Розділ «ВСТУП»

Під час татарської навали хозари, за його словами, перейшли спочатку на берег Азовського моря, а потім оселились на Україні. Тут вони трохи змінили своє ім’я і стали називатися вже не комарами, а козаками [23]. Так було до захоплення України Польщею. Іноземні поневолювачі стали примушувати козаків відбувати різні роботи. Але козаки («бо ж були від… воїнського чину здавна і мечем вправлялися, а не робітним ярмом») не хотіли з цим миритися й пішли за дніпровські пороги: «Побажали самовільно біля річки Дніпра нижче порогів у пустих місцях та в диких полях перебувати» [24]. Таким чином, як бачимо, Грабянка водночас відповів, по-своєму, звичайно, і на питання про виникнення запорозького козацтва.

Грабянка добре розуміється на реальному побуті запорожців: вони займалися промислами, жили в куренях, обирали собі отаманів, у тому числі кошового. Головним заняттям запорожців, як і їх предків — хозар, запевняє він, була війна: вони існували передусім «морським на бусурманів розбоєм». Побачивши хоробрість і мужність козаків, польські королі, зокрема Сигізмунд І, стали запрошувати їх на службу, причому керувати цими славними вояками вважали для себе за честь навіть польські магнати: «І цим заради їхніх військових справ не погордували над ними бути гетьманами великородних сенаторських домів знатні люди… Предслав Лянцкоронський…, Дмитрій князь Вишневецький…, Євстафій князь Ружинський». Як бачимо, Грабянка ввів у літературу ідею, нібито феодали були організаторами й керівниками українського козацтва. На цьому докладніше зупинимося далі.

На відміну від Самовидця Грабянка не торкається того, що могло б натякнути на справжнє соціальне походження козацтва, на його зв’язок з народними масами, а також на соціальні суперечності в його середовищі. Все це він хоче замінити переважно військовою історією, до того ж не запорозького, а реєстрового козацтва: Але Грабянка розуміє, що реєстрове козацтво становило невелику частину порівняно з усією масою селян та міщан, які прагнули скинути феодально-кріпосницьке ярмо і тому називали себе козаками. Ось чому він пише: «Скільки… і кілько у Малої Росії людей, тілько і козаків, їх не треба нуждою (силоміць) збирати…. не треба найму (платні) обіцяти». Отже, за Грабянкою, в «покозаченні», тобто у визнанні за всіма козацьких прав, народні маси вбачали шлях до свободи. Описуючи Зборівський договір, Грабянка яскраво малює обурення, яке охопило народні маси, коли вони дізналися, що козацькі права будуть визнані лише за сорока тисячами, розуміючи, які наслідки можуть мати ці настрої, Хмельницький поспішив оголосити, що кожен може вважати себе за козака («но даде їм свободу, хто хоче козаком бути, хай буде»).

Грабянка, як і Самовидець, неприхильно ставиться до участі запорожців у боротьбі народних мас проти феодально-кріпосницького гніту. Це виявляється у нього, між іншим, при характеристиці Чорної ради 1663 р. А втім, джерелом для нього в даному разі був той же Самовидець. У літописі Грабянки ми знайдемо місця, де автор особливо виразно висловлює думку про активну роль запорожців у антифеодальному русі. Розповідаючи, наприклад, про політику Брюховецького, він говорить, що запорожці, незадоволені тягарем, який ліг на плечі народних мас, «народ розбуджували до бунтів». Грабянка розуміє також, що постійне прагнення запорожців брати участь у боротьбі народу проти своїх гнобителів пояснюється органічним зв’язком запорозького козацтва з народними масами; на Запорожжя йшов той, хто рятував себе від утисків на Україні, «а декого сини на Запорожжі були».

Літопис Грабянки, як історична праця, цікавий з багатьох сторін. Так, з одного боку, він містить цінні матеріали з історії козацтва, а з іншого — відбиває думки ідеолога козацької старшини кінця XVII — початку XVIII століть, яка прагнула зберегти автономію України і разом з тим дивилась на себе як на національний провід. Для цього вона творила власну генеалогію.

Походження козаків, писав Грабянка, бере початок з глибини віків. Козаки — це українське лицарство, яке завжди віддавало перевагу військовій справі, а не праці. Ясна річ, що Грабянка під козаками в даному разі мав на увазі козацьку верхівку, яка намагалась зрівняти себе з шляхетством.

Майже водночас із Грабянкою над твором, присвяченим головним чином історії козацтва, працював Самійло Величко [25]. Вже в немолодих роках 1690 року він почав служити при генеральному писарі Василеві Кочубеї. Пізніше Величко перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії: «був не останнім у справах писарських» [26]. В 1702 р. брав участь у поході російського війська в Польщу, відправленого на підмогу союзникові Петра І Августу II. Свій твір Величко склав уже в похилому віці. Величко навчався ймовірно в Київській академії; він був вельми освіченою людиною, знав, між іншим, латинську, польську і німецьку мови.

Соціальні погляди С. Величка дуже близькі до поглядів Грабянки. Але разом з тим його праця, безперечно, є кроком уперед. Величко вважає історію найважливішою галуззю людського знання. «Якщо може щось бути допитливій природі людській, — пише він у передмові до читача, — …таке бажане і приємне», то це — «бачення раніше бувших діянь і поведінок людських». Він ремствує на бідність і лаконічність вітчизняних літописних творів, а також на те, що для написання історії України доводиться звертатися до іноземних джерел. Він дорікає своїм попередникам за те, що вони не намагались розшукувати причини подій і не завжди пов’язували їх з іншими явищами [27], і тому доводиться заповнювати прогалини відомостями з іноземних книг — грецьких, латинських, німецьких, польських істориків, твори яких «не тільки витлумачити і на козацьку мову перекласти важко, але й дістати в Малій Росії неможливо». Для свого твору Величко користувався згаданою далі поемою С. Твардовського «Woyna domowa», «Космографією» Пуфендорфа та іншими працями іноземних авторів.

