РОЗДІЛ 2. ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ДО КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушують.

Травою устиляють,

А цвітами украшають.

Та йдуть люде, поселяне.

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки,

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяне посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад (не) воротиться

На свої прежнії вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені дубрави ключі

Попускали.

Як бачимо, і на мандрівців велике вражіння робила природа — весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами и квітками, коли Дніпро широко розлився, як те море, і скрізь по річках були глибокі перевози, а в зелених дубровах усюди потекли ключі — води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верталася з вирія на свої вжитки, бо їм уже не прийдеться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, погинуло від безхліб'я, безвіддя, хвороби, слабості, татар і своїх же братів-козаків у безлюдній пустелі. Траплялося й так, що саме поспільство з голоду мусило оддаватися у полон татарам: 3000 селян з-під Кор-суня (у Київщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарго-виці татари взяли в полон. У 1675 р. у гетьмана Самойловича зібралося 20000 прочанських семейств. Іноді й лівобережні гетьмани примушували селян Правобережжя переходити на лівий берег Дніпра. Слободська Україна заселилася, як казали про це посланці гетьмана Самойловича. на '/з прочанами з Правобережжя, звідкіля вийшло 11 полків, і через те вони пропонували, щоб Слободська Україна була привернена під гетьманський регімент, але на се Москва ніяк не згоджувалася, щоб не прибільшувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єднати усю Україну — і Право- і Лівобережну — під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобережних гетьманів: Москва не хтіла скинути з гетьманського уряду ні Брюховецького, котрий тоді удавався вірноподданим Москві, ні потім Многогрішного та Самойловича, а вони самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли піднятися до загальних громадських інтересів усього народа. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у зв'язок і творив дуже вадливу для народа і супротивну йому спілку то з Польщею, то з кримським ханом, то з турецьким султаном, котра знищила 'країну і обернула її в руїну. У 1667 р. Москва умовилася з Польщею в Андрусові, щоб повернути Польщі усю Правобережну Україну, і тільки Київ, і то на два роки, мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літопис, «встали шатости на Україні». Український нарід не міг згодитися ні з тим, щоб його власне живе тіло дипломати розрізали на дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. І се дуже голосно і яскраво висловив народний ватажок, отаман запорізький Іван Сірко. «Я, — казав він, — ляхів недруг; ляхи — пани; вони нищили нашу волю, пригнічували наш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іще гірші ворогі. Ляхи нашу худобу їдять, а татари п'ють нашу кров. Подивіться навкруги: орда сплюндрувала наші домівки, нашими дітьми і жінками заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого козацького наро»» у неволю запродала на галери і скільки його порубала! З бусурманам» нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помститися за зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за поруги святощів». І справді, орда, котру поставив Дорошенко на зимовлю в Україні, повстала проти нього і вернулася додому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт, і йому нікого з бранців не вернули: «Кого узято, — каже Самовидець. — пропав, хіба кого викуплено». Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо. справді, образами гатили вулиці й болота; з церков і дзвінниць поздіймали усі хрести і дзвони. «Не заболіло, — каже Самовидець, — серце його (Дорошенка) од такого безчестія образів Бо-жіїх задля його несчасливого дочасного гетьманства». Син гетьмана Самойловича за татарський напад на Лівобережжя сплюндрував остатні міста Правобережчини, а населення його силоміць перевів у Гетьманщину. І народ довго ще пам'ятав про цей «згон», як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім запустіла. По Бахчісарайській умові вона і повинна була залишитися безлюдною пустелею. Такою пустелею й бачив її у 1705 р. літописець Величко: «ВидЄх на разных там мЪстцах много костей человеческих, сухих и нагих, только небо покров себе имущих и рекох в уме — кто суть сія? НасмотрЪвшися поболЪх сердцем и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловшая земля и отчизна наша Україна в пустине оставлена и поселенцы ся, славные предки наши, безвестни явишася». Те ж саме каже і московський піп Лук'янов. Ідучи у Святу землю в 1702 р. через Україну, він записав своє дуже сумне враження од сієї, тоді безлюдної, країни: «Бысть сіє путное шествіе печально и уныло; бяше бо видати ни града, ни села, ащебо и быша прежде сего грады красны и нарочиты села видЄнієм, но ныне точію пусто мЪсто». Оттакечки і чужі, і свої розшарпали, сплюндрували нещасну тогобічню Україну і перевернули сю розкішну країну — сей рай для людської оселі — в безлюдну пустелю, а дипломати навіть ствердили свою дивну згоду особливою умовою — Бахчисарайською, щоб Україна навіки лишилася безлюдною. Ось коли справді дипломати Польщі, Москви, Турції з Кримом та і самої України занедбали про долю українського народу, проводячи свої корисні думки та заміри.

Велика сила народу прийшла в Слобідчину і з Гетьманщини, з Лівобережжя, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівобережжя з Правобережжя. Отже, таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжних етнографічних поділів українського народу і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут витворилася не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власна, місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської мови, мабуть, через те, що переселення з Лівобережжя було досить велике у Слобожанщину; Лівобережжя і Слобожанщина були сусідами; а з Задніпрянщини більш усього переселенців дала Київщина; українці з Київщини заселяли головно й Лівобережжя — найпаче Полтавщину. Ось через що слободсько-українська мова більш усього наближається до полтавської і літературна мова Квітки схожа з мовою Котляревського, бо обидва вони користувалися мовою свого простого народу — един в Слобожанщині, другий — в Полтавщині.