Розділ «Протипанцерна бриґада “Вільна Україна”»

Тут ми мали зайвий клопіт з німецькими “цивілями”, бо чомусь кидали на нас камінням. Певно хотіли піднести наш настрій, часом так докучливо, що ми були змушенні втихомирювати “їх по свойому”.

Згодом, почалося правдиве пекло вуличних боїв. Рвалися міни, гарматні стрільна, дим, сморід, та клекіт кулеметів, а грузи і каміння звалених будинків присипали вже навіки наших вояків. Ми втратили зв’язок, із штабом та старшинами і, в недовзі команду перебрали німці.

Моя сотня була зовсім розбита. Багато друзів полягло в тих боях, я сам був легко ранений і німецькі санітари з чудом доставили мене до шпиталю в місточко Ґентин. Хоч рана ще не була загоєна, але за щастям мені вдалося перейти ріку Ельбу і піти дальше на захід. Будучи вже на тій стороні, я сам мусів давати собі раду.

Тепер, пригадуючи ті несамовиті часи, мов в калейдископі бачу пробігаючих друзів, зриви ґранат, пошматовані молоді тіла падали на бруківку і стікали кров’ю по грузах Бранденбурґа. Скільки-то нашої братви-друзів лишилося заваленими, понівеченими в руїнах того міста, хіба може знає один Господь. А треба було б якимось способом віднайти їхні поховання та справити їм відповідні могили.

На кінець, коли хтось з друзів знав або знає кулеметника Водвуда, то йому дійсно варто потиснути руку й сказати: — Ти друже свій обов’язок виконав!” [55]

Бої, як день так і ніч, провадилися на вулицях міста, по домах і сутеринах, і цього навіть для найсильнішої людської психіки тяжко було витримати. При чому безперервно докучали російські “частушки”, передавані гучномовцями з берега каналу Гафе: “Брати українці, за кого ви змагаєтеся тут, на чужині, на вас чекає «родіна, батько Сталін і праця коло рідної хати на весні»”. Щоб не бути монотонними, вони зміняли текст, перед першим травнем, наприклад, він звучав так: “Готуйтесь на смерть, бо вогнем спалимо вас, зрадники родіни”. І дійсно, вже в ранніх годинах першого травня замовкли гучномовці, але голосніше заговорили артилерія і “катюші”. На відсіч не було зброї, тільки треба було зберегти життя та чекати, хто переживе канонаду.

Совєти знали, що Гітлер вже не живе, що війні кінець як не сьогодні, то завтра, але ворогів дальше треба убивати, так багато, як тільки можна, щоб тільки дешевим коштом, тому не висилали більше танків, а нищили все артилерією. В часі короткого затишшя на зміну артилерії приходили гучномовці. “Здавалося, що час став на місці, і ти живеш у вічності”, — оповідав очевидець. Брак води, голод та безмежна втома, яка робила все байдужим, безвартісним, тільки смерть ставала натомість привабливою.

По довшій стрілянині, в східній частині міста Бранденбурґу, в ранніх годинах, 8 травня, пролетіла непідтверджена вістка: прорив, прорив на Захід! В таких умовах подібні вістки часто зроджуються, а ще скоріше пропадають, так і цим разом — ніхто не трактував почутого поважно. Але й справді, по якомусь часі вбігали до міста в російських уніформах молоді хлопці, голосним криком оголошували про свою перемогу. Чи то уява, чи підступ, чи правда? Відразу важко було розібрати, аж поки оточені вояки побачили на рукавах своїх спасителів виразні нашивки: на жовто-синіх щитиках тризуб та три літери — УВВ /Українське Визвольне Військо/. Не дасться описати тієї картини, як одні вояки кричали, а інші плакали з радости і відчаю. В зморене тіло вступив новий дух, надія на життя, навіть голод не був уже такий страшний.

На короткій зупинці один із старшин голосно заговорив українською мовою: “Наші три батальйони прийшли вам на підмогу, ми прорвали заставу й маємо харчі для вас, спішіть, скоро до відступу”. То були, мабуть, найбільш милозвучні слова для вояків Бриґади, які коли-небудь чули вони перед тим.

Хто був тим “духом”, що постарався про допомогу, важко було устійнити. Казали вояки, що то мусів бути майор Пітулей, бо вже кілька днів ніхто його не бачив. Пізніше стало відомо, що майор Пітулей з групою вояків якось дістався поза місто до головної дороги, якою проходили непроглядні колони війська до Ельби. І мабуть, тут йому вдалось зорганізувати цю допомогу. Щоб так скоро забрати людей з вуличних боїв, — то просто немислимо. Тому впродовж цілого дня ішли важкі бої за вдержання прориву для можливости вийти всім з оточення, та, на жаль, багатьом не пощастило. Німецькі відділи залишали все і навіть під градом куль спішили через прорив, щоб тільки скоріше до Ельби.

Під вечір, чудом вирвані з пащі смерти, голодні, виснажені і брудні, але звільнені вояки з трудом пробивалися на південний захід, в напрямку до ріки Ельби.

Через сім днів після смерти Гітлера Німеччина скапітулювала. Це сталося 7 травня 1945, року о 2.41 ранку. Документ підписано в маленькій червоній шопі, де знаходилася головна квартира головнокомандуючого генерала Айзенгавера. Генерал Бейдел Смит підписав зі сторони альянтів й генерал Іван Суслопаров — з совЄтської сторони, адмірал Фрайдебурґ і генерал Йодель — з німецької сторони. Час абсолютного припинення всіх воєнних дій мав наступити з 8 на 9 травня, о годині 00.01 хвилина.

За дозволом альянтів, ген. Йодель в своєму слові прохав усіх переможців війни, щоб були щедрими для підданого війська. Та всі договори чи домовлення є стільки варті, як той папір, на якому вони були писані. Вже проминув день після підписання німецької капітуляції, а Друга Бриґада все ще перебувала в боях, і дальше ніхто не знав, що діється і куди веде її доля.

Мабуть, жодний мистець слова не зумів би передати переживань тих людей, котрі, вийшовши з оточення, після цілой ночі приспішеного маршу зупинилися перед німецькою заставою, озброєною важкою зброєю. Усіх вояків зігнали на нову фронтову лінію. Розташовані відділи німецьких СС-ів дали ясно до зрозуміння, що тут не було вибору: коли не підеш — куля тут, а підеш — куля там, а може ще якось і врятуєшся. Отож, вибір для всіх був один. Хто не мав уже зброї, тут її одержав знову.

З усіх чуток, що кружляли роєм, одна була правдоподібною: в маленькому селі на південний захід від Ґісен, перед Гогензіден, поблизу Ельби, залишилась дружина високого чиновника чи сам чиновник, і треба було визволяти. Важко повірити в безмежність людської жорстокости. СС знали, що то вже по капітуляції, про що ніхто не знав з Бриґади, проте вони поставили людей на очевидну смерть. Якби письменникові треба було б описати вигляд пекла, то він мусів би побачити цю картину.

Без жодного відпочинку і харчів, в дуже ранніх годинах, 9 травня, невисокий, ще молодий сосновий ліс прикривав тіні наступаючих людоподібних істот, які, вирвавшись вночі із смертної пащі та переживши страшні вуличні бої, опинились в ситуації безвихідности, і тільки щастя рішає між життям і смертю. Переможці війни, озлоблені зламанням капітуляційних угод, про які вони з певністю знали, нищівними засобами зустріли тіні наступаючих. Вистрілюючим полум’ям і фосфорними бомбами, вони запалили цей ліс позаду наступаючих, а спереду засипали градом куль, які мішали людські тіла з землею. Сосна горить скоро, і в клубах вогню і диму, хто не вмер від кулі, то в нестерпній горячі душився від диму. В корчах смерти задні ряди розгніваних вояків обернули скоростріли на СС-ів, які повернули свою важку бортову зброю на наступаючих, що у висліді створило одну надлюдську масакру, якої сам люципер не придумав би.

“Недалеко мене — крик раненого вояка: «Рятуйте, рятуйте», був такий розпучливо благальний, що без надуми я підліз до нього, лежачи, перекинув його на свої плечі і поплазував до краю ще негоріючого лісу. На моє велике здивування, на доріжці поблизу лісу стояли два санітарні вози з червоними хрестами, до яких німецькі вояки вкидали ранених німецьких і українських вояків, а на землі стогнали в болях ще кілька десятків ранених і попалених. Як то пояснити, тіж самі німецькі вояки, що в цьому самому лісі, вбивають живих вояків, а тут забирають ранених лікувати. Мовчки поклавши свого «пацієнта» біля ранених, я впізнав лице знайомого підстаршини Поцілуйка. Він був вже непритомний, але ще живий. Завдяки цьому випадкові я врятував своє життя, бо ніхто не давав більше наказу, що робити, то я враз з німецькими вояками по великих труднощах і перешкодах таки добився до Ельби. Поцілуйко поборов смерть, а по 5-ох роках довідався, як він вийшов з лісу”. (Спомин Яноша).

В пополудневих годинах все затихло, десятки акрів лісу горіли однією високою полум’яною свічкою великої перемоги живих над мертвими. Тільки за Провидінням Божим небагатьом пощастило вийти з цього пекла, щоб засвідчити перед світом та історією про завдану ще одну рану українському народові в змагу за його незалежність.

Спалені тіла в лісовому вогні є першою повоєнною перемогою поневолених вояків над поневоленими, які не по своїй волі зійшлись тут, далеко-далеко від рідної землі, щоб продовжувати віково-історичну традицію нищення.

У відблиску заходного сонця у воді Ельби прокрадались хмаринки тіней догоряючого лісу, в якому навіки заснули чиїсь дорогі діти — квіти української землі.