Розділ «ВСТУП»

Місцеве населення, пише він у присвяті до Яна Казимира, «відсунуло далеко вперед кордони земель і так ревно взялося обробляти здобуті неродючі землі, що нині завдяки їхній родючості звідти пливуть найбільші прибутки для Вашого королівства».

Батьківщиною козацтва Боплан вважає Київську землю. «Однак саме звідсиль, — пише він, — пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселює різні місця уздовж Дніпра». Він підкреслив роль козацтва в обороні не тільки українських, а й польських земель. Край, заселений козаками, за Бопланом, «є непереборною твердинею проти військової могутності турків і підступних нападів татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні часті руйнівні набіги; той ворог страшенно здивувався, зустрівши у провінції, яка була тереном для переможного походу його війська, нездоланну причину своєї ганьби, а також і свого занепаду».

Боплан правильно вбачає причину частих повстань України у гнобленні селянства магнатами і шляхтою. Останні, каже він, примушують селян працювати на себе й обтяжують їх без числа поборами. «Одне слово, — читаємо в «Описі України», — селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям, такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галерах».

Рятуючи себе від рабства, селяни тікали у козаки. Останні понад усе «люблять свободу, без якої не уявляють собі життя». Але пани прагнули поширити свою владу й на козаків. Саме це, на думку Боплана, було головною причиною, що спонукала їх до бунтів і повстань проти місцевого панства.

Звичайно, не слід думати, що Боплан виступав у ролі друга й захисника козацтва. Він хотів лише пояснити причини визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вороже ставлення Боплана до козаків виявилося в його твердженні, нібито вони віроломні, зрадливі й підступні, то ж їм «ні в чому не можна вірити». Від панських утисків селяни й козаки тікали на Запорожжя, яке являло собою «сховище козаків на Дніпрі». Внаслідок масових втеч чисельність запорозького козацтва невпинно зростала.

Боплан багато уваги приділяє вивченню й опису звичаїв, побуту й військових дій козацтва. Козаки, за його словами, добре переносили холод і спеку, голод і спрагу, а на війні відзначались невтомністю, мужністю, відвагою і не боялися смерті. В бою козаки виявляли стільки вмілості й завзяття, що під прикриттям свого табору сотня їх могла відбитися від тисячі поляків і ще більшої кількості татар. Козаки, які походили переважно із селян, звичайно, не мали сильної кінноти, але, якби вона була у них, вони «були б непереможні», — каже на закінчення Боплан.

Боплан написав цінний, єдиний у своєму роді нарис Запорожжя, перший вказав на «Військову скарбницю», як на головне місце зосередження запорозького козацтва, докладно розповів про морські походи козаків на Крим і Туреччину.

Після Хмельниччини, тобто у другій половині XVII століття, з’являються твори українських авторів з історії козацтва. Визвольна війна призвела до великих змін у житті українського народу. Виступаючи проти кріпосницького гніту, селяни оголошували себе вільними людьми — козаками й запроваджували козацькі порядки. В ході війни магнатське землеволодіння в Східній Україні було знищене. Втратили свої маєтки католицьке духовенство й частина польської, а також української шляхти. Внаслідок усього цього певна частина селянства звільнилась від кріпацтва, а феодальна залежність решти селянства ослабла. Проте феодально-кріпосницький лад не було повністю зруйновано. Причин тут кілька. По-перше, Східна Україна потрапила у сферу політичного і економічного впливу Росії, де феодальний режим був значно жорстокішим, ніж у Польщі. По-друге, з приєднанням до Росії козацька старшина, українська шляхта, значна частина міщанства і духовенства намагалися утримати і навіть посилити ті державні структури, що склалися під час Визвольної війни. Разом з тим основною економічною базою, на якій тримався гетьманський уряд, залишався феодалізм, який перебував у протиріччі з елементами нового буржуазного устрою, підсиленими визвольною війною, перш за все, масовим покозаченням селянства.

Царський уряд дивився на автономістські тенденції гетьманської держави з підозрою: вже саме гетьманство було порошиною в очах центральної російської влади. Вона прагнула всіляко зменшити, ущільнити права гетьмана і старшини. З другого боку, селянство і козацтво вперто боронили свої права, завойовані ціною великих жертв. До того ж царський уряд часто підбурював народ проти гетьмана і старшини. Отже, гетьманська держава опинилась між двома жорнами. До того ж важливим політичним чинником було в той час Запорожжя, де будувалась держава, що спиралась на вільне від феодальних утисків козацтво, хоч і тут, ясна річ, була досить відчутна соціальна диференціація. Народні маси Гетьманщини з надією дивились на запорозькі порядки, і втечі туди не меншали, а це, само собою, було не на користь Гетьманщині.

Ці складні процеси знайшли своє місце в козацьких літописах Самовидця і Грабянки.

Автор «Літопису Самовидця» належав до старшинської верхівки, був добре обізнаний з політичними подіями свого часу і сам брав участь у громадському житті. Свій літопис він починає з пояснення причин повстання 1648 року. Періоду, що передував Хмельниччині, він майже не приділяє уваги. Самовидець не ставить питання ні про походження козацтва, ні про загарбання польськими й українськими магнатами та шляхтою селянських і козацьких земель, ні про перетворення панами основної маси українського народу в кріпаків.