Однак особливе місце він, за власним визнанням, приділив записам секретаря Богдана Хмельницького Самоїла Зорки. Крім того, Величко використав «інших літописців і записок козацьких», різні офіційні й неофіційні документи — укази, реляції тощо.

В окремих випадках Величко критично ставиться до джерел. Перекладаючи, наприклад, поему С. Твардовського, він навмисно проминув «непотрібності панегіричні та поетицькі», які «шкільним тільки отрокам до пізнання потрібні».

Розглядаючи щоденник домініканського патера С. Окольського, Величко звинувачував його в перекрученні дійсності: «Два вищеписання сьомий і восьмий розділи, складаючи в цьому діаріуші, велебний отець Окольський вельми розминувся з правдою». Він попереджає, що багато розділів твору Окольського «повні неправди і похлівства». Це пояснюється прагненням Окольського зобразити польських панів переможцями, а козаків — боягузами, нездатними до подвигів.

Разом з тим Величко вважає, що і його власна праця дуже далека від ідеалу. Він звертається до читача зі словами: «А так, ласкавий чительнику, якщо здасться тобі в сій справі моїй (у літопису. — В. Г.)щось невидане і неправедне, то може так воно й є». Убогість козацьких літописів не дозволяє, каже Величко, «домагатися досконалого про все бачення і правди». Тому читач має право, говорить він далі, «моє в цій справі невігластво… виправити».

Величко не торкається питання про походження козацтва, про організацію реєстру тощо. Його більш цікавлять причини боротьби козацтва проти Польщі. Причину повстання 1637–1638 рр., наприклад, він вбачає в тому, що польські пани «протягом багатьох років свавільно безправне і гноблене військо Запорозьке і весь народ малоросійський нехристиянським і нелюдським чином… обтяжували, розоряли, кривдили і збиткувалися».

Правда, головною причиною Величко, як і його попередники — Самовидець і Грабянка, вважає гноблення реєстрового козацтва. Польські пани, «самі на себе кштати ребелізанства взявши, — пише Величко, — і жодних колишніх королівських, віську Запорозькому, на всілякі вольності і свободи, за багато лицарських послуг наданих і привілеями утверджених, мандатів і наказів не слухаючи», гнобили козаків.

Найважливішою частиною його праці є «Сказання про війну козацьку з поляками через Зіновія Богдана Хмельницького гетьмана Військ Запорозьких протягом восьми років тривалу». З розповіді Величка дістаємо докладні відомості про підготовку повстання на Ззпорожжі. Величко детально описав Визвольну війну і пізніші події. Його симпатії завжди на боці повсталого козацтва. Разом з тим він виступає проти тих старшин, які, зраджуючи інтереси свого народу, намагалися повернути його в чужоземне ярмо.

Отже, в історіографії XVI — першої половини XVIII століть можна відзначити два основні напрямки. До першого належать польські шляхетські автори, які обстоювали інтереси польських феодалів, оголосивши козацтво руйнівним елементом, що заважав панській Польщі здійснювати свою «цивілізаторську» місію на Україні. До другого — українські автори, козацькі літописці, які, навпаки, намагалися обгрунтувати думку, що козацтво завжди належало до українських лицарів. Ці погляди відбивали прагнення козацької старшини і українського шляхетства обгрунтувати свої політичні права на керівництво країною на підставі підписаних Б. Хмельницьким «Московських статей» 1654 року, тобто зробити ті статті обов’язковими і для російської сторони. Наймудріші з українського панства розуміли, що нещастя України пов’язані з егоїстичною позицією частини старшин і шляхти щодо свого народу.

Духом щирого патріотизму і вболівання за долю України просякнута «Промова про покращення стану Малоросії» (1750) визначного промовця, генерального підскарбія за гетьмана Розумовського Михайла Скоропадського (1697–1758). Наводжу з «Промови» найбільш характерний фрагмент: «Кому ж треба нещастя України приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи ж не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших і прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті ставні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азіатські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які в кінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках на очах батьків наших… Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любові Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших честі… зберіть усі сили ума вашого і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя» [28]

У 1764 році російський уряд ліквідував гетьманство на Україні. Цим самим українська старшина втрачала установу, яка видавала універсали, що мали, по суті, силу законів. Відтоді старшина стала ще з більшою наполегливістю домагатися зрівняння в правах з російським дворянством, бо добре розуміла, як пише О. Оглоблін, «що захист її дворянських прав це, в тих обставинах, був найліпший шлях до стверження державних прав української нації, до відродження Української держави» [29]Ці її прагнення дуже виразно проявлялись у період підготовки та засідань Комісії для складання «Нового Уложения» (1767 р.) і знайшли своє відображення в ряді історичних творів того часу.

Значним твором такого роду було написане в 1765 році П. І. Симоновським «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой — Бишенга, латинской — Безольди, французской — Шевалье и рукописей русских» [30]

Виходець із козацької старшини (нар. у 1710 чи 1711 р.) Симоновський здобув освіту спочатку в Київській академії, а потім в західноєвропейських університетах. Для свого твору, в якому події висвітлено до 1750 року, Симоновський, крім вказаних ним джерел використав ще й багато інших, зокрема літопис Грабянки.