Розділ «ВСТУП»

На Полетику, як на освічену людину, козацька старшина покладала великі надії. Він мав домогтися від Комісії зрівняння її в правах з російським дворянством, Полетика гаряче взявся за доручену справу. Він збирає нові й упорядковує старі матеріали, пише для подачі в Комісію ряд трактатів [40]. Головна мета цих творів полягала в тому, щоб обгрунтувати право козацької старшини на дворянство і усі пов’язані з цим привілеї. Комісія 1767 року перестала існувати в кінці 1768 року, не давши ніяких наслідків. Але й після цього козацька старшина, зрозуміло, не відмовилась від своїх наполегливих спроб набути дворянство. Саме в цей період, тобто у 70-х чи на початку 80-х років XVIII століття, але принаймні до 1783 року (тоді було видано указ про зрівняння в правах українського шляхетства з російським дворянством), мабуть, і була написана «История Русов». Отже, ймовірно, що автором «Історії Русів» був Г. А. Полетика [41], однак ствердити це остаточно неможливо [42], хоч ясно одне: автор, котрого ми змушені називати анонімом, належав до ідейного напряму, який репрезентував Г. А. Полетика і близька до нього козацька старшина.

Той факт, що у передмові до «Історії Русів» дається посилання на Георгія Кониського, не слід брати до уваги при розв’язанні питання щодо авторства цього твору. Посилання на Кониського, рівно ж як і на папери Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького та на «Журналы достопамятностей и деяний национальных», — не що інше, як літературний прийом для надання більшої переконливості поданим матеріалам.

Бажаючи запобігти виникненню питання, чому в Україні невідомі ті джерела, якими він так часто користується в своєму творі, автор «Історії Русів» зазначив: «Істориків і Літописців цього часу було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастаних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всепалення попелом і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посилана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю Історію із літописів і записок Білоруських, як з країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої» [43] Інакше кажучи, автор пояснює, що джерел, якими міг би зацікавитися читач, нема, принаймні в Україні. Що ж до польських джерел, то вони, на його думку, недоброякісні, бо приховують ті права і привілеї, які мав український народ [44].

«Історія Русів» починається з висвітлення питання про походження слов’ян. Слов’яни, які за найдавніших часів займали велику територію від Балтійського моря до Адріатичного і далі, розпалися на безліч племен: полян, древлян, болгар та ін. Серед слов’ян жили козари (хозари). Останні, на думку автора, були соціальною верствою, зайнятою військовою справою. Тут, по суті, повторюються до деякої міри і Симоновський, і Грабянка. Козарами звали «всіх тих, — зазначає він, маючи на Увазі, мабуть, східні народи, — що їздили верхи на конях І верблюдах та чинили набіги» [45]. Ця назва пізніше перейшла на слов’янське лицарство [46].

Як бачимо, автор «Історії Русів» не просто запозичив «теорію» Симоновського про хозарів як про лицарів, а й намагався розвинути її далі. Таке ж сталося і з терміном «козак». Якщо Симоновський утримувався від визначення часу виникнення цього слова, то автор «Історії Русів» «заповнив» цю прогалину. Козаками, на його думку, назвав хозарських воїнів візантійський імператор Костянтин Мономах [47].

Те, що в джерелах того часу не згадується про козаків [48], автор «Історії Русів», рішуче хоче виправити. «Такого, — заявляє він, — історія ніяк терпіти не повинна як вигаданого» [49]. Як бачимо, з поглядом про споконвічне і безперервне існування українського козацтв’а розходиться твердження Симоновського та інших авторів про насильницьке приєднання України до Литви при Гедіміні. Тому автор «Історії Русів» вважає за потрібне виправити їх. Приєднання до Литви, а пізніше до Польщі було, на його думку, актом цілком добровільним, укладеним між рівноправними сторонами [50]. Зовнішнім проявом і ніби гарантією такого рівноправ’я було призначення трьох гетьманів — польського, литовського і козацького [51]. Всі вони, підкреслює автор «Історії Русів», «вибиралися з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися Королем і Сенатом».

«Шляхетство, — пише він, — за прикладом усіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах і простих воїнів, званих Козаками…, які… творили один лицарський стан» [52]. Тільки ці три станові групи — бояри, урядники і козаки — користувалися винятковим правом займати посади, володіти землею і селянами. Однаковими правами з лицарством користувалося і духовенство [53]. Права українського лицарства незмінно стверджувалися кожним новим польським королем відразу ж після вступу на трон [54].

Далі йдеться про козацьких гетьманів. У 1506 році гетьманом був «обраний од лицарства» Предслав Лянцкоронський, зять князя Острозького і свояк короля. За Лянцкоронського у татар і турків були відібрані землі в пониззі Дніпра і по Дністру. В цей час охорону кордонів несли українські козаки, які були зосереджені на південь і на північ від порогів. Ці козаки одержали назву запорозьких. Вони будували собі укріплення у вигляді засік. Поселення їх стало називатися Січчю Запорозькою. Так пояснюється виникнення запорозького козацтва і Січі. Запорожці приймали до себе «бажаючих», але останні, за словами автора, були не з селян, а із «благородних» і здебільшого нежонатих.

