Розділ «ВСТУП»

«Краткое описание» починається розділом під назвою «З’ясування імені Козака по суті і дії його». Автор пише: «Сіє слово Козак, стверджує дехто, що воно є Турецьке і означає розбійник, або грабіжник» [31]

Але є, за Симоновським, і такі автори, на думку яких слово козак «походить… від Російської назви коза, в розумінні тодішньої Козаків швидкості і справності їх». Існує і третє тлумачення цього слова, відповідно до якого термін козак походить від «коси», «тобто, — пише Симоновський, — від гостроти і метикованості козацької».

Симоновський, проте, не погоджується з жодним із згаданих тлумачень. Він дотримується думки Грабянки про існування з давніх давен «козацького народу». «Що до мене належить, — читаємо далі, — то я не інакше трактую це. Найменування Козак як Російське, тому що Козаки є рід Скіфо-Слов’янський, який жительство мав, напевне, в провінції, належній до Кавказьких гір». На думку Симоновського, козаки жили на Україні ще за часів Київської Русі і звалися Касагами. «Касагів або кращою Російською вимовою назвати Козаків… очевидно, князь Мстислав, син Великого Володимира, в 1021 году воював, як виходить із Російських літописів, отже, — робить висновок автор, — статися може, що в той час і Козацький народ в Малоросії уже жительство мав». Козаки, міркує автор, були різні: донські, волзькі, терські, гребенські, яїцькі і сибірські. Але раніше за всіх, на його думку, з’явилися українські козаки. «Малоросійські Козаки, без сумніву, є давніші за Донських, оскільки сії в 1579 році, за володарювання Царя Івана Васильовича, стали бути знаними».

Погляди Симоновського, як і Грабянки, на походження українського козацтва де в чому суперечливі. Якщо, з одного боку, він твердить, що козаки на Україні існували з давніх давен, то, з другого — козаки нібито з’явилися внаслідок завоювання Київської землі литовським князем Гедиміном. Останній захопив у 1320 р. Київ, «що обивателів землі тієї привело в страх і багато з них змушені полишити домівки свої і шукати поселення собі в Низу по Дніпру». Але й на нових місцях збіглі не могли почувати себе в безпеці. «Поляки, Литва і Татари, — пише автор, — будучи у сусідстві з тими новопоселеними Малоросіянами, безперервно робили на них напади та всілякі спричиняли їм кривди». Постійна боротьба проти напасників виробила у збіглих високу військову майстерність.

Незабаром сталися події, внаслідок яких кількість козацтва швидко зросла. Казимир IV, ставши великим князем литовським, розділив Київську землю на воєводства, староства і каштелянства. На всі посади, підкреслює Симоновський, король призначав «чиновників усіх з Малоросійського народу». Щоб закріпити за ними права («щоб таке управління трималося вічно і непорушне було»), Казимир зобов’язав своїх спадкоємців видавати на підтвердження цього універсали. Універсал, виданий Сигізмундом Августом у 1569 році, проголошував: «Всі почесті й чини, коли на вакансії будуть обивателям землі Київської осідлим звання шляхетського віддавать». Незабаром після цього, однак, права малоросійського шляхетства було порушено: польська шляхта, яка наводнила Україну, почала захоплювати землю, посади і вважати українських шляхтичів своїми підданими [32]

Не бажаючи терпіти таких утисків, шляхетство стало переселятися до тих, хто вже раніше оселився у пониззі Дніпра, Бугу, Дністра та в інших місцях. «Від якого гноблення решта змушені до братії своєї до Дніпра переселятися. І так помалу ті полишаючі житла свої Малоросіяни почали селитися по річці Буг та по Дністру і заселили всю ту землю, котра тими ріками й Дніпром обмежена, заснували вони собі міста і села».

Таким чином, Симоновський намагається довести, що українське шляхетство під впливом різних обставин, насамперед іноземного, польського гніту, почало зливатися з козацтвом. Українське шляхетство було тим елементом, який сприяв остаточному оформленню козацтва як військової верстви, надавши йому риси лицарського ордену. В той час, коли літні і поважні люди жили в містах і селах, «усі молоді й бадьорі люди скиталися по степах, засідаючи на турків і татар, з якими вони, в приклад Кавалерів ордену «Святого Іоанна», безперервну борню мали».

Козаки відігравали видатну роль у захисті Польщі і Литви від турків і татар. Тому король Сигізмунд І виділив із запорозького козацтва (запорожцями, пояснює Симоновський, українські козаки звалися через те, що часто жили за порогами) певну частину, наділив її землями вище порогів, повернув ті шляхетські привілеї, якими вона користувалася раніше, і зобов’язав охороняти кордони від ворогів.

«Король польський Сигізмунд перший… зробив між ними (козаками. — В. Г.) переміну, взяв звідти декотру частину того військового народу і поселив його у вершині Дніпрових порогів, виділивши на те добру і довільну землю для того, щоб від Турецьких і Татарських нападів кордони були ними захищені; при цьому і дав їм особливі на вільності їх привілеї, а колишні дозволений їх від предків його, Королів польських, підтвердив».

Так, за Симоновським, виникло реєстрове козацтво [33]Інші розділи книги Симоновського відведено гетьманам. Як і Грабянка, він вважає, що першими гетьманами були високородні шляхтичі. Перший з них — князь Богдан Ружинський. Симоновський для більшої ймовірності заявляє, що про це він довідався з «нововиданої… і надрукованої в Гамбурзі 1763 року Історії про Російську Державу… через доктора Бішінга» [34]. При Богдані Ружинському [35] король Стефан Баторій призначив реєстрівцям як резиденцію місто Терехтемирів.