Говорячи про причини Хмельниччини, Самовидець не звертається до становища народних мас, у тому числі вільного, запорозького козацтва; головну причину війни він вбачає в утисках, які чинили польські пани реєстровим козакам, у невдоволенні останніх польським пануванням та релігійними переслідуваннями. «Початок і причина війни Хмельницького, — пише він, — це є одне від ляхів на православ’я гоніння і козакам обтяження». Що ж до селян, то вони, за Самовидцем, «в усьому жили обфіто (вдостатку. — В. Г.)», але разом з тим терпіли різні утиски, причому не від самих панів, а від їхніх орендарів і управителів, «бо самі державці в Україні не мешкали: і так про кривди людей посполитих мало знали, або може й знали, тільки засліплені будучи подарунками від старост і… орендарів…, тому не могли дізнатися» [18].

Вороже ставлячись до експлуатованих народних мас, які прагнули в ході Визвольної війни до поголовного покозачення, Самовидець водночас вважав цю війну справедливою через те, що вона була спрямована проти польського панування.

Висвітлюючи історичні події, Самовидець ніколи не полишав позиції старшини. Він, наприклад, хоче запевнити читача, ніби народні маси, виступаючи проти своїх гнобителів, керувались лише низьким почуттям — бажанням загарбати чуже майно. Передаючи настрої імущих класів, які зазнавали ударів з боку повсталого народу, Самовидець писав: «І на той час туга велика людям всякого стану була і наруга від посполитих людей». Так, сумував він, «диявол вчинив собі сміх із людей статечних».

Особливо цінним у Самовидця є те, що в масовому покозаченні населення він справедливо вбачав прагнення селянства і міщанства знищити феодально-кріпосницький і національний гніт: «Усе, що живе, — зазначав Самовидець, — піднялося в козацтво».

Неоднозначним було ставлення Самовидця і до російського уряду. Так, він в цілому прихильно поставився до Переяславської ради 1654 року. Ця позиція, однак, міняється, коли йдеться про посилення тиску царського уряду на Україну. Негативно, наприклад, він характеризував дії царського уряду у зв’язку з приїздом в Україну 1666 року московських переписувачів, «котрі переписували всіх людей на Україні, що мешкали і по містах, і по селах, та синів, хто має, і хто чим оре. І так уклали данину на людей тяглих від плуга волів осипи по восьми осмачок, а грошей по п’яти золотих. А знову, хто кіньми оре, від коня півкопи і по османці жита. Також постановили по містах ціловальників із міщан, котрі вибирали від всіляких торгів, так великих і малих. Також подачку наклали від усякої людини так ремесника, як також і найубогішого. І ті реєстри до книг пописали, котрі книги одні на Москву повезені, а інші воєводам подані, ніби то накладену подачу на людей вибирали і тим платили людям ратним, які зосталися на Україні». Ці дії російського уряду викликали козацьке повстання в Переяславському полку, під час якого було вбито полковника Данила Хоменка і розгромлено московський гарнізон. Реакція на це Самовидця стримано прихильна. Осудження Самовидцем податкової політики царського уряду дало привід майбутнім дослідникам, зокрема відомому українському історику М. І. Марченку, висловити думку, «що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями» [19]. Останнє, однак, не співзвучне зі зневажливим ставленням Самовидця до рядового козацтва, покозаченого селянства і міщанства, а також і до запорожців. Його симпатії цілком на боці імущої верхівки реєстрового війська. Хоч М. І. Марченко і називає Самовидця представником простого козацтва, однак із загальним висновком його, що в концепції автора «Літопису Самовидця» проглядаються «автономістські козацько-українські настрої», можна погодитись.

Дуже важливою для вивчення історії козацтва працею є літопис Григорія Грабянки [20].

Грабянка понад сорок років займав старшинські посади. В 1687 році бачимо його полковим суддею, а в 1723 — у складі групи, на чолі з Полуботком відправленої до Петра І. В Петербурзі він опинився у кріпості. З 1729 року до смерті (загинув у 1734 році під час походу на Крим) Грабянка був гадяцьким полковником. Він мав добру освіту, був обізнаний з вітчизняними й іноземними історичними джерелами, а також із тогочасною літературою. Складаючи свій літопис, Грабянка користувався творами М. Бєльського, О. Гваньїні, В. Каховського, С. Пуфендорфа, М. Стрийковського та ін. Праця Грабянки охоплює історію України від найдавніших часів до 1709 року. Головне місце в ній приділене участі козацтва у Хмельниччині.

Грабянка починає своє оповідання екскурсом у глибину віків. Такий вступ потрібний йому для того, щоб по-новому поставити питання про походження козацтва. Грабянка вважав не тільки незадовільним, а навіть образливим те пояснення, яке давала походженню козацтва більшість польських авторів. Він з обуренням пише про одного з них, який «від кіз диких козаків обзиває, яко до тих швидкістю до борні прирівнюються і тих ловом на іначе упражняються» [21]. Йому більш імпонує пояснення Стрийковського, який козаків «веде… від древнього свого якогось там вождя Козака», а ще більше — думка О. Гваньїні. Останній, за словами Грабянки, козаків «від свободи їхньої так названих розумієт бути, тим паче прабатьки їхні від доброї волі охочі до борні споконвіку, яко ж і завжди козаки не приховуючи хоробрості своєї до борні охочі є» [22].

Щоб обгрунтувати права і претензії того стану, який він репрезентував, Грабянка передусім прагне підкреслити давність його походження. Козаки, за Грабянкою, свою назву дістали в спадщину від предків — хозарів (козарів). Останні — народ скіфського походження і отримали своє ім’я від назви річки, що тече через Бухарську землю в Хвалинське море. Хозари були сміливими й відважними вояками і викликали страх у навколишніх народів. Міркування Грабянки про хозарів фантастичні і непевні. Він уявляє їх собі то як цілий народ, то як військову верству.