Розділ «Німецько-російська війна. Німці в Україні»

Несподіваний напад Німеччини 22 червня 1941 року на СССР заскочив не тільки український народ, але також і цілий світ. Сп’янілий від перемог на Західному фронті, Гітлер плянував за своїм геніяльним пляном “Барбаросса” по кількох місяцях розбити Совєтський Союз. А. Гіллґрубер, автор праці “Державні мужі і дипломати в Гітлера”, твердить: коли Гітлер довідався, що його союзник Сталін тільки й чекає на ослаблення війною Німеччини, щоб несподівано вдарити її з Балканських країн і виграти війну в Европі, він був змушений заатакувати її перший. Що не відповідало правді, бо на нарадах з Розенберґом, Ламмерсом, Кайтелем, Ґерінґом і Борманом, 16 липня 1941 року, Гітлер так пояснює їм свій плян: “То не важливо, що ми говоримо про причини воєнного походу на Росію, бо з упадку Совєтського Союзу тільки Німеччина має користати”. [4]

Дальше, відповідаючи на деякі запитання, стверджує: “Та нехай у вас не буде найменшого сумніву, що коли-небудь ми покинемо ці території”. [5] Гітлер недвозначно стверджує знову, що не Росія, а українські зернові засіки заманили і привели його тут. Відносно України він каже: “Крим і Галичина мусять бути прилучені до нас. Решта великого колача мусить бути так порізана, щоб Німеччина могла володіти ним, контролювати його та належно використовувати його. Зброю можуть носити тільки німці.” [6] Тому, що на слідуючі три роки Україна буде головним джерелом хлібного постачання, він номінує Е. Коха Райхскомісаром. На його думку, це найбезпощадніший звір, який вже себе виправдав в Східній Прусії. Завдяки блискавичним перемогам на Східному фронті, пляни Гітлера міняються з дня на день. Вже в перших днях полонені старшини і вояки Червоної Армії не вдовольнялися тим, щоб зрезиґновано маршувати в полон, вони пропонували свою допомогу в боротьбі проти комунізму, але гітлерівські окупанти відмовлялися приймати будь-яку допомогу чи послуги.

Заходом ОУН, Актом 30 червня 1941 року, у Львові проголошено відновлення Української Держави. Першим її прем’єром став Ярослав Стецько. І хоч цей Уряд із захопленням підтримувало все населення України, німецький уряд не тільки не визнав українського уряду, а наказав його ув’язнити і запроторити у концтабір Саксенгавзен. Таким ставленням до України з боку німецького уряду були заскочені не тільки українці, але також інакодумаючі німці. Перший, хто не погоджувався із такою політикою уряду, був міністер окупованих східних територій Алфред Розенберґ, який в промові перед найвищими урядовцями висловив свою думку так: “Совєтську потугу слід розбити та розчленувати на національні складники. Самостійними повинні стати Україна, Росія, Кавказька Федерація. Наразі СССР буде поділений на комісаріяти: Райхскомісаріят «Остлянд» — це спільна назва для Литви, Латвії та Естонії; Райхскомісаріяти «Україна» і «Білорусь» будуть певного роду німецьким заборолом від сходу; Райхскомісаріяти Україна, Росія і Кавказька Федерація створять самостійні держави”. [7]

Головною думкою Розенберґа було відновлення українських емансепаційних намірів, які німцям треба підтримувати, щоб втримати росіян в шаху. Проти цього пляну був Гітлер, Ґерінґ, Гіммлер і Ріббентроп.

Тепер стає цілком зрозуміло, чому на місце закликів до національної боротьби за визволення, прийшов колоніяльний статус Германа Ґерінґа. На місце московських червоних комісарів прийшов “брунатний” німець, на місце політичного розуму прийшов кат Еріх Кох. Вже від самих початків позначується таке ставлення німців до всіх слов’янських так званих “унтерменшів”.

