Розділ «Протипанцерна бриґада “Вільна Україна”»

Вольф, щоб перевірити забезпечення Бриґади харчами. Харчі до Бриґади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

9. Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу «Штаб Окремої Протипанцерної Бриґади УНА» і тому, — мені здавалося, — що кожному старшині зі стажем є відомо, що окрема Бриґада рівняється Дивізії!

10. Бриґада перенесла свої справоздання до Штабу УНА і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах в Штабі УНА.

11. В наслідок заходів ген. П. Шандрука, Бриґаду було приділено до групи Армій Німецького Середнього Фронту, яким командував фельдмаршал Шернера безпосередньо до Панцерного Корпусу ген. графа фон Штравхіца, і там Бриґаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

Майор Володимир Гладич, Нач. Штабу І-ої Бриґади УНА

12. Так само, під час перебування Бриґади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв’язкових, командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою”. Далі автор описує про великі бої з польською дивізією імені Косцюшка, яку було тотально розгромлено, але рівночасно послаблено і власні сили. Продовження цитати: “Полк. Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу і якраз в час його відсутности проголошено капітуляцію Німеччини. Німці панічно кидали зброю. Штаб Бриґади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про ситуацію.

Відмарш на захід був дуже важкий, ворог старався окружити наші частини і не допустити, щоб вони вирвалися з його рук. Щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими налетами на протязі дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бриґада понесла 60 відсотків знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було зайнятися раненими і вбитими. При тому багато вояків тут зникло, перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення. В 4-ій годині ранком ще були наші санітарні вози, це все, що нам залишилось, переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж решту наших частин добралися туди о 8-ій годині ранку, всі мости вже були зайняті большевиками. Ми є в оточенні.

Ховаючись в глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою, і на підставі зібраної інформації вирішили розділити залишки Бриґади на групи по кілька осіб з одним, що знає німецьку мову, і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою”. [53]

Про долю всього вояцтва, що пробивалося на захід, ніхто інформації не має. Від вцілілих свідків довідуємося, що багатьох большевики виловили, частину з них розстріляли на місці, інших заслали в табори примусової праці, а невеликій частині пощастило дістатися до Баварії.

Слід подати ще одну цитату майора Гладича, в якій він докоряє воякам інших формацій, що не знають, або не хочуть знати про існування та трагічний кінець Другої Дивізії УНА.

“Як вже було сказано раніше, від самого початку Протипанцерну Бриґаду названо «Вільна Україна» до часу перебування в резерві Панцерного Корпусу. Ще перед присягою, полк. Дяченко одержав наказ від ген. Шандрука переіменувати Бриґаду на Другу Дивізію. Цей наказ був відчитаний під час вечірнього апелю по сотнях. Мені також відомо, що ген. Шандрук особисто таємно наказав полковникові використати всі можливості і не втягатися в бій, та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але — на жаль — такої можливости не було”.

В аналізі поданих інформацій зауважуються деякі розбіжності чи неточності. Ген. П. Шандрук і майор В. Гладич неоднаково датують присягу Дивізії. Згідно з інформаціями ген. Шандрука, ген. П. Дяченка та інших авторів історичних статтей з того часу, присяга Першої Бриґади Другої Дивізії УНА відбулася 28-го березня 1945 року, а не 8-го квітня, як подає майор Гладич.

У вище наведених споминах порушено багато питань, на які не все знаходимо відповідь. Наприклад: Чому, команда Штабу не вдержувала звя’зку з Другою Бриґадою — Дивізії, яка за силою становила половину Дивізії і була заприсяжена 2-го квітня, і з початку одержала такий самий однострій, як Перша Бриґада. Якщо це було зарядження німецької команди, щоб не творити більших українських з’єднань на своїй території, то старшини могли встановити приватний контакт. Або щонайменше, вони могли сказати правду після війни. Припущення чи здогади є різні, але вони не витримують критики. Коли є хтось втаємничений в цю правду, то після прочитання цих рядків повинен унаявнити її публічно. Чому не має згадки, чи хтось займався похоронами вбитих вояків, в яких місцевостях знаходяться їх могили? І найважливіше питання, про яке була згадка в споминах: чому не було нікого зі штабових старшин ані з Першою, ані з Другою Бриґадами Дивізії до її трагічного кінця?

