Розділ «ВСТУП»

Детально зупиняється Гаран де Кульон на скасуванні царським урядом автономії України: «Велику частину українських земель роздано тому родові кріпаків, яких називають шляхтою російською. На Україну послано російські суди, найбільш підкуплені в Європі, й офіцерство російського або німецького походження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти Кодекс, чого так ніколи і не зробила, і коли під час того козаки вимагали повернення своїх законів та автономії України — їх делегатів сковано, перевезено у Петербург, де майже всі померли від голоду і холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кормиги і на початку цього століття (тобто XVIII століття. — В. Г.) з’єдналися зі шведами. Але ворожнеча і корупція оволоділи їх старшиною, вони справу програли і всіх запорожців розстріляно без різниці віку та роду».

Остаточно козаки втратили свої права за Катерини II: «Коли вже на Україні з’апанував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Європа дізналася про абсолютне знищення запорожців. У своєму указі чеснотлива Катерина закидала запорожцям їх розпусне життя, їх відданість своїм законам, на які вона сама — ця релігійна цариця присягала, що їх не порушить. З того часу Україна ще більш западала у дикий стан, у якому вона перебувала і кілька століть раніше».

Діяч французької революції Гаран де Кульон вбачав в українських козаках споріднену французьким революціонерам соціальну силу і покладав надію на їхнє майбутнє відродження. Він відзначав, що природа у своїй творчості і свободі могутніша, ніж тиранство: «Жменя готів, що втекли в гори Астурії, зуміли вигнати маврів із усіх провінцій Іспанії; а також і геній незалежності ходить-блукає поміж нещасними останками українських козаків. І може бути, що недалекий уже час, як враз із кримськими та кубанськими татарами під проводом нового Пугачова (!) українські козаки змінять обличчя Росії, а Україна, поневолена в різні доби своєї історії, не зазнаватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, призначених до роботи голкою та веретеном» (мається на увазі Катерина II. — В. Г.).

У дуже цінній роботі відомого українського історика, що працював у Франції, Ілька Борщака «Наполеон і Україна», яка довго вкривалась пилюкою в «спецхранах», подається багатий матеріал про плани французького уряду від Директорії до Наполеона використати українське козацтво в боротьбі проти феодальної Росії та її союзників. Ці плани грунтувалися на думці, що поява французів в Україні справить велике враження на українських селян, в яких ще живі були спогади про козацьку свободу. Тим більше, що Наполеон, який звільнив селян від кріпацтва в усіх завойованих ним країнах, був страшний для російських кріпосників, а особливо на нещодавно закріпаченій Україні. Ілько Борщак наводить документ від 2 лютого 1807 року, в якому харківський губернатор повідомляв урядові, як селянські агітатори поширюють чутки, що французи не зроблять нічого злого простолюддю, а більш того скасують панщину. Коли ж, говорить далі губернатор, на одних сільських зборах хтось звернув увагу агітатора, що у Франції також є шляхта, той відповів: «Справді, у Франції шляхта є, але вона дістає пенсію від уряду і не тримає кріпаків».

Українське панство, нащадки козацької старшини, теж пов’язували з Наполеоном можливість відродження української автономії. І. Борщак наводить і такий приклад: на одному банкеті приятель славетного письменника Івана Котляревського полтавський шляхтич Василь Лукашевич виголосив тост на честь Наполеона.

З підозрою