Запорозька Січ розглядається як прикордонна застава, організована польським урядом з українського «лицарства». Уряд же, зазначає він, призначив запорожцям головного керівника — кошового отамана, старшин і підпорядкував їх усіх малоросійському гетьману.

Разом з цим автор «Історії Русів» обминає ту обставину, що Запорозька Січ була опорою для українського козацтва в його боротьбі проти феодалів. Він взагалі обминає питання про козацькі низи і приділяє всю свою увагу козацькій верхівці, насамперед гетьманам. Гетьманів він намагається охопити якомога більше, то ж іноді називає прізвища, вигадані ним самим. При цьому не звертається увага на те, чи призначені ці гетьмани польським урядом, чи обрані козаками.

Після Лянцкоронського, пише він, став гетьманом князь Дмитро Вишневецький, який «прославився громадянськими чеснотами, відбудував поруйновані міста…, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був «батьком народу».

Після Вишневецького гетьманом став князь Ружинський. При ньому відбулася важлива реформа, внаслідок якої в Україні були впроваджені козацькі полки, причому козацька старшина одержала спадкове шляхетство [55]. Козацьких полків було утворено двадцять і називалися вони за назвою «найшанованіших міст», що знаходилися на території полку [56]. Полки були поділені на сотні. Старшина, крім підвищеної порівняно з козаками платні, одержала від уряду «рангові села та інші наддачі».

Прагнучи підкреслити давність землевласницьких прав козацької старшини, автор «Історії Русів», як бачимо, відносить заснування козацького реєстру на 1514 рік. Крім того, він називає такі полки, які не існували, і перебільшену кількість реєстровців (40 тис. чоловік), негативно ставлячись до тих авторів, на думку яких гетьмани і старшина обиралися з простих козаків [57].

Таке непорозуміння, міркує він, є наслідком неправильного вживання деяких слів. «А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а Гетьман — Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні».

У зв’язку з цим автор «Історії Русів» повертається до питання про походження українського козацтва. Він категорично засуджує передусім польських авторів, які вважають, ніби козаки «набиралися з різної вольниці або наволочі, і поселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу» [58]. Безглуздість цих міркувань не потребує доказів. Відомо, пише він, що кожен народ має своїх вояків. При цьому вони звуться кожним народом по-своєму, в залежності від зброї, роду служби і т. д. — жовнірами, стрільцями, яничарами. Чому ж у такому випадку, запитує він, українському народові забороняється мати своїх вояків і називати їх по-своєму? На Україні кінні вояки називалися козаками «від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку», а піші — стрільцями, або сердюками, від серця або запальчивості. Міркування польських авторів, що козаки набиралися з вольниці, вірні, на думку автора «Історії Русів», лише щодо запорожців.

Цікаво, хоч він і обороняє станові права українського шляхетства, разом з тим засуджує феодальні порядки, особливо кріпацтво, яке набуло жахливих форм у Росії. Кріпаки, пише він, «продаються на торговицях і в житлах від власників і господарів на рівні скотини, а нерідко й на собак промінюються». Він високо цінує свободу людини, якої не могло бути у царській Росії: «В народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного немає і бути не може; і людей, на їх думку, створено ніби для того, щоб в цьому не мати нічого, а лише рабствувати».

Неоднакові уявлення про людську гідність часто призводили до непорозуміння між українцями і росіянами. Козаки Запорозькі «дуже невдоволені були із залученням їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою».

Підсумовуючи роль козацтва на тлі історії України, автор «Історії Русів» з сумом пише: «Зостається тепер розмислити й посудити, що коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров проливана на землі, доправиться з роду сього», — то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?»

«Історія Русів» мала великий вплив на українських істориків наступних поколінь, вони черпали з неї не лише історичні факти, а й той дух патріотизму, притаманний цьому видатному творові. «Історія Русів» вплинула на творчість Миколи Гоголя. Широко використовували її в своїх працях І. Срезневський, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський, Панько Куліш, Микола Маркевич. Велике враження вона справила на Тараса Шевченка.

Після остаточного скасування автономії України і ліквідації Запорозької Січі в Росії з’явилися твори, автори яких намагалися обгрунтувати, виправдати як попередні обмеження царизмом самоврядування Запорозького війська, так і зруйнування Січі та знищення запорозького козацтва. З початку 70-х років уряд доручив офіціальному російському історіографу Гергарду-Фрідріху Міллеру (1705–1789) подати доповідь про запорожців і з’ясувати, на якій підставі вони володіють зайнятими ними землями.