Ніхто з польських урядовців у той час не наважувався зазіхати на козацькі землі і взагалі втручатися у життя козаків [36]. Але після смерті Стефана Батор’ія становище різко змінилося. Вже при Сигізмунді III польські магнати, а за ними й шляхта «на визначеній козакам землі в Малій Росії» почали заводити села і перетворювати реєстрівців на своїх підданих. В іншому місці з цього ж приводу Симоновський пише, що при Владиславі IV «польські магнати в дачах Козацьких розселялися ще більше, а паче коли їм між Козацькими поселеннями надані були від нового Короля землі і посполитий народ у підданство, котрий з самого початку похотіли вони піддати таким же тягарям і роботам, які несуть у них і решта їх підданих в Польських провінціях».

Симоновський ставить в один ряд усіх козацьких отаманів: Богдана Ружинського, Івана Підкову, Северина Наливайка, Павла Бута, Богдана Хмельницького та ін. При цьому він намагається переконати читачів у тому, що козаки завжди віддавали перевагу тим гетьманам, які призначалися королем. Проте внаслідок різних причин, коли «козаки не мали в себе справжнього гетьмана, який би їм даний був від Короля», вони «обирали на ту почесть кого здатного вважали з-поміж себе».

Цим Симоновський хоче підкреслити, що козаки, як справжні лицарі, завжди слухалися свого сюзерена і тільки в окремих випадках, за прикрих обставин, обирали собі таких «бунтівних» гетьманів, як Наливайко та ін. Виходячи з цього, він запевняє, що Хмельницький розпочав повстання на Запорожжі лише проти «одних Поляків, а не проти Короля». Симоновський негативно ставився до селянсько-козацьких повстань. Про повстання під проводом Наливайка він зазначає: «Республіка (Польща. — В. Г.), побачивши такі їхні (козаків. — В. Г.) зухвальства, вимушена була відправити проти них польські війська».

Учасників Хмельниччини він зневажливо називає бунтівниками і співчуває їхнім ворогам. «Бунтівників полки, — пише Симоновський в зв’язку з подіями на початку 1651 р., — в багатьох місцях, зібравшись, нападали на Поляків, однак за такий напад гідну понесли покару: усі майже вщент розбиті Андрієм Фірлеєм і Станіславом Лянцкоронським». З іншого боку, він підкреслює, що повстанці не щадили й української шляхти. Так, наприклад, місто Замостя було єдиним притулком «шляхетству Руському, котре з володінь своїх вигнане було збунтованою мужвою».

Симоновський хотів запевнити, що Богдан Хмельницький, шляхтич родом, дотримувався лояльності щодо польської держави. Якби Владислав IV не помер (10 травня 1648 року, тобто зразу ж після битви під Жовтими Водами), то Хмельницький, який, на думку Симоновського, з великою повагою ставився до короля, не продовжував би війни проти Речі Посполитої. Хмельницькому Симоновський протиставляє Кривоноса та Нечая. Він не шкодує темних фарб, щоб зобразити цих улюблених народних героїв з найнегативнішого боку. Про Кривоноса Симоновський писав, що ця людина сповнена люті.

Нечай, який трьома тисячами повстанців «розорив усю країну (Брацлавщину. — В. Г.) вогнем і мечем і велів… убивати на смерть депутатів (шляхетських. — В. Г.) воєводства Брацлавського, за що належну поніс покару… шляхтич, на ймення Байбуца, власною своєю рукою, — зловтішається Симоновський, — убив його».

Описуючи події під час Хмельниччини, Симоновський намагається різко відокремити реєстрових козаків, які належали до привілейованого «лицарства», від покозачених селян. Про останніх він, наприклад, презирливо пише: «Багато сільських мужиків щодень прибували до Хмельницького і починали… робити набіги та грабунки в різних місцях». З почуттям глибокого незадоволення говорить Симоновський про масове покозачення селянства в ході Визвольної війни [37].

Хоч через увесь твір Симоновського і проходить думка, що козацька старшина завжди користувалася шляхетськими правами, все ж не треба забувати, що за цими, на перший погляд, егоїстичними класовими інтересами стоїть ідея охорони національних прав української нації. Не можна розглядати старшину тільки з вузькокласового погляду. Так, вона відстоювала свої класові інтереси, але ці інтереси в певний історичний момент збігалися з інтересами нації. В період, коли російський уряд послідовно знищував усе те, що було українським, починаючи від державної автономії і кінчаючи національними звичаями, представники української старшини протестували своїми історичними творами, що збуджували національні почуття, нагадуючи і підтримуючи спогади про героїчне минуле.

Значною мірою український патріотизм виявився в славнозвісному творі «История Русов или Малой России» [38]. Навколо питання про автора, а також і про час складання твору йшла гостра полеміка. Виходячи із змісту передмови до «Истории Русов» [39], дехто зробив висновок, що твір належить Георгію Кониському (1718–1795). Проте на неправдоподібність цього твердження зразу ж було звернено увагу. У 1891 році О. М. Лазаревський видав статтю Лазаревський А. М. Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. 1891. Кн. IV. С. 97 — 116], в якій висловив думку, що автором «Истории Русов» є депутат від лубенського шляхетства в Комісії Уложення 1767 року Григорій Андрійович Полетика. В документах родинного архіву Полетик не один раз згадується про те, що Г. Полетика збирав матеріали з історії України і працював над якимось історичним твором.

Г. А. Полетика (1725–1784) — син бунчукового товариша Лубенського полку, колишній студент, як і Симоновський, Київської академії — служив перекладачем з іноземних мов при Академії наук у Петербурзі. Трохи пізніше (до 1773 року) він був інспектором Морського шляхетського корпусу. Під час виборів до Комісії Уложення 1767 року виборці Лубенського полку обрали Полетику своїм депутатом.