Розділ «ВСТУП»

Вже у XVI столітті з’явилися твори, автори яких прагнули з’ясувати причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою, взаємини між козаками та іншими верствами суспільства — селянством, міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була хроніка Мартіна Бєльського (1494–1575). Шляхтич родом, сучасник Реформації і польського Відродження, Бєльський належав до прогресивних діячів того часу. Виступаючи проти середньовічної схоластики й мертвої латині, Бєльський писав свої твори рідною, польською мовою. Реакційні сучасники, в тому числі католицьке духовенство, знайшли в цьому привід для звинувачення його в «єретичних помилках». Для свого часу Бєльський був добре освіченою, а також спостережливою й проникливою людиною, яка цікавилась сучасним суспільним і політичним життям. Перу Бєльського належать широко відомі «Хроніка світу» та «Хроніка польська» [1].

У Бєльського знаходимо важливі згадки про українських козаків. Описуючи під 1489 роком похід королевича Яна Альбрехта проти татар у Східне Поділля, Бєльський зазначає, що польське військо могло успішно просуватись у подільських степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали свою місцевість [2].

В іншому місці під 1516 роком, говорячи про відправу Хмельницького старости Предслава Лянцкоронського на Білгород (Аккерман) із загоном козаків, зауважує, що «лише з цього часу з’явились у нас козаки». Можливо це треба розуміти так, що, на думку Бєльського, приблизно з того часу у окремих польських магнатів з’явились козаки-служебники, тоді як козаків у власному розумінні слова він називає у своїй звістці під 1489 роком.

Бєльський звернув увагу і на невпинне зростання козацтва. «Не було їх раніш так багато, — пише він про козаків, — але вже тепер їх кілька тисяч, особливо помножились вони за останній час». Бєльський говорить також про переслідування козаків польською владою, зокрема за Стефана Баторія, який хотів «їх остаточно винищити», і про вихід запорозьких козаків на Дон. Порівняно багато місця Бєльський відводить боротьбі козаків з турецько-татарськими агресорами.

Після смерті Бєльського «Хроніку польську» продовжував його син Йоахим. Останній не був таким підготовленим і спостережливим, як його батько. Незважаючи на це, в тій частині хроніки, яка належить йому (від 1575 до 1598 року), знаходимо важливі відомості про участь запорожців у селянсько-козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). На відміну від батька, який утримувався від соціальної характеристики козацтва, Йоахим Бєльський виступає перед нами як типовий польський шляхтич і запеклий ворог козаків.

Хронікою М. Бєльського користувався його близький сучасник Олександр Гваньїні (Guagnino). Італієць родом з Верони, Гваньїні замолоду вступив на службу до польського короля Сигізмунда II Августа (1530–1572). За Стефана Баторія Гваньїні був комендантом Вітебська. В 1611 році він видав працю «О kozakach nizowych, które pospolicie zaporozkimi zowiemi». В цьому творі Гваньїні, по суті, лише переказує Бєльського з деякими дуже незначними доповненнями. Гваньїні намагався пояснити саме поняття «козак». За його словами, козак — «людина вільна, дотепна, хоробра, вона займається будь-яким ремеслом і служить за гроші тому, кому захоче» [3].

Гваньїні уперше докладно говорить про те, що магнати (Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські та ін.) набирали «козацькі» загони й іменували себе гетьманами. Гваньїні хотів показати, що магнати здавна прагнули підкорити собі частину козаків, перетворивши їх на своїх воєнних слуг.

За порогами козаки вперше з’являються, за Гваньїні, на початку XVI століття і навіть раніше. З 1516 року, пише він, запорожці все більше удосконалюють своє військове ремесло.

1584 року в Польщі вийшла книга Бартоша Папроцького (1543–1614) «Herby rycerstwa Polskiego». В ній автор описує подорож у 1581 році на Запорожжя шляхтича Самуїла Зборовського. Папроцький, який славив впливовий у ті часи рід Зборовських, наповнив, за прикладом західноєвропейських геральдиків, своє оповідання фантастичними подробицями на зразок того, що Зборовського козаки обрали «гетьманом» тощо [4]. Якщо відкинути подібні вигадки, з праці Папроцького можна запозичити цікаві відомості з історії Січі того часу. Автор розповідає про звичаї та побут козаків, їхнє ставлення до шляхти тощо. Сповнений почуттям зневаги до козаків, Папроцький намагався зобразити їх, на противагу «культурній» шляхті, відсталими й дикими людьми.

Порівняно невелике місце відвів козакам у своїй «Хроніці» [5], яка охоплює події від 15.75 до 1638 року, біскуп Павло Пясецький (1579–1642). Палкий прихильник централізації Польщі, Пясецький дуже цікавився можливістю використання козаків в інтересах королівської влади. В своїй «Хроніці», яка стала широко відомою ще в рукопису, він описує збільшення реєстрового козацтва за польського короля Стефана Баторія, наводить відомості про «залоги» реєстровців за дніпровськими порогами тощо [6].

