РОЗДІЛ 4. АВТОНОМІЯ

Діяльність полковників і їх вибори. Ми мало маємо звісток про діяльність отсіх полковників, але усе-таки треба сказати, що деякі з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо се треба сказати про перших слободських полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити харківського полковника Гр. Донця. Сумського — Гар. Кондратьева і Острогозького- Ів. Дзиньківського. Донець був полковником з 1668 по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харківським полком над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову лінію: здобував жалованні грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського. оснував з деякими іншими старшинами Курязький монастир. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали — він дістав вищій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах. Гр. Донець, як і інші слободські полковники, не забував і про себе, здобув великі достатки і. траплялося, кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця — з першої видко, що він одняв млин, а з другої — що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сих двох скарг за 23 роки виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець іноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на інших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх лицарські вчинки, і вони замовили до сього діла якогось Орновського. котрий і зложив похвальне слово Хведору Донцеві-Захаржевському і усьому роду Донців. Діти Григорія не визначалися так, як батько. Гар. Кондратьев та Ів. Зіньківський теж були невсипущими робітниками у обороні та заселенню своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготи.

Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали на увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про те. як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний російський уряд, або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою.

У Охтирському полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 р. Ів. їв. Перекрестова, і сей вибір був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р… з котрої видко, що й раніше він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацьких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помічником свого батька.

У 1692 р. по грамоті з Великоросійського приказу й проханню Охтирсь-кого полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з-поміж собе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаків ласкавого і до військового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева — Романа — од полковництва було одставлено. І ось, ми, пишуть охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до військового й полкового діла дуже зручний і до нас, старшини та козаків, держить ласку і приязнь і розправу робить правдиву, окрім його серед старшини та козаків такого розумного й «заможного» чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на військовій Чорній Раді, себто такій, де була не одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерті, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сих виборів Перекрестова треба додати, що козаки краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський підписався теж на виборчому листові без їх згоди. А щодо Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до військового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Перекрестова вони не хотять мати своїм полковником, а коли його буде стверджено, тоді вони мусять розійтися геть світ за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга на Івана Перекрестова, Романа Кондратьева і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками, підтримуючи першу супліку козаків Охтирського полка, щоб Перекрестова вислати з його маетностей на життя в який-небудь город, а полковництво охтирське доручити Романові Кондратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвір'я не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб скинути його з полковництва. За нього держить руку і бєлгородський воєвода боярин Шереметьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Перекрестова. котрий зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати, й родичі: і про сі сутиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і іншими полковими містами. Проти Івана Перекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжкі роботи, так що вони мусили працювати на нього і удень і уночі; у колишнього охтирського полковника Прокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів охтирському отаманові брати з мешканців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, свічки, солод, м'ясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смертельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацької відібрав млина, винницю та коморю. а у єдного козака «вимучив» 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тільки 50. одняв подвір'я і сінні покоси. Родичі його замучили до смерті одного козака за те. що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив. закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу за сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси, й хутори, і млина, і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може, дещо з сього були й наклепи, але все ж таки здається, що Перекрестов, його родичі були справді-таки великими хапугами — він усі свої сили, талан та завзяття направив на те. щоб збільшити яко мога і правдою, і неправдою свої маєтності. І у сім він наближався до тих старшин Лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревський на підставі архівних джерел у своїх розвідках «Люди старої Малоросії» Завзяття у сьому ділі охтирського полковника не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не була перешкодою для тамошніх старшин), а бєлгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостю (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних — подарунками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім. що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережжя, як і інші козаки. В документах згадується, про «черкашенина» Івана Яковича Перекрестова. а се прізвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Федору Олексійовичу. У 1681 р. ми бачимо його вже охтирським полковником. Царська жалованна грамота 1686 р. затверджує його знову на охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Перекрестов приймав участь з своїма козаками у Кримських походах кн. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі шведами. Цар Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помічником батькові у полкових справах, для того щоб поставити його потім охтирським полковником на батьківське місце.

