РОЗДІЛ 8. ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими осполітими, але більш оповідали про населення сих слобід, тепер нам треба дати звістки самих земельних местностей. Земля була військовою власністю, але право на заїмки, по царських жалованних грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське землеволодіння мусило з'явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині, і сим правом вони й користувалися. Діставала листи на землю старшина і від московського уряду як на помістя та вотчини. Здобували землі й куплею, і усякими не зовсім законними, а іноді й зовсім незаконними способами. Ми маємо відомості 1749 р. про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Гетьманщини «Генеральне слідство о маєтностях» 1729 р. У сих відомостях оповідається про те, які старшинські слободи і коли осажені були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомості про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотенній мерехвянській козачій окрузі. Слобода Артемівка генерал-прокурора і майора лейб-гвардії кн. Н. Ю. Трубецького. Вона була осажена сто років тому назад (значить, ніби в 1649 р., в дійсності пізніше) в дачах мерехвянської сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви харківським полковником Ів. Сірком, і тоді в ній було 2 подвір'я підданих. Землі при сій слобідці було ЗО четвертей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде десятин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому, тодішньому сотнику Ів. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру 'Слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленої: землі по урочищах. Осипов володів Артемівкою років з 10, а потім продав її полковнику Шидловському; той знов продав її полковому судді Дани-левському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 р. слободу кн. Трубецькому (тепер там було вже більше ста дворів підданих). Згодом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачою землею на чотири версти (себто більш ніж 1500 десятин), чим зробили великі утиски козакам.

Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено на полкових землях харківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить, у 1699 р.), і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями — орним полем, сінокосом і дібровою, на півверсти біля села; після смерті його володіли удова і син Іван, а у 1716 р. продали вони липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому харківською полковою канцелярією з вільних козацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих мерехвянської сотні; по смерті ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла заміж за підполковника Мат. Куликовського; а Куликовський без усяких кріпостей зайняв млинову гатку на сінокосних луках козака мерехвянської сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарський хутір, захопивши силоміць козачої мерехвянської землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і інших угод вширину версти на 4 й більше, а вдовжину на 10 верст, і тим зробив утиски мерехвянським козакам у землях. Ізюмського полковника — деревня Аксютівка. Козаки та підпомошники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвір'я з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на 1/2 версти та подвір'ями і сим зробив утиски козакам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвір'я, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себто виходило так, що вони записані були його підданними, щоб не одбувати козачої служби. Слобідка Гуляй-Поле у 15 верстах од Мерехви поселена була років з ЗО тому (у 1719 р.) назад на полковій землі харківським полковником Гр. Квіткою там, де були займанщини-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островер-ховки, котрі ними володіли по старих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти на чотири; там же були заїмки, зайняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвянської сотні; і сі землі Квітка купив і осадив там слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його, харківський полковник Іван, версти на 4. Деревня Гут, або Гнипівка, кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а спочатку тут заняв гатку на млин козак мерехвянської сотні і заснував хутір, котрим володіли його діти років з 10, а потім продали козакові Гнипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 р., а у сім році Ів. Гнип таємно од брата продав хутір разом із батьківською займанщиною — подвір'ям у Мерехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садом у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 р. слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сієї гути невідомо з чого заволодів бором на 1 версту з полкової землі. А козак Ів. Гнип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменшився і козачий комплект. Слобідка Гузівка генерала Девитца була осажена мерехвянським сотником Бульським років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при гузівському млині, котрий був зайнятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його харківському полковникові Ів. Донцю-Захаржевському, а той — харківському городничому Голу-ховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі мерехвянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той — Де-витцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на 1 1/2 версти, чим зробив великі утиски в землях козакам. Село Борки абшитованого майора Юр. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полковника Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р) на полковій землі в мерехвянських дачах, і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його харківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерті, а потім воно перейшло до сина — Юр. Куликовського, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерті його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі володіли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та — Бульському, а той — Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Кременне-Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полковником Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на куплених ним у козака Гудзя і інших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу кримського погряниччя. Перш сими землями володіли козаки полтавського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерті, а після його смерті вона перейшла до сина його — Хв. Донця, а після його смерті — до рідного брата Івана, котрий населив там більш 30 дворів вільних підданих і продав полковнику Л. Шидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син Шидловські, а потім син Шидловський продав полковнику Бульському за 500 карб. Кн. Як. Кра-поткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й іншими пасічними потребами, розведеними яблуневими садками у ріжних козаків мерехвянської сотні, хоч ті позаймали ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть, трохи менше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблуневими садами і лісом володів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Пр. Крапоткина.

