Розділ «ПІСЛЯМОВА»

Повернемося нарешті до отого розпаду каганату. Він, цей розпад, і це очевидно, був пов’язаний з міжетнічним конфліктом, який назрівав с самого початку аварського правління, між аварами та неаварами каганату. Та посилився, коли ці останні злилися до одного народу, почули себе сильнішими. Принаймні, те що ми знаємо з довгої історії народу аварів, певним чином, порізнює їх від толерантних і товариських гунів, з їх величезним історичним досвідом спілкування з іншими народами, від кордонів Китаю та по Україну.

Авари заникають політично після програної ними третьої війни проти Карла, а східну київську частину каганату ще намагатиметься поширити Ольгов – когань (882–918), але про марність його зусиль свідчить те, що вже Ігор править як князь. Наприкінці цей титул будуть відносити ще до Юріслейфа (1019–1054). Він не лише знову приєднав Новгород, але й упорядкував колонії на півночі, заснувавши й дві нових: Юр’їв в Естонії та Ярославль на Волзі. Але вже його сини так занапастять справу, що аж до приходу монголів Київ буде тільки підупадати.

І, все ж… Так Київське князівство було всього тільки рештком наддержави минулого – великого Гунського каганату, а Київ (тодішній Гунагард) крім коротких часів Аттіли був його столицею ще півтисячоліття перед Олегом, та російський історик не без здивування напише нам, що:

Уцілілі рештки будівль ХІ та ХІІ ст. по старовинних містах Київської Русі, храмів із їх фресками та мозаїками вражають своєю майстерністю того, чиє художнє око виховалось на архітектурі та живопису Московського Кремля.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 274)

Зауважимо до цього, що отой Московський Кремль був побудований італійськими майстрами епохи відродження у ХV ст.

Культурні впливи Києва могли бути дуже старими, бо й хан Белембер, засновник нашої великодержави, не обрав би її столицею перше- ліпше містечко. Київ міг існувати здавна та розквітнути в часи Ґерманаріха Великого (325–375) завдяки експансіїї ґотів на північ.

В нашому стислому огляді ми нарешті проминули епоху Києва, який донедавна вважався мало не початком української історії (і це 882–1240!) та досі вважається початком російської історії. А от тут і потрібно розібратись. Адже, досить було комусь брехнути ніби “всє ми вишлі із драгоцєнного Києва” (тим, бачите й цєнного, що вийшлі разом) і пішло – поїхало. І ми вже не ми, бо ж “всє славянє”, навіть “одін народ”. Одна брехня накручується на іншу: аби був привід сісти на шию.

Історична правда ж свідчить про наступне. Десь біля 1000 року на півночі, у міжріччі Оки та Волги, біля кордонів Великого Булгару з’являються засновані з Києва колонії – Володимир, Муром, Суздаль. Нагадаємо, що колоніями звуться поселення певного народу на чужих теренах, що керуються із столиці з метрополії цього народу. Цю практику першим в Європі розпочав княжий Київ. Іще задовго перед епохою Великих Відкрить, коли це явище стало масовим. Втім, цю практику завели свого часу ще греки Еллади, але про це вже якось забулося. Ці колонії хутко набирають сили, багатіють, бо нема бізнесу прибутковішого від работорговлі. Це практикувалось й далеко потім, у європейських колоніях у Новому Світі. Але тут важливо вчасно зупинитись. Бо інакше наприкінці неодмінно прийдеться торгувати самими собою.

Рішення усамостійнитись від Києва праходить не відразу. На початку користуючись династичними чварами в Києві – колонії протаскують на київський престол 1149 свою людину – князя Юрія Долгорукого. А він наводить своїх людей, розсаджує своїх суздальців “по городам і весям” – керувати киянами. Його 1151 вигнав із Києва Ізяслав. По смерті Ізяслава 1154 Ю. Долгорукий знову сів у Києві, аж до до своєї смерті 1157. На київський престол сів Мстислав з Волині, а суздальців – керівників вирізали впінь кияни.; наче геть забувши про те, що “всє ми вмєстє вишлі із…” А пройшло ж усього якихось півтори сотні років… Не укрилось це все, вже тоді смертельна ворожнеча й від російського історика. Він пише:

… розрив народності позначився кривавою полосою; відчужіння поміж північними переселенцями та покинутою ними батьківщиною було вже готовим фактом: за 12 років перед київським погромом 1169р…. Зразу же по смерті Юрія Долгорукого в Київській землі вибивали приведених ним туди суздальців по містах і селах.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 319)

Зробимо невеличкий відступ.

Падіння аварської потуги, причин якого ми не знаємо, призвело до третьої та вже остаточно згубної для каганату війни з імперією неписьменного Карла, 796. З тих пір ми дослівно нічого не знаємо й про нашу історію, аж до року 882, а це — мало не сто років. Коли київсьького конунга Асгольда Дюра (Звіра) зрадницьки вбиває прийшлий конунг Гельгі. Від імені якогось нікому більше не відомого Рюрика, та зі завідомо фальшивого приводу: «аз есмь рода княжа» — не він.

З цієї, власне, дати й розпочинається для декого дотихчасова історія України. Бо перед тим, бачите, «союзи племен» Диким Полем бігали. Втім, як і історія Росії, нагадаємо знову: «всі ми вишлі із драгоцєнного Кієва»!).

З легкої руки брехливої імперської історії, Київ був альфою і омегою української й російської державності, але… Його некали дві капітальні вади, це:

1. Невизначеність механізму відносин княжої влади та підвладного їй народу. Це стосується не лише Києва, а й інших князівств — Чернігіва, Полоцька тощо.

2. Невизначеність механізму передачі влади поміж самими її представниками. Цього не зумів упорядкувати навіть мудрий Ярослав (1019–1054), а — як же слід би це зробити…

Одне й друге вносило до суспільного життя певний елемент невизначенності, певної анархії, та за соціальною стабільністю Київ відчутно поступався своїм родичам і сусідам на півночі — вікінгівським королівствам Скандинавії. А тому, можливо, й дістався більш–менш повного політичного упадку ще перед приходом монголів 1238–1240.

Україна була впродовж мало не тисячоліття, диригентом історичних подій у Європі, але… Після згубного 796 — все припиняється остаточно, ця роль переходить до інших.