Але вийшло зовсім інакше: за якусь провинність царь Петро у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маєтності відібрані були від нього у казну. У 1714 р. він жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 р. почалося діло про розпродання перекрестовських маєтностей і його самого витребовали по якихось справах у Архангельск, хоча він лежав на смертнім ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, розбагатів і виступів навіть супротивником Кондратьева на сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьєви такечки ж дивилися на сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар. Кондратьев, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерті своєї у 1728 р. Ми бачили вже. яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов-Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити сумським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти не вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 років) й не мав ще навіть сотницького уряду. Осипов-Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьєвих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем. а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумського полка Маркова і Кондратьева, охтирського полковника Лесе-вицького до гетьмана і у гетьманських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головіна, віце-канцлера Остермана, до Ушакова, до Київського генерал-губернатора). Серед сих листів е й копія прохання старшини й товариства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полковничого уряду Осипова-Перекрестова й поставити на його місце Кондратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей — Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондратьев — охтирський полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьєвих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Перекрестов, котрий нині прозивається Осиповим; Івана ж Кондратьева від заслуженого ранами і кров'ю Кондратьєвих сумського полковництва відкидають. Тепер йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 р. на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайним полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такі ж кривди з'являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва — тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можна буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-Перекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, інших оманою. І все ж таки, не взираючи на такі заходи, Перекрестов-Осипов залишився на сумському полковництву, і Ів. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть, таким патронам, як Бирон або Головін, було однаковісінько, хто сидітиме на сумському полковництві: чи Перекрестов-Осипов, чи Кондратьев, і вони залишили того, хто сидів. А може, для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенький вже гетьман, котрий незабаром помер, й йому не назначено було навіть наступника.

Думка про спадкове полковництво мала силу і у інших полках. Так. харківські та ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р… а його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Констянтином, котрий мав полковництво на» Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харкові до самої смерті у 1705 р… і тоді харківські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником ізюмсь-ким. — Хведіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони. їх знищити. Ізюмський же полк близько від Харківського, і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником поставлено, по проханню полчан. Шидловського. Чи вибірала Шидловського полкова рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі. котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя, і се було не ствердження виборів ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврентія. котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі.

Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повернули права і він вернувся у військо генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тим, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловський по царському указу був переведений полковником у Ізюм, а харківське полковництво пожаловано Куликовському. котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куликовського вибірали на раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скидав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітників, ніж було розписано, і розпоряджувався військовими сумами сам. без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Ковалевським. суддею Афанасьєвим, осавулом Афанасьєвим. писарем, сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув недовго, і його місце заняли Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна колегія поставила харківським полковником Матв. Куликовського. хоча харківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох слободських полковників і полкової старшини. Полчане з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвинувачував Куликовського писарь липецької сотні Нелишний у тім. що він примушував козаків продавати його жінці задешево землі, продавав за дорогу ціну козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка, котрий робив утиски козакам і держав у себе для робіт козаків і навіть попереднього сотника, через що козаки липецької сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по інших сотнях. Непишний подав про отсі утиски Черняка скаргу Куликовському. а той передав її Черняку, котрий Непишного за се немилосердно побив. Непишний подав супліку на Куликовського начальнику української дівізії кн. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куликовського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Непишного до Куликовського. а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він доносив на полковника несправедливо. Ослобонившися. Непишний знову повернувся до Кантемира і повідав йому, що сталося з його приказом. Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні свідки, і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немовбито з військовими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у Сенат. Але і там його постигла невдача, бо військових діл при ньому не знайшлося, і Кантемиру Воєнна колегія зробила за се вимову. Отеє усе діялося у 1761 р. Воєнна колегія доручила зробити слідство про скарги Непишного генерал-аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куликовський. Бєлгородській губернській канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову-таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора слобод-сько-українського Щербініна 125 у 1764 р… писар же Непишний сидів усі часи у тюрязі. а Куликовський — на полковничому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куликовський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди Треба до сього додати, що й самого кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки, і у сьому він повинився. Перший полковник Острогозького полка Зіньківський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних. його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано v Сибір і одібрано у них усе майно. Полковником затверджено сотника Гар. Корибута: чи вибірали його полчане, не знаємо: його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чожоземців. Чи вибирала його полкова рада, про се ми не знаємо: може, він був назначений, а може, тільки стверджений московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка. потім полковником копейного полка. потім острогозьким воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 р. острогозьким полковником, і він був на сій посаді до самої смерті — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого прізвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іопез Зазопез Пуку ргуїіозуїі (руку приложив), у 1686 р.: Іван Сассав Пуку ргуИозуІІ. у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить, тільки за 9 років він вивчився своє' прізвище писати по-російськи. В. Є. Данилевич почитає його англичанином,2В. Цікаво, що острогошане заступилися за Саса. коли у 1682 р. на його скаржилися великоросійські служилі люди Острогозька. що він немов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм стверджено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, щодня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і все ж не хтів ставитися на очі з тими, як він казав, «ворами», котрі його обвинувачували. А острогозький воєвода обвинувачував його v тім. що він немов не ходив на молебни у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стріляв з гармат, коли у його будинку «чашу величали», себто пили за царське здоров'я. У 1690 р. остро-гозькі приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками-полчанами і за се. мабуть, до його' зле відносився воєвода з великоросійськими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те. що він великоросійських служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тих. котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не дозволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу приказних з слобод-ськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть, з ан» личан і. можливо, пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо, одначе, що він мав і чин стольника.