Се скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвянську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та хутори приватних власників. Такі ж відомості ми маємо й про інші сотні Харківського полка — мартовецьку, валківську, вовчанську, салтівську, золочівську, соколовську і перекопську. Було б цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земельна власність старшин, але й там робилося теж саме, що у мерехвянсь-кій сотні — були тільки інші пани, а здобували вони собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвянській сотні. Те ж робилося і по інших сотнях Харківського полка і навіть по усіх інших полках. У мерехвянській сотні на козацьких землях з'явилося 17 усяких панських осель, котрі зайняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинська земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали пани — старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили золочівці після того, як їх землю позаймали Голухович та кн. Крапоткин. Сі панські слободи виникли головним чином з старих козачих займанщин, котрими козаки володіли, часом, як дрібні власники. Але були й такі случаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщини укупі з козацтвом. Заїмочними землями мали право розпоряджуватися власники по своїй волі — продавати, міняти, передавати у нащадок і таке інше. І ми справді бачимо, що маєтності часто переходили од одного власника до другого. Переходячи, вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможні пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; іноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. Іноді продавали землі й такі люди, котрі не мали на них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, слобідки; деревні та слобідки — в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту або й на 10 верст, або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти, користуються землями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в межах окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження — як, наприклад, кн. Трубецькой або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала у руки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100, і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й інші великоросійські земельні власники, як Бульський; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й монастирі. Ми бачили раніше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дворянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з великоросійського та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свідчить нам і про велику земельну власність. Значить, серед приватних земельних власників Слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячі, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьєвих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полковничі уряди дали йому землю. По актах генерального межування роду Кондратьєвих належало 119 083 десятини землі, причім Кондратьєви ще з давних часів почали для певності володіння укріпляти свої землі царськими вотчинними грамотами, переводячи землі з помістя у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніше земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Конд-ратьєвим у Сумському полку, де вони купували помістя у великоросійських поміщиків і однодворців.

Другим власником великих маетностей з козацької старшини був рід Перекрестових — особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маєтності були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати та роздарювати. Зберіг невелику частину перекрестовських маетностей зять його Гречаний; друга частина була повернута синові його Данилу. Ясенове і частина Мартинівки опинилася у руках кн. Меншикова. Ів. Ів. Перекрестов, як ми знаємо вже, набував собі маєтності усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полкового села Подарей Охтирського полка, себто, виходить, повернув вільних козаків у підданих. Взагалі треба сказати, що земель до панських слобід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валківській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слободи Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до деревні Цаповської (кн. Крапоткина) — округа на 7 верст длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволодіння належало ще монастирське — монастирі теж набули собі великі маєтності і земельні угоди.

Монастирське землеволодіння. Так, у Харкові був заснований у 1726 р. Покровський монастир, котрий давав кошти на Харківський колегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маетностей. Жертвували більш усього ради Колегіуме. Коли монастир був закритий, він мав 307б десятин землі, 600 підданих, 50 млинових кол, З винниці, скотарські двори, сади. У Валківському повіті до нього належала деревня Рубанівка — жертва удови валківського сотника Рубана, слободи Пісочки і Замоський Кут — жертва кн. Голіцина, у Харківському — хутори Клочко, Липецький, Немишлянський, ІІІаповалівський, Данилівський, Череватий, пустоші — Уставникова і Куленчовська, Гринців Ріг і деревня Гуки, котра була куплена єпископом Єпифанієм, у Зміївському повіті хутір Воп'яковський. А ось як охазяйнувався і здобував собі землі Курязький монастир біля Харкова. На місці монастиря була колись пасіка Олексія Ку-рязького серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харкова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих 202, давши ще впридачу млин з землею під Данилівкою, харківський полковник Гр. Донецьз другими старшинами Харківського полка — титарем 203 Логвином Хведоровичем і іншими. Вибравши ігумена, вони дали на монастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів і куплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, харківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харкова. Робив земельні вклади в монастир увесь рід Донців: Кост. Донець дав монастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець — кілька шматків землі, укупі з братом Іваном — млин з землею по р. Удах, по духовній свого батька; ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельську дачу з лісом і сінокосами. Один харківський мешканець подарував Курязькому монастирю на будівлю церкви хутір з угодами на люботинській землі. Гр. Донець у 1678 р. передав Курязькому монастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали бєлгородських служилих людей, і доручив Логвиьу Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 р. монастир получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих харківських мешканців, котрі в монастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено було навіть зробити чертеж усім монастирським землям. З другої царської грамоти 1686 р. видно, що монастир прохав оддати йому вновь поселені сельце Сінолицівку та Пісочин, деревні Гаврилівку і Коротич, де жили вільні переселенці з-за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видно, чи получив монастир сі 4 сельця, але у 1732 р. він володів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сі-нолицівці — хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Курязьким. Одна жінка у Харкові продала монастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський монастир ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що с початку Святогорський монастир володів величезним числом угод — більш усього риболовлями по р. Донцю — по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла р. Жеребця і Бахмута, себто на 50 верст у довжину. Тут вище монастиря був перевоз чррез Донець на Тор, з якого ченці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли обдувалося місто Маяки, його передали мешканцям сього міста. Монастиреуі землі та угоди позаймали цареборисовці та маячане. У кінці XVIII ст. до Святогорського монастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ-підданих. Охтирський Троїцький монастир мав у 1785 р. у ріжних місцях 574 десятини землі. У 1762 р. монастир мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивногорський монастир у кінці XVII ст. мав чимало земель та угод — риболовель при гирлі р. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острого-щанам. У початку XVIII ст. Дивногорський монастир мав вже добре хазяйство: у Острогозьку подвір'я і часовню (укупі з жіночим монастирем), у слободі Селявиній — землі й 100 хат підданих. Сіннянський сотник Григор'ев віддав усе своє майно на заснування Сіннянського монастиря і був першим його ігуменом; усієї землі монастир мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих: син охтирського полковника Миколи Матвієва подарував монастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під монастирем і в слободі Братениці було 3661 десятина та в деревні Чернеччині 452 десятини, окрім того монастир володів слободою Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьев заснував Сумський Успенський монастир. Монастир мав 6 садів більш ніж на 48 десятин, у деревні Чернеччині — млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярів 204 — се була їх батьківщина. Але були й земельні жертви. У 1686 р. монастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межування Сумському монастиреві належали: деревня Чернеччина з 648 десятинами землі і 75 підданими, хутір Чернеччи-на — з 213 десятинами і 82 підданими, пустош Тихонівщина з 13 десятинами, деревня Чернеччина в Краснопільському повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 десятин орної землі, 6 десятин лугу і 3 десятини ліса. Зміївський Миколаївський козацький монастир мав пожалованні і куплені землі; у 1681 р. йому була одведена заїмочна земля — орна, сінокосна і риболовлі по р. Гомольші; стверджена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 р. По відомостях 1784 р. монастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було також у нього 17 садів, з котрих один виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Монастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі мужського пола і було 5987 десятин лісу. Краснокутський Петропавлівський монастир був заснований переселенцем з-за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей монастир був скасований, у нього було 1543 десятин землі — більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 десятин лісу, 236 десятин орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь по відомостях генерального межування мала 88 десятин лісу, 728 десятин орної землі, 1157 десятин сінокосу і сади. Частину земель монастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські монастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами — більш усього, здається, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а іноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали монастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували монастирі. Таким побитом, початок монастирської власності був такий же, як і панської старшинської. І монастирі, особливо у XVIII ст., поробилися такими ж сільськими господарями, як і поміщики-старшини. Вони теж мали підданих, котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землеробстві, як і старшини, — і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, іноді з виноградом, та рибо-ловлях. У Слободській Україні було більш 2 десятків монастирів (21) і, як ми бачили, деякі з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих монастирів — пустинь, де було зовсім мало ченців. Правда, ченці не повинні були б зовсім мати маетностей і у всякому разі мусили б самі, своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маетностей далеко більш, ніж їм було потрібно, і мали посполітих підданих, котрі на них працювали. Вони збірали великі кошти, багатіли, купували нові маєтності, і у кінці XVIII ст. своїми земельними багацтвами визвали заздрість у Катерини II, котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх монастирське, іноді добре поставлене хазяйство.