Розділ «Україна між двома світовими війнами»

Після упадку української державности в 1919-1920 роках та поділу її земель між окупантами, знищена війною українська нація переживала незмірно важкі часи. Процеси денаціоналізації, асиміляції, нищення провідної верстви та експлуатація економічних здобутків окупантами, поступово провадили націю до повного зубожіння і національного винародовлення. Згідно з Версальським Договором, більшість українських земель окупувала Росія, Західні землі — Польща, Закарпаття — Чехословаччина, Буковину — Румунія. Хоч окупанти були різні, але їхні цілі були собі подібні: загарбати українське добро, знищити свідомість нації та перетворити її в інертну масу, щоб не була спроможна організувати жодного спротиву.

В процесах осягнення цієї мети Росія досягнула неперевершених висот. Беззаконні масові арешти, розстріли, примусове виселення, конфіскація маєтків, заборона релігійних вольностей та введення колективних систем проходили безкарно. Проте Сталінові цей процес здавався заповільним, і тоді він вирішив штучним голодом тотально знищити ядро українського народу — селянство. Elizabeth Pond в своїй праці “From The Yaroslavsky Station Russia Perceived” цитує слова М. Хрущова, який сказав, що Сталін хотів крім чеченів і татар, також “покарати знищенням зрадницьких українців, але їх абсолютно було забагато”. [1] Хрущов твердить, [2] що Сталін мав намір масово знищити українську інтеліґенцію, але він, Хрущов, перешкодив йому в цьому пляні.

Світ мало знав про совєтські злочинства в Україні бо комунофільські прихильники типу коресподента Волтера Дюранте з “Ню Йорк Таймс” приховували правду і писали часто те, що їм підказували їхні ідеологічні доктрини чи матеріяльні користі. В. Дюранте не було осуджено за те, що він перед світом промовчав страшний голодомор в Україні, ані не подано до відома громадськости цього, коли йому давали нагороду Пулітцера. Стероризований народ, з жаху перед самою смертю та переслідуваннями, відчуваючи безвихідь з цієї страшної ситуації піддавався денаціоналізації. У висліді цих процесів виростала нова совєтська людина, насичена чужою ідеологією, яка повільно втрачала набуті віками духові цінності і чесноти.

Дещо інакше виглядала доля народу під окупацією “демократичної” Польщі. Замість респектування автономних прав Галичини і Волині, Польща впроваджувала свою колоніяльну політику, яка в своїй дикості щороку ставала дедалі нестерпнішою. В обороні перед полонізацією та латинізацією народу Галичини і зміни слова Україна на Русь непохитно стояла Українська Греко-Католицька Церква та селянство, яких поляки згірдливо називали “хлоп і поп”. Римо-католицьке духовенство ставилось до українських священиків і церкви ще ворожіше ніж самі державновладці. В школах було впроваджено польську мову, українську мову поступово усунено зовсім, вищі студії для українців були недоступні, а кому пощастило закінчити студії за кордоном, то не одержав посади, якщо не змінив свого віроісповідання на латинське. Купити землю для українця було майже неможливо, тим часом для поляків були дані всі пільги. Торгівля і промисел, за малим вийнятком приватних українських підприємств, була в руках жидів і поляків.

Надмірні оподаткування викликали в народі гнів і бунт, а цього вистачало, щоб покарати “хлопа”. Такі фізичні кари часто закінчувались смертю без жодного суду. Ці сумнозвісні поліційно-військові акції чи пацифікації навіки закарбувалися в пам’яті українського народу. Крім фізичного покарання, на селян придумано різні аґрарні закони та податкові обтяження. Поділені поміж дітьми селянські поля виглядали вузькими грядками, а зубожіле населення переходило в стан слуг та рабів новітньої польської панщини. Всі протестні спроби і вимоги справедливости, починаючи від Митрополита А. Шептицького до шкільних учнів та голосів за кордоном, не мали жодного впливу на жорстоке трактування Польщею українського народу.

