії Києва політично відокремилися від нього, ставши незалежною державою. Те, що ми не одного разу спостерігали згодом, з іншими європейськими колоніями.

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що “ми одін народ” – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Насамкінець у 1169 його взяв приступом і розграбив син Довгорукого Андрєй Боголюбский. З цього часу Київ уступив першість в Руській землі Володимиру на Клязьмі.

(И. Заичкин, И. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.73)

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – “ми одін народ!”

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

В лице князя Андрея великоросс (тільки народився й вже великій, О. Б) впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 324)

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван ІІІ та Іван IV, Пєтр І?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так -не може бути жодних там “воссоєдінєній”. А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь–яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там “воссоєдінєній” не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь–які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що “ми братья”, не кажучи вже про оте “ми одін народ”.