Розділ «Протипанцерна бриґада “Вільна Україна”»

За німцями все залишалось кінцеве слово. Тому важко відповісти, хто зробив рішення відносно Другої Бриґади. Генерал Шандрук у своїх споминах тільки згадує про свій жаль, що не міг зайнятися “всіми людьми”. Якщо це було рішення німецького командування — залишити Другу Бриґаду на залогу Бранденбурґу, то цікаво, якщо ген. Дяченко знав про це, то чому ж він промовчав це перед своїми земляками, що не було в його натурі.

Бо вже на початку вересня 1941 року, коли вийшовши з німецького полону, навіть ранений, він разом зі своїм сином Юрком, як доброволець, прийняв обов’язки начальника Штабу Поліської Січі, звідкіля прокладались стежки до широких і важких доріг УПА.

Про зв’язки і відношення Дяченка до підпілля і УПА подає нам цікаві інформації зв’язковий від УГВР до штабу ген. Шандрука, людина під псевдонімом “Омелько”. Його спомин починається ще від студійних днів у Варшаві, де він тоді запізнав майора Дяченка. Ми подаємо його майже в цілості і без змін.

“Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст в Польщі. Там, в соборі св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, законтрактовані старшини польської армії тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятувала мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати: «Вчіться хлопці то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте». Під час німецько-польської війни в 1939 році полк. Дяченко був ранений в боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чоловік) був інтернований на Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кеніґсберґом.

Розпочавши війну з СРСР в 1941 році, німці в короткому часі опанували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були вийнятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала і підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили леґендарну Українську Повстанську Армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки за знавцями військової справи серед українських військовиків, які служили в чужих діючих арміях. Так натрапили в Холмі на слід полк. П. Дяченка. Тому, що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбулась в одному з сіл Холмщини, а дальші — на Володимирщині і Ковельщині.

В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено «спеціяльного зв’язкового», через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті.

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути «Ліс», як він казав, його возили до «Республики на Вовчанку» під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю боєвою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полк. Дяченко документами. Він постачав нім. військові документи (з підписом, готові до виповнення), давав вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно почуватися будь-де в терені. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли самі. З визначних поїздок з цими документи пригадую поїздки кур’єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги, Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи: «Люди добрі, майте ж якусь совість, ви думаєте, що я міністер Райху». — Одначе потрібні документи він вистарав.

Крім документів, полк. Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).

У період боїв за місто Ковель, на Волині, курінь УПА «Лисого» мав труднощі пробитись, згідно з вказівками штабу УПА, за фронтову лінію, в сов. запілля, але при допомозі полковника курінь виконав свій наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з’єднаннями, що в терені було трудно порушуватись. Порвані були всі зв’язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв’язок з запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в підпілля, «пропав» один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний. «Старий», так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть обурений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідимо й зброю повернемо. Кулемета, звичайно, «не вдалось» віднайти.

З часом відносини між нами знову покращали й при першому побаченні полковник сказав мені: «Знаєте, друже О-ку, за крадіж вояком навіть барахла в воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то, видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай воно вже так присохне».

Пригадую і таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою «землячків», арештували двох підпільників, яких з Рівеншини перекинено на Холмщину. При них знайдено нелеґальну літературу. І в цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його запоруку їх звільнено. В околиці м. Дивина, на Ковельщині, фронт затримався на річці Прип’яті. Зв’язком донесли, що там прийшов ранений з фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи «Малий». Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його в шпиталі.

Вийнятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність узяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв’язку з цим, полк. Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала до кінця, штаб полк. Дяченка був розв’язаний, і наш зв’язок перервався.

У Протипанцерній Бриґаді, як згадує полк. Дяченко вирізнялась в другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до Бриґади в р-ні Ґляца.

У квітні 1945 року, з доручення УГВР, я був призначений зв’язковим до ген. Шандрука. На його наказ, я відвідав два рази Протипанцерну Бриґаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полк. Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від ген. Шандрука, щоб він старався зберегти Бриґаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з’єднання було щойно в процесі формування. На це полк. Дяченко досить різко відповів мені своєю улюбленою приповідкою: «Пес би їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту».

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше сталення до німців і вказав, що їхнє перебування в Бриґаді слід розуміти припадковим і перехідним.