Оттак. як бачимо, слободські полковники своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Російські царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію Слободської України, котра стала російському правительству, як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині.

Як і там. так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.

Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремесни-ча. але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так. як се було у Гетьманщині. У Харкові по документам були війти, згадується про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була, значить, і міська влада, мабуть, на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад. Борисполя.

Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменшувалася й через те. що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчий козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брю-ховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в Слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при цареві Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе «само-державіє» московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за Слободською Україною її козацьку автономію, але все-таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себто приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Бєлгородського воєводи і окрім того утворили представників свого приказного уряду — воєвод — по містах Слободської України.

У Харкові та й інших містах Слободської України воєводи трималися з початку його заснування і до XVIII ст. Головним обов'язком воєвод було військове діло — оборона од татар, догляд за кріпостю і уряд над великоросійськими служилими людьми. Але як узяти зміст звісного нам «наказа» харківському воєводі Семену Дурново (1688 р.). то побачимо, що його влада була дуже широка й майже нічим не одріжня-лася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: за чим тільки не повинен був пильнувати харківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хлібними запасами, зі списками українського й великоросійського населення, з грамотами, книгами і ділами і з розписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость, і у всьому слухатися бєлгородського воєводи, і писати в Москву в Приказ. У Харкові він мусив оберігати кріпость і доглядати за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісті про татарскій прихід, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з українських міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки з вартовими і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми, про ранених та убитих українців та великоросійських людей писати у Москву у Приказ Великої Росії 129 і бєлгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свинцю, одписувати у Пушкарський приказ 130 і вести рахунок. Ключі од міста і кріпості тримати у себе. Розписувати бранців та захожих людей-переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідтіля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харкові не приймали великоросійських служилих людей та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозволу Великоросійського приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поселенців-українців з малоросійських городів він не міг по своїй волі приймати без дозволу бєлгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, приводячи до присяги і приймаючи нй життя у Харків, з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди: а українських переселенців з українних великоросійських городів не приймати й повертати туди, звідкіля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записами (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показувати воєводам тих городів, через котрі вони проїжджатимуть. Щодо населення Харкова, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканці і у кріпості. і на підварках. і у слободах улітку, у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а щоб готовити страву та пекти хліб, поробили б окремі печі далеко від будинків, а в місті, кріпості, по баштах, по лавках і по подвір'ях щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з водою і віниками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати — ні судом, ні розправою, а коли б трапилися якісь суперечки між ними і великоросійськими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до харківського полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полкових козаків воєвода повинен був держати ласку. З других документів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і таможені збори; помічниками у судних і розправних ділах у них були под'ячі, і вони мали у своїй владі й тюрму. Значить, воєвода мав владу над кріпостю і містом Харковом у військових і поліцейських справах, мав повну владу над великоросійським населенням у всіх справах, мав. здається, деяку, але не ясну для нас, владу, і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсім не мав ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але трудно було обмежитися у владі воєводі та полковникові у військових та адміністраційних справах, а ще трудніше було обмежити владу над міщанством — було двоєвластіє, а з його виходили постійні суперечки. Такі суперечкі ми бачимо усюди, де були воєводи. Сі суперечки у Харкові, наприклад, почалися з самого початку його існування. Здається, що підставою сих суперечок була ріжниця соціяль-ного життя московського і українського, ріжниця народних звичаїв і поглядів на сучасне життя. ГІриказно-воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний — воєвода не мав права сам нічого розпочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Бєлгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказні под'ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе. здавалося, було визначено наказом — без дозволу не можна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити пічки, ні виїхати по торговому ділу із Харкова на Дін, ні уряжатися новому переселенцеві у Харкові. Треба було навіть записувати v особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отеє у наказі — папір, мовляв, усе перетерпить, — а як се можливо було здійснити у житті, по містах Слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяйство та користолюбство та стращати тяжким царським гнівом та неми-лостю. Стращати суворою карою приходилося й населення. Сі кари іноді й бували. Зміївський воєвода С. Дурново повинен був їхати у Красно-кутськ, щоб бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можна було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабаря приказним, под'ячим та дякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в приказі читалися воєводами, але як слід не виповнялися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу саме тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так, у 1659 р. пройшли повз Харків Чугуївські діти боярські (300 чол.), побили ні за що ні про що багато харківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися, повертаючись додому, вогнем та мечем знищити харківських зрадників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони облаяли й його, а повертаючись додому, справді-таки пограбували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачучи оттаку наругу й плюндрування, розійшлися світ за очі, знищилися й мусили простягати руку за христовим подаянієм. Харківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, харківський воєвода не міг ніяк допомогти харківцям. Воєводи часто мінялися, й така була московська політика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб населення до них не призвичаювалося — і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хоча б він гарно відносився до населення. У Харкові з 1656 по 1706 р., значить, за 50 років, перевернулося 20 воєвод, себто один на 2 '/г роки. Було два таких воєводи — Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали харківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од донських розбишак, суд і розправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками, й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великоросійські служилі люди. Харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, також як і Селифонтов. Він писав про харківців, що вони свавольні — живуть з лінощів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хазяйнувати, щоб було з чого одправляти військову службу. А на пасіках українських поселенців грабували та убивали великоросійські служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так, харківський отаман Лаврінов привіз у Бєлгород п'ятьох побитих пасішників і приніс скаргу бєлгородському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були пограбовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію 131 двоє душогубів було повішено на шибениці у Харкові — се була перша судна кара на горло у Харкові, інших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників бєлгородський дяк (себто секретар бєлгородського воєводи) та под'ячий; сей под'ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дякові показання свідків, проминав те, що було неприємно для нього і дяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади.

Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогозькому полку. Полковник і старшина Острогозького полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможених голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом надміри мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможених голов і про те ж таки мито. Острогощанам видана була грамота, але і їй приказні віри не йняли. Великі утиски робили козакам й острогозькі воєводи. У 1680 р. усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїжджих для торгу людей, через що зменшилися їх великі торги; їм ні з чого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 р. мешканці городів Острогозького полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогозьку, прислав служилих людей і вони киями проганяли їх з базару: поставили по базару столи і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило, і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те. як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніше. Те ж саме робилося і по інших Слободських полках.

Воєводи повинні були держати до українців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу харківський полковник Хв. Донець у 1706 р.: козаки його полка і золочівські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку б'ють і беруть з них усякі податки, возять їх кіньми та волами у свої помістя усяке збіжжя, і од того вони знищилися й розійшлися світ за очі по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харкові і у Золочеві на посаді, окрім українців-козаків його полка, великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало, і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні — харківські — до Чугуєва, а другі — золочівські — до Бол-хового. І через те треба отсю воєводську владу скасувати. На се вийшов указ — у Харкові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там великоросійського населення, а великоросійських людей велено відати — харківських чугуєвському воєводі, а золочівців — волховському. У Ізюмському полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення.

А ось що витворяв путивльський воєвода кн. Білосельський у Лебединсь-кому повіті (Сумського полка) — у селах Пристайлові, Червленому та деревні Озак, куди його послано було розв'язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в'язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до каменовських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева, і вони обидва сплюндрували у селі Пристайлові церкву Божу, позабі-рали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з жінками і дітьми, не відаючи, де дітися, й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловіків, чуби, одрізано у 2 чоловіків й поведено 2 чоловіків вішати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельського каменовський приказний Лихонин пограбував у ЗО чоловік: корову з телям, 3 сокири, плуг. 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, 3 голови товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, 4 воза, винний казан, сідло, З хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, гіісля того як кн. Білосельський виїхав з сих осель, той же приказний разом з товаришами-каменовцями ще пограбували (вже, мабуть, власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжям, з церкви — образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихаря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани. Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок.