Пясецький був першим автором, який спробував витлумачити термін «козак» з етимологічної точки зору. «Козак», на його думку, походить від слова «коза», бо козаки, як кози, дуже легко й швидко проникають у малоприступні місця. Він докладно зупиняється на участі козацтва в Хотинській війні 1621 року, а також у повстаннях кінця XVI — першої половини XVII століть. Хоч Пясецький ставився до козаків з відвертою ненавистю, однак не міг приховати й своєї поваги до них, захоплення їхніми подвигами, мужністю, самовідданістю, любов’ю до рідного краю.

Він першим із сучасників зробив спробу пояснити причини селянсько-козацьких повстань, вбачаючи їх в ненаситності магнатів та інших панів, «які хотіли мати якнайбільше селян у своїх маєтках і стягувати з них якнайбільше поборів». Такі висновки викликали нападки на Пясецького з боку пізніших його видавців, зокрема Юліана Бартошевича. Вважаючи своїм обов’язком боронити горезвісну «теорію культурної місії» феодальної Польщі на Україні, Бартошевич у 1869 році в передмові до «Хроніки» Пясецького писав: «Хто захищає козацькі бунти, той — людина недоброї віри».

Мабуть, найдокладніші відомості про козаків, доповнені цікавими зауваженнями й оцінками, подав Еріх Лясота [7]. Шляхтич за походженням, Лясота народився в Сілезії, в околицях Ратибора. Початкову освіту здобув у м. Герлиці, учився в Лейпцігському, а згодом у Падуанському університетах. В 1579 році Е. Лясота, довідавшись, що іспанський король Філіпп II вербує у Ломбардії німців на військову службу, наймається рядовим і проходить від Португалії до Азорських островів. 1584-го повертається на батьківщину і вже наступного року йде на службу до імператора Рудольфа II. йому й доручає Рудольф II посольство до запорозьких козаків. Воно тривало півроку (з 24 лютого по 24 серпня 1594 року), з яких він майже місяць жив на Січі. Еріх Лясота вів щоденник, у якому зафіксував і своє перебування на Запорожжі.

Лясота прибув у Січ, коли вона була на острові Базавлуку. Він першим із авторів вжив термін «Січ». «Прибув на острів, — пише він, — який зветься Базавлук, що лежить біля одного із дніпровських річищ — Чортомлику… Тут була в той час козацька Січ» [8].

«Щоденник» Лясоти містить дуже важливі відомості про соціальну диференціацію запорозького козацтва, про кількість козаків, форми їх організації, політичні відносини з іншими країнами.

Останнім часом, завдяки дослідницькій праці історика української діаспори Олександра Барана [9], джерелознавча база історії запорозького козацтва збагатилась повним описом подорожей італійського шляхтича Пієтра делла Валле в 1616–1620 рр., де останній оповідає про козаків, їхні поселення, звичаї, військову майстерність тощо. Цей опис особливо цікавий тим, що очима тогочасного італійця сприйнято запорожців як важливий фактор у політиці країн чорноморського басейну і навіть далекої Персії.

Пієтро делла Валле належав до знатної римської родини (народився 1586 р.) і ще замолоду став відомим поетом, оратором, вояком папської армії. Розчарувавшись у коханні, він вирішив шукати розради в паломництві до святих місць. Спочатку він вирушив кораблем з Венеції до Константинополя, де пробув цілий рік, вивчаючи турецьку й арабську мови. Звідси, через Олександрію і Каїр, він прибув до Єрусалима, звідки рушив до Багдада. Тут він одружився із християнкою східносірійського обряду і завдяки родинним зв’язкам дружини зацікавився Персією, куди потім і виїхав.

У цей час війна між Персією і Туреччиною підходила вже до вирішальної стадії. Перський шах, зацікавлений у союзниках, приязно зустрів італійця і радився з ним про можливість політичних союзів із європейськими країнами.

Ще в Константинополі Пієтро делла Валле багато чув про запорозьких козаків, і тепер він вирішив запропонувати Аббасу Великому план персько-козацького союзу. Проте Пієтро делла Валле не знав, що в Аббаса є й інший радник. Ним був принц Шагін-Гірей, який внаслідок династичної боротьби мусив втекти до шаха і консультував його в питаннях відносин з Польщею і Кримом. Шагін-Гірей, на відміну від Пієтро делла Валле, радив шаху вступити у переговори не з самими козаками, а радше з польським королем [10], умовляючи перського володаря найняти через посередництво короля лише певну кількість козаків для війни з турками.