Легшим було становище нашого народу під чеською окупацією. Завдяки прихильному ставленню чеського уряду, життя тут розвивалось свобідніше, як на релігійному, так і на громадському секторах. Тут було зорганізовано університет і науковий центр підтримуваний урядом, з якого вийшли численні науковці і професіоналісти. Чехія стала притулком і матір’ю багатьох репресованих українців.

Толеруючи румунську владу, українці, хоч були тут у невеликій кількості, зуміли довкола своїх церков і читалень створити національно свідому українську громаду.

В підсумованні цих фактів стає зрозуміло, що запляновані окупантами репресії українського народу прибували на силі та зростали все більше і більше, а виглядів оборони чи помочі не було від кого сподіватись. Тому пригноблений і знеможений народ надіявся тільки на власні сили.

У 1920 році виникла підпільна Українська Військова Організація (УВО), а у 1929 році вона перетворилася в таємну Організацію Українських Націоналістів (ОУН), ідейні заклики якої дуже скоро пошируються і стають потужною наснагою для світом забутого українського народу. Однією з найважливійших політичних партій було Українське Національне-Демократичне Об’єднання, яке відіграло дуже важливу ролю в політичному і просвітянському розвитку Західної України.

Згодом революційні кличі, створені Організацією Українських Націоналістів, поступово охоплюють широкі маси членства, яке вже в 30-их роках було готове на всякі жертви і посвяти. Перша заповідь Декалогу “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї” стала моттом і силою незламної боротьби невидимого месника. І саме звідси беруть свій початок вогні всенародної революції й збройної боротьби, яка тривала десятки літ.

Коли у відплатній акції ОУН впали перші польські і російські високі чиновники, світова преса широко розписувала про містерійну дію ОУН. Неґативні коментарі в чужій пресі повільно міняли свою поставу в позитивному напрямі; навіть польські проґресивні кола спромоглись на осудження антиукраїнських погромників.

З приходом до влади Гітлера та зросту його сил на політичній арені европейських дипломатів, які шукали розв’язки складних питань, справа України стає все актуальнішою. Вже в часі Мюнхенської угоди, 29 вересня 1938 року, українська справа вийшла на арену міжнародної політики. Дипломатичні мужі Англії, Франції та Італії знали, що Гітлер плянує похід на Україну, але це для них не було ані перешкодою, ані загрозою. Очі Гітлера зараз були звернені на Судети.

Щоб уникнути воєнного конфліку, Прага, під внутрішнім тиском та впливом міжнародних подій, погодилася в жовтні 1938 року створити автономний уряд Закарпаття, який мав існувати в федеративному устрою з чехами і словаками. Мало кому відомий колись клаптик землі розворушив інтриґи позакулісної дипломатії, яка в своїх побоюваннях робила різні висновки. Беручи під увагу всі елементи, включно з походом Гітлера на Україну, український народ, на думку Англії, не був готовий, ані спроможний втримати свою самостійність. Погляди французських політиків солідаризувалися з англійськими.

Коли 15 березня 1939 року була проголошена незалежність Карпатської України і о. Августина Волошина обрано першим президентом держави, розгублені політики пошукували реальних пояснень, що криється за цим пляном. Стривожені Польща і Мадярщина, незважаючи на Віденський арбітраж, ужили всіх заходів, щоб зліквідувати Карпатську Україну та осягнути спільний польсько-мадярський кордон. Польща боялася, що подих волі Карпатської України сколихне неспокійною Галичиною, а це може стати катастрофічним ударом для неї самої.

Гітлер змінив свої пляни і дав дозвіл мадярам зайняти Карпатську Україну. Так вибухла українсько-мадярська війна. Але навіть геройський спротив Січовиків не зміг захистити молодої держави від озброєних до зубів потужних армій Мадярщини й Польщі.

Підсумовуючи вище наведене, можна сказати, що з причини бездержавности української нації та відсутности власної впливової еліти й дипломатичного корпусу, і хоча б однієї прихильної нації, український народ все був змушений стояти осторонь великої гри, де вирішувалися долі народів, їх місії та призначення.