Розділ «Висновки»

Народи світу раділи, що прийшов кінець війни, що добро взяло верх над злом. Великодержавні мужі ділили чужі землі та визначали нові кордони. Найбільше раділа зі своєї перемоги Москва, бо, завдяки недалекоглядности її союзників, вона одержала всі українські землі, про що мріяла віками. Діставши таке заохочення, вона взяла ще більше: експлуатувала народ України, і передусім — судила й карала нескорених українських самостійників, які все ще стояли зі зброєю в руках. Побоючись замирення Сталіна з Гітлером, альянти робили більші концесії Сталінові, як він того сподівався. Таких угод не сподівалась ціла Европа, а найбільше союзна Польща та поневолені Москвою народи.

Липневі Ялтинські переговори 1945 року можна вважати найбільшим історичним фаталізмом демократичних дипломатів. У висліді, людство ще 45 років платило за цю помилку великою ціною.

За щільною “залізною куртиною” комуністичний режим жорстоко розправлявся із своїми політичними опонентами. На пострах усім майбутнім вільнодумцям, на Красній площі прилюдно повішено противників комуністичного ладу — “зрадників родіни”: — ген. Власова з його штабом, обох козацьких генералів — Шкура і Краснова та багато інших. Ешелони поїздів, що везли колишніх полонених Червоної армії, вояків УНА та силою приневолених робітників з Німеччини, часто не зупиняючись в Україні, переїжджали до заздалегіть призначених їм місць “відбуття покути”.

На Україні, крім спец. відділів НКВД, участь в боях проти ОУН і УПА брали реґулярні частини армії. Застрашені терором люди воліли прийняти смерть в бою з окупантами, ніж на засланні, в концтаборах. Існуючий незалежницький рух ОУН Бандери непокоїв Сталіна, з цього завербовано тисячі донощиків, щоб ніхто не міг уникнути приписаної кари. Родини підпільників, поліцистів, дивізійників чи інших вояків, що були за кордоном або згинули у війні, вважалися ненадійним елементом і через довгі роки їх переслідувано. Американсько-англійська розвідка мала своїх людей в українському запіллю, вони постійно передавали закодовану інформацію про події, але жодної допомоги не було.

Користуючися відсутністю західних впливів у Східній Европі, Москва, у тих країнах де стояла Червона армія, підступно встановлювала свою диктаторську владу. А рівночасно пропаґандивна машина комуністичної ідеології скоро все густішою червоною фарбою заливала карту світу. Берлінський мур, корейська війна та встановлення комуністичного режиму на Кубі стали загрозою американським інтересам та очевидною небезпекою для Західної Европи. Холодна війна переформувалась на збройний конфлікт в Кореї, згодом — у В’єтнамі, ріст комуністичних сил в Китаї та Азії ще збільшив загрозу демократичному світові.

Під тиском совєтсько-польсько-чеського тріюмвірату, знесилений український збройний спротив заламався. Останніх оборонців волі, які не подалися за кордон, жорстоко карала рука окупанта, а протестних голосів із світу таки не було. Здавалося, що ворожим режимом здесяткований український народ, під тиском русифікації і денаціоналізації, більше ніколи не підніметься з руїн. Однак сталося саме те, чого більшість не могла передбачити. Розгалужене коріння комуністичних доктрин не втримало велетенського, внутрішньо зогнилого тіла імперії. На імперскій плязмі, оживлені духом волі, поневолені народи створили свої держави, включно з Україною.

Між феноменами, що сталися цього століття, людство сьогодні переживає один з найбільш таємничих феноменів. Демократичні потуги Заходу, які впродовж трьох чвертей століття засуджували, поборювали та звойовували холодною війною комунізм, через ніч метаморфозно перетворилися в оборонця і філянтропа нової російської імперії. Таке становище Заходу стосовно України вказує, що її трактовано лише як цінний суб’єкт в торгах політичних дипломатів. З приватного архіву В. Черчіля довідуємося, що він заздалегідь знав про японські пляни нападу на Америку та про гітлерівські пляни винищування жидів, але про це нікого не попередив. В такому разі, що від цих політиків можна було вимагати щодо України?

Отак на очах хвальної “світової демократії” Україна в цьому сторіччі падає жертвою вже третій раз. Даремними виявляються вікові змагання і незліченні жертви українського народу, якщо він не зречеться самостійницьких ідей в користь федеративної співдружности з російським народом — радить Америка. Мимоволі виникає запитання: Західний “Ню Ордер” (новий порядок), і совєтська “Перестройка” — чи не мали ці кличі спільної причини. Цікаво, хто є творцем обох кличів, про які так багато чуємо і читаємо, але вияснення ніхто не дає? Чому ніхто не дає дефініції, до якої цілі вони зміряють? Може це кличі еволюційні? Чи творення нових силових бльоків проти інших, нам ще невідомих, сил? А може, це початок реалізації біблійного пророцтва, “що буде один пастир і одно стадо”?

В обох випадках, над людством висить загроза невідомих змін. Для української нації ця загроза вже існує, і якщо ми всі, і кожний зокрема українець в світі, не відкинемо всі свої територіяльні, партійні і політичні розбіжності, то вікові надбання нашого народу зникнуть, вже без вороття, у горнилі цих змін.