Ми не обіцяємо дати вичерпну відповідь, але до частинного вияснення цього питання ще повернемося.

В проміжку два чи три тижні в кінцевій фазі війни був так пересичений різноманітними подіями, що історик чи особа, яка неспроможна схопити чи відшукати наявних фактів, може часто не зрозуміти, поминути чи заступити їх подібними елементами, що не мали відношення до даної дії. То ж не диво, що знайдені інформації часто суперечать одна одній. Коли ходить про об’єктивні дані, то тут треба висловити велику пошану і признання за незмірне великий труд у розшуках фактів та глибоко проведену аналізу подій того часу визначним письменником і військовим істориком інж. Юрієм Тис-Крохмалюком. Його праці та цінні переклади з чужих мов, що стосуються українських питань в закулісній дипломатії, є надзвичайно важливим джерелом фактів, якими користуватимуться наші історики. До таких подій належить також історія створення Другої Дивізії та її призначення в цій війні. Ми говоримо про незавидне становище тільки Першої Бриґади, яка знаходилась біля Бавцен, а потім в Ґляцу, віддалі понад 200 кілометрів від Другої Бриґади, яка тепер стояла в Бранденбурґу. Про неї мова буде окремо.

З наведених вище споминів та інформацій про Другу Дивізію стає зрозуміло, що розбиті і опущені вояки Першої Бриґади в розпачі шукали собі порятунку, де тільки могли. Війна для німців закінчена, вони кидають зброю, спішаться до своїх домів, де їх приймають з розкритими обіймами. А українським воякам лишилась одна альтернатива: смерть сьогодні від кулі, або завтра — голодна смерть в полоні. Зрештою, смерть вже не була їм страшна, тільки вигляд залишених кругом напівживих і мертвих людей морозив кров у жилах, як описували очевидці. Бо хто ж повірить, що то вже по смерті Гітлера вбито майже дві тисячі вояків Бриґади в останніх днях і годинах війни, а навіть і по війні, в часі відступу до ріки Ельби.

Ось так виглядав трагічний кінець Першої Бриґади Другої Дивізії А майже в тому самому часі, або день пізніше, мабуть, ще більше трагічно закінчилось існування Другої Бриґади Другої Дивізії УНА.

Перед неминучою поразкою німцям була потрібна допомога, якої їм не було де дістати. Тому різними засобами вербували чужинців й творили з них військові загони. А з уваги на власну безпеку, вдержували їх малими відділами та не дуже близько одні від других. Тільки для прикладу: коли Друга Бриґада майора Пітулея заквартирувала в Бранденбурґу, то Першу Бриґаду, віддалену приблизно на 60-70 кілометрів, що стояла в Німеку, перекинено на віддаль сотень кілометрів до Ґляцу, в Чехо-Словаччині.

Вояків з тих самих формацій, що були зі східних земель України, відправляли до Берліну, а із західних — до Бранденбурґу і околиць, а тим часом, не звертаючи уваги на письмові призначення, польова жандармерія виловлювала українські відділи та насильно віддавала до армії Власова. На це склалося дві причини: перша — Штаб вермахту підтримував Власова; друга — німці знали, що українці ніколи не поєднаються з москалями, а тим самим для них не буде внутрішньої небезпеки.

Свідомі того, що Бриґада майора Пітулея, яку тільки що перекинуто з околиць Нового Санча, Криниці і околиць, складалася переважно з націоналістичного активу, німці для внутрішньої безпеки, тримали її осторонь від інших українських формацій. Під час вишколу її життя почало нормалізуватися, але це не тривало довго. Докучливі щоденні алярми несподівано 20-го квітня 1945 року набули зовсім іншого характеру. Летунські з’єднання впродовж дня і ночі прилітали і відлітали з новими подарунками в день уродин Гітлера та безжалісно пустошили все, що могли. Під силою вибухів бомб кам’яниці перетворювалися на купи грузу, а велетенські клуби пороху з димом душили безпомічних недобитих. Відтепер ці “гості” стали постійними відвідучами.