Не менш нерозважливим кроком німців було роззброєння обох українських батальйонів “Нахтіґаль” і “Ролянд”, які були вишколені і мали стати допоміжною силою в творенні адміністраційної влади на Україні. У серпні 1941 року оба батальйони відкликано з передових лінії, а в жовтні 1941 року переорганізовано їх в один — 201-ий батальйон. Першого грудня 1942 року його розформовано, офіцерів перевезено до Львова і посаджено в арешт. Деяким старшинам пощастило вирватися на волю, між якими був командант батальйону Роман Шухевич, який почав поновно збирати вояків та нових добровольців, щоб по короткому часі вони стали героїчними борцями Української Повстанської Армії.

Замість раніше плянованих вольностевих пільг і прав звільненим з під Совєтського Союзу слов’янським народам, прийшла жорстока колоніяльна влада Гітлера і Гіммлера. Український народ опинився в центрі смертельної котловини воєнних боїв між обома імперіями, яким, без українських земель, загрожувала небезпека припинення власного існування. На жаль, держави заходу не зуміли проаналізувати невідрадного становища у країнського народу, а якщо навіть розуміли його то не вміли використати в своїй боротьбі проти вчорашніх союзників Гітлера і Сталіна.

Про те, якою необхідною для німців Україна була і як вони тішилися своєю здобиччю, Гітлер говорив чужинецьким дипломатам після поїздки з Дуче Муссоліні до головної квартири в Умані, в кінці 1941 року: “Український чорнозем є чаруючий, а урожайні безмежні поля України є пречудові”. Після мальовничих зображень, з неприхованим ентузіязмом він продовжував дальше: “Я знайшов околиці пливучі медом і молоком, земля тут найбільш урожайна в Европі. Одначе, люди тут так жалюгідно бідні, що важко повірити”. [8]

Засліпленого багатствами України, Гітлера не цікавила доля бідного народу, бо пляни систематичної ліквідації цих людей вже були в руках його екзекуторів. Завдяки численним і цінним перекладам архівних документів, зроблених істориком Юрієм Тисом Крохмалюком, ми довідуємося дуже багато про жахітливі пляни обох окупантів щодо українського народу, немов би вони змагались за першість в своїх чорних досягненнях. Коли Сталін признався, що мав на меті знищити всіх українців, про що вже сказано вище, але це було неможливо з причини нашої багаточисельности, то Гітлерові і Гіммлерові пляни нашого знищення через стерилізацію та інші методи протягом певного часу, були дуже реальними і можливими. Весною 1944 року Кальтенбрунер сказав, що “східні і більшість наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [9]

У питаннях формування німецької політики, другий після Гітлера мав голос Гайнріх Гіммлер. Тож запізнаймося краще з його урядовим становищем та політикою щодо України. Гіммлер, як людина немічної будови, не мав жодних шансів зробити кар’єру у війську, тому промощував собі дорогу через націонал-соціялістичну партію. До нього належали всі справи безпеки на окупаційних теренах. Вищою владою над ним був тільки Гітлер, а суперником влади — Мартин Борман. Коли і чому зродилася його незмірна антипатія і ненависть до семітів та слов’ян, які в його опінії не заслуговували на ніщо інше, як знищення, стверджується в його звірських наказах.

Майже на початку війни, в його листі до своїх підвладних з 7 жовтня 1941 року, коли апарат мав забезпечити політичне завоювання цілого східного простору, у питанні з приводу наймання обслуги до німецьких домів, читаємо таке: “Дівчата польської й української національностей, які відповідають расовим групам 1 і 2 — тобто здорові і чисті — расове зближені до асиміляції, мають бути вивезені до Німеччини. Вони не стануть зразу німецькими громадянами, але дістануть книжечки праці. Аж після 3-5 років праці, як служниці без закиду, дістануть громадянство і право одружитися з німцем. Їм треба обіцяти, що згодом їхня родина, залежно від поведінки, може приїхати до Німеччини”. [10] У цій самій праці автор цитує листа Ґ. Берґера до Гіммлера з 3 серпня 1942 року: “Саме повідомляють мене, що генеральний Губернатор має святково в’їхати до Львова і при цій нагоді запевнити українців, що їхня земля буде їм повернена. Як бачимо — святковий маніфест, з чого виринають нечувані труднощі для наших плянів переселення, теж для цілого сходу, про що уважаю моїм обов’язком скласти звіт”. [11]

Тут іде мова про строго таємний плян, відомий тільки урядникам штабу Гітлера, про виселення поляків і українців, спочатку із Західної України, а згодом щораз дальше забирати із східних земель.

Так листовно інформує губернатор Вехтер німецьких урядовців з проханням тримати пляни переселенчої акції в строгій таємниці. [12] Такі і їм подібні наміри не були спорадичними випадками, це було тактично плянове нищення населення та приготування ґрунту для власного поселення. Гітлер радів з праці Е. Коха, який своїм садизмом у відношенні до українців перевищив самого Сталіна, пише штабовий офіцер Розенберґа, д-р Ворнер Коппен, як твердить автор праці “Hitler's War”. Гітлер плянував залишити колгоспну систему, бо для контролі це найкоротша система. “Впрочім, росіяни привикли бути трактовані, як звірята”. [13]

Після зайняття німцями Києва, обідаючи з Кохом 19 вересня, Гітлер висловив свій погляд про український народ: “Українці є ліниві аморфози-кукли, нігілісти і до певної міри азіяти; вони ніколи не зрозуміють концепції обов’язку або значення праці, вони тільки відповідають на батіг. Тому Сталін є одним з найбільших людей, бо він хоч в найбільш жорстокий спосіб, але зумів створити з совєтських зайцевих родин націю”. [14]

Обидва співрозмовники в одному погоджувались, що про вільну Україну тим людям не можна навіть дозволити думати, мотивуючи тим, що “хаотичність для українців є натуральною, бо вона є в їх натурі. Навіть частинна освіта зробить їх анархістами; для того ідею Розенберґа створити для них університет в Києві, треба катеґорично відкинути. Якщо окупаційні власті зуміють контролювати доставу алькоголю і тютюну то населення буде їсти з їхніх рук”. [15]

Дальше, Гітлер погоджується з Кохом, щоб не повторити помилки з 1917-18 років, з українцями треба поводитися строго і жорстоко. Коли із звуженням фронтів у 1943 році німці переконалися, що їхні мрії розминулися з дійсністю і треба думати, як себе переселити на захід, вони рішилися на диявольський злочин.

У листі до генерала СС поліції Пріцмана, від 7 вересня 1943 року, Гіммлер інформує: “Генерал піхоти Штапф дістав листа в справі Донецької території з спеціяльними наказами. Негайно скомунікуйтеся з ним, а я уповноважую вас співпрацювати з ним з усіх сил. Мусимо досягти того, щоб при нашому відступі не залишилася в тій частині України ні одна людина, ні одне домашнє сотворіння, ні один мішок збіжжя, ні одна залізнична рейка, щоб не залишилася ні одна ціла хата, ні одна копальня, які можна б ужити, ні одна криниця не затроєна. Ворог мусить дійсно знайти тотально спалений і знищений край”. [16]

У багатьох містах і селах цей наказ було виконано. Німці забирали із собою молодих чоловіків та по можливості нищили все, чим могли б користуватись їхні противники. Тому ніхто тоді не знав, де пропали люди та як вибухла пожежа. Деструктивні сили окупанта діяли у всіх галузях у доступних формах.

Як трактовано чужинців у німецькій уніформі — окреме питання, але коли хтось думав, що це — упривілейована за співпрацю з німцями кляса, то він глибоко помилявся. Цікаво знати, що про цих людей думали самі німці, а Гіммлер зокрема. Нижче подаю інструкцію Гіммлера шефові штабу СС Куртові Кноблявхові, датовану 9 жовтня 1942, року в якій говориться, як поводитися з членами “Шума” (допоміжна поліція з окупованих східних теренів). “Шума” — скорочена назва “Шуцманшафт”.