Залежність Слободської України від бєлгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Бєлгородські воєводи були найстаршими серед своєї братії, і від них залежали й слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів. На поважну воєводську посаду у Бєлгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Бєлгородського полку і у військових справах підлягали бєлгородському воєводі. І ось як бєлгородський воєвода, вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьев обійшовся з Романом Кондратьєвим, охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Бєлгород по свойому українському звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьев подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Бєлгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьев прилюдно в присутності багатьох полковників, великоросійських урядників і чужоземців його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Се діялося у 1692 р. — тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійський приказ, коли їм жилося, може, найбільш вільно. Слободська Україна залежала від бєлгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р. був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точнійше у Великоросійський відділ Посольського приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому степу, котрий московський уряд, помиляючися, лічив великоросійським, бо він, як ми знаємо, був древнєруським українським, тоді як Гетьманщина перейшла під московську протекцію з своїми власними українськими або, як тоді називали, малоросійськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною «Екстракті Слободських полків 1734 року». Там ми читаємо: «Давъ прошломъ въ 196 году октября въ 16 день великіе государи цари великіе князи 1оаннъ Алексъевичъ, Петръ Алексъевичъ указали по именному своих великихъ государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева изъ Розряду взять Сумской, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки съ городами и пригородки въ Государственный посольской приказъ и именовать Приказомъ Великія Россіи». Треба мати на увазі, що ся звістка хоч знаходиться у документі 1734 р., але здається на царський указ 16 жовтня 1688 р. Окрім того, маємо ту ж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: «Октября въ 14 день нынешняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихъ полковъ полковниковъ, тъхъ полковъ городы и въ нихъ воеводь и приказныхъ людей и черкасъ полковыя и городовыя службы всякими дълы велъно въдатъ въ приказъ Малыя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихъ всякихъ дълахъ (столбцы) и разборныя книги изъ Розряду въ приказъ Великія Россіи отосланы октября въ 29 день. А рос-писался въ тъхъ черкасскихъ дълах приказу Великія Россіи подъячш Степанъ Ступинь». Суперечки, на мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійський приказ, тільки перша звістка містить його у Посольському державному приказі, а друга у Малоросійському. Можливо, одначе, що новий приказ був справді відділом Малоросійського.

Скасування автономії при царицях Анні та Катерині II. Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку XVIII ст. з царя Петра починають російські самодержці сю автономію потроху зменшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько-української автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнування цариця Катерина II. У 1700 р. цар Петро видав грамоту, щоб полковники до смерті залишалися при своїх урядах, а се вже зменшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губернії, а Харків у 1718 р. — до Київської губернії. Так посіяно було зерно губернських установ. У 1722 р. зроблений був перепис. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної колегії, і у кожному полку була складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армійські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб-гвардії майорОм Хрущовим у 1932 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили військову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися у під-помошники, і число їх зменшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданих од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії підполковнику кн. Шаховському доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шаховський приїхав у Слободську Україну, оселився у Сумах і завів там Комісію учрежденія Слободських полків; членами котрої були два гвардійських штаб-офицера, а слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані 133 царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але зайнятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хоча б на них і не було кріпосних актів; комплект козаків визначено у 4200 чоловік — у Охтирському полку 1000 чол., у остатніх по 800 чол. Із їх дітей та свояків комплектувалися реєстрові козаки (було їх 22 000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники — їх було 86 000 чол. — поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платити кожний двір по 1 порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 коп. з душі, а деяких отчисляли до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у прем'єр-майорів, получили по 15 дворів підпомошників, обозні — по 7, судді — по 6 і 7. З усіх записаних у перепису Хрущова велено було збірати по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори на консістентів 134 «збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг, і нікому було ні зарадити сій кривді, ні навіть освідомити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. Шаховського та на його канцелярію, а вони — сі чужинці у країні — робили, що хтіли. Свідоцтво про се, дав, здається, той самий Лесевицький, котрого зроблено було бригадіром Слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами розходилися, утікали на Дон світ за очі. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провінціях біглих з Слободських полків, козаків і посполітих людей з жінками й дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тих, хто їх прийняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її наступницею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того, була прихильна до українців через графа Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободські полковники з своїм бригадиром і представниками од кожного полка. Вони подали через Сенат новій цариці прохання, де прохали скасувати драгунські полки, бо штаб і обер-офіцери з армійських полків, діставши підпомош-ників, повернули їх собі у підданство; просили про скасування усіх реформ князя Шаховського у Слободських полках, просили видати їм жалованні грамоти на зразок петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка — і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, у кінці 1743 р., слободським козакам були надані жалованні грамоти. Сими грамотами реформи Анни були скасовані, козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торгівлі. Були одібрані від офіцерів та старшин драгунського полка підпомошники та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів розкасували й повернули знову у козацтво. Але слобожане усе-таки повинні були содержу-вати у себе 4 армійських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а розписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошників. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол. Полковники для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу слобожан карати по їх українському праву. Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпомошникам переходити не тільки в Гетьманщину і Великоросію, а навіть з одного полка у другий, себто значить козаки немов прикріплялися до своїх полків. У 1746 р. цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарський полк, подібний до драгунського, і се дуже неприємно було слобожанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ іноді бив тих гусарів, а старшина не запиняла його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кінці царювання Лизавети Петрівни слободські полковники послали до неї представників на чолі з полковником Тевяшовим з наказом про народний упадок — значить, і прихильна до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному життю. Представники, проживши три роки у Петербурзі, не діждалися резолюції на своє прохання.

Харківський місцевий літописець, під 1747 р. заніс у свій літопис таку хвалу цариці Лизаветі: «Превъчно признательными имъют пребыть Черкассы слобожане щедрымъ милостямъ государыни царицы, понеже отъ ея всъ ихъ благая имъ нисполася и за ними состоитъ».

Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання Петра III, а дала їм свою відповідь його наступниця і жінка — цариця Катерина, та таку, що було б краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дивлячись на пам'ятник Петру первому, збудований Катериною другою, наш Т. Шевченко сказав: «Таке диво поставила, се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину». І справді, вона доконала і Гетьманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина II зараз же звернула увагу на Слободські полки і в кінці 1762 р. назначила слідство над слободською старшиною по доносу сотника Острогозького полка Прок. Каневецького. Се слідство було доручено лейб-гвардії секунд-майору Є. Щербініну, котрого сент відправив для сього в Острогозьк, бо Каневецький обвинувачував командирів Слободських полків — кн. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогозького полка в розоренню і знищенню козаків і обивателів. Кн. Кантемиру одведена була- Тевяшовим казенна земля за те, що він держав руку Тевяшова, а сам Тевяшов, як писав Каневецький, узяв з собою у Петербург на хабарі 2400 карб, грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної колегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогозьк. А щоб зібрати відомості про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію на чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, що він же 1) зібрав відомості про те, від чого і від кого козаки мають тяжярі, і яке було у полках безлюддя, 2) як сі тяжярі знищити. Треба було вислати у Петербург слободських старшин у комісію Щербініна. але усі старшини Харківського полка їхати відмовлялися і так, мабуть, було й по інших полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже вірішила судьбу України. У Петербурзі сенатори Шаховський, Панин та Олсуфьев, розгледівши матеріяли Щербініна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх зменшувалося, і остатнім приходилося нести великі тяжярі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба сказати й про одежу — були й такі, що страчували та розтринькували її дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує, бувало, гроші й запаси, то його вертали додому, де підпомош-ники знову мусили його узброїти і укомплектувати усім потрібним до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, іноді від недогляду хазяїнів. 28 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави корисною регулярною армійською службою. Таким побитом явиться порядок та щастя та достаток замість колишньої непорушної загайності, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть 'вдячні й цариці і державі. Для отих реформ у Петербурзі зложена була особлива військова комісія — при Воєнній колегії, а на Україну вислано «Експедицію учрежденія Слободських полков», на чолі котрої поставлено знов-таки Є. Щербініна. Слободські козацькі полки були скасовані, і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та підпомошники перейменовані у військових обивателів (1765 р.). У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотників з панських підданих і старшинських дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих, з ненавистю. Про се свідчив сам Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб у подвір'я гусар постою не становили, жінок з семейств не проганяли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби, їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замість утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати сімейних та заможних людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі. Провінціяльні канцелярії, щоб збутися, одкараска-тися від усяких домагань гусар, завели довге листування. Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити у гусарські полки й перемінити свої чини на армійські; полковники, котрі мали участь в баталіях, получали чин підполковника, а в гражданських чинах надворного совітника: обозні — прем'єр-майора. судді — секунд-майора; осавули, ротмістри, хорунжі і сотники — поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полкові писарі — в губернські протоколісти, молодші — в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові — у вахмістри, а остатні — у унтер-офіцери і капрали. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армійськими.

Козацька старшина була зневажена усім оцім, а головне тим, що скасована була цілком їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у військових, але й гражданських ділах: таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли: першого з підполковником або з прем'єр-майором, а другого — з поручиком або й з підпоручиком. Не можна було стерпіти такої зневаги. І ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно було б вибрати до регулярної служби, ніхто з їх не приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те, що старі старшинські уряди давали їй владу у країні. Козаче населення теж неприязно відносилося до неї, бо від нього відбірали його колишні воль-ності та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспільством.