Розділ «Протипанцерна бриґада “Вільна Україна”»

В ніч на 23 квітня не було ні алярму, ні налетів. Цю несподіванку скоро розв’язали вояки в окопах. Альянти перейшли Ельбу і ранком будуть тут — кружляла переконлива вістка. Для оптимістів то була приємна музика, а песимісти казали: “я перше хочу їх бачити”. Але одні й другі нишком приготовляли все, що було біле, може придатися.

В тумані світанку перед окопами, по залізній колії, повільно і безшумно посувався поїзд, якого раніше ніхто не бачив. Тисячі напружених очей в темряві старалися збагнути, що це таке? “Я бачу звізду, — сказав хтось спереду, — біла — то американці”. “Ні — ні, то червона”, — притишено говорив хтось інший. — Червона!… Біла!… Голоси стамали сильніші. Але вони раптово вщухли від звуку першої сальви скорострільного вогню. З невгаваючим вогнем три панцерні вагони в темряві посувались до насипу прикритих окопів. Заскочені і дезорієнтовані вояки не знали, що діяти. Про східний фронт тут не було згадки — кожний тільки цікавився, коли і де їх перекинуть. Тоді правда, що альянти перейшли Ельбу, але чому ж вони стріляють, як навіжені, коли ніхто не чинить їм опору?

Град куль відбився від мурів із відламками каміння падав на окопи, звідки вже було чути крики ранених. Коли панцерник зближався, то вже не було сумніву, що звізда була таки червона. Тільки як вона сюди потрапила. Пізніше стало відомо, що підпиті цивільні, різних національностей робітники, які добре знали місто, з совєтською залогою панцерника придумали таку виправу на власну руку.

Боротись з панцерником не було легко. Кулі скорострілів без знаку відбивались від його стін, міномети, якщо навіть влучали, не робили великої шкоди, для наплечних ракет (панцерфаустів) віддаль не була ще в засягу. Німецькі частини, що були добре вивінувані, стояли на другій стороні міста і, мабуть, не знали, що тут твориться. Треба було діяти, бо коли ворог ранком зорієнтується, де є фронтова лінія, то нікому живим звідси не вийти.

Раптом панцерні вози, з невідомих причин, зупинилися на закруті за 70 метрів від правого крила окопів, мабуть, щось їм треба було прослідити. В той час несподівано вискочив з окопів молодий вояк з криком: “Хлопці, крийте мене”! Посипались сальви, лупіт куль об метал робив більше шуму, як шкоди. По кількох хвилинах блиснув вогник — перший вибух, за ним другий і третій, ще по кількох стрілах панцерник замовк, а з нього показались чорні клуби диму. З ближчих окопів хлопці з тривогою кричали: “То наш підстаршина!” (ім’я невідоме), несучи раненого вояка, а інші, із задніх окопів, переловили втікаючу залогу панцерника, яка пізніше послужила цінними інформаціями.

Цей гуманно-геройський вояк не тільки врятував сотням людей життя, але також здобутий запас харчів у панцернику був неоціненою поміччю — пізніше, в голодові дні. Як нам відомо, ранений в живіт герой цього дня, одужав у німецькому шпиталі й живе десь на Заході.

(Примітка) Шкода, що ми не знаємо його місця перебування. Може він, або хтось з його родини чи друзів прочитає ці рядки, то ж нехай прийме ці слова як вислів глибокої дружньої подяки від імени всіх тих, яким він тоді зберіг життя.

Сутичка з панцерником була початком кінця Другої Бриґади Другої Дивізії, а заразом і кінцем Другої світової війни. Може то звучить трохи парадоксально, але правдиво, бо ця Бриґада була ще в боях майже два дні після капітуляції. А тому, що про цей проміжок двотижневого бою не знаходимо ніде жодної згадки, з уваги на історичну вагомість для наших істориків, постараємося за спогадами живих свідків описово зобразити цей страхітливий та мало кому знаний епізод трагічної смерти тисяч наших вояків в останніх годинах війни та ще й по війні.

Процеси боротьби в Бранденбурґу були дуже різні, яких не можна було передбачати, ані плянувати, життя вояків ускладнювалось — що день то гірше. Під натиском совєтських військ команда Штабу в Брілові навіть не встигла знищити всіх документів. Піхота совєтської армії зайняла позиції на березі каналу Гафе та поступово намагалася замкнути кільце довкруги Бранденбурґу. Знищену бомбардуванням електрівню не було кому направити, через брак електрики не було води, що відчувалося дуже дошкульно, бо вода з річки навіть після переварення не була безпечна для вживання. Одноразового сухого приділу на день не вистачало на одну їжу. Харчів щодень ставало менше, 27 квітня перестала існувати кухня, кожний мусів думати сам про себе. Запасних харчових пайків в магазині не було, по двох днях голод з браком води ставав нестерпимий.

З оточеного міста вийти не було легко, а харчів дістати було важко всюди. Яким дошкульним мусів бути цей голод, коли так глибоко закарбувався в людській пам’яті, що в споминах та в інтерв’ю з вояками — це перше, з чого вони починають, з голодових днів та видовища жахливої смерти.

Один з таких прикладів: “До тривагонового товарового поїзду підбігало троє осіб, мабуть, муж з дружиною та маленькою 4-5-річною донечкою. Можливо, старались, щоб в останнй хвилині втекти з фронтової смуги. В хвилині, коли муж допомагав дружині влізти до вагона, де вже були люди, розрив з міномета на моїх очах цілковито пошматував тіла родичів та стіну ваґона, а неушкоджена маленька дівчинка кричала так розпачливо, що той лемент, мабуть, ніколи в житті не забуду”, говорив очевидець.

Про другий епізод, більш на весело, з гумором розповідає підстаршина зв’язкової чоти М. Костило:

“Побратим Хемера, колись розказував мені про коня, який ходив самопас поміж вояками і ніколи не наступив на нікого, але був ще другий кінь (шкапою його звали), який ходив собі поміж людей та гриз суху траву, був дуже худий, бо ніхто його не годував, мабуть, нікому він не був потрібний. Аж одного дня всі зауважили маленькі кусники м’яса і мимоволі почали розглядатися, де «шкапа», що з нею сталося? Відповіді не було, але перші, що одержали суп, почали весело іржати. Всі їли, ніхто не противився, бо ліпшого не було.

Так пропав другий кінь”. [54]

Проблема харчування могла закінчитись катастрофічно, але знайдена швайцарська шоколяда і рибні консерви в одному із вагонів панцерника, про якого ішла мова, були єдиною великою допомогою в перебутті голодових днів.

Комунікаційний зв’язок перестав існувати і не було вже з ким його вдержувати. Штаб Бриґади не мав приміщення і перестав діяти, фронтові старшини порозумілися між собою тільки з допомогою зв’язкових. Після присяги Дивізії німці перестали опікуватись нею, а головно Другою Бриґадою, бо вона була частиною УНА. І так вона опинилася на першій фронтовій лінії без нічийого призначення та необхідного виряду. Одним словом, опинилася в злому місці і в злий час, і не було кому поскаржитись. Вояки Бриґади, за інстинктом самозбереження, без наказу, самі поділилися на малі групи зі старшинами чи підстаршинами і дбали самі за себе. Не маючи найменшого приготування чи вишколу до вуличних боїв, силою обставин вони були змушені прийняти такий бій на чужому терені, в чужому місті не тільки з частинами реґулярної армії, але також з ворожим різнонаціональним цивільним елементом, яке в різний спосіб допомагало наступаючій армії.

Німецькі відділи, в залежності від старшин, кидали зброю та цілими сотнями ішли в полон, кажучи: “Полон не буде гірший смерти”. Для українського вояка ситуація була зовсім відмінна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти: міг умерти на полі бою, прийняти смертельні тортури з рук КҐБ, сконати голодовою смертю в таборах праці, або потонути в трясовині, якщо задумає втікати одинцем. Щоб пробитися через збройну ворожу заставу, не вистачало, ані людських сил, ані потрібної зброї. Було очевидно, що доля кожному рішила його призначення, і хто скоріше те зрозумів й погодився з нею, йому було легше діяти, боротись чи вмирати.

Про свої особисті переживання в цих боях, вістун Химера пише:

“Наш курінь відійшов на позицію до міста Бранденбурґу і наша сотня заквартирувала в бараках, де перед тим жили робітники. Зараз на другий день, ми почали копати окопи повздовж залізничної лінії. Часом надокучали совєтські винищувачі, але на щастя великих жертв не було.

В другій половині квітня, совєтські війська прорвали ліве крило фронту, де тримав німецький вермахт, і ми були змушені відступити до других окопів, що заздалегіть були приготовані і, то майже під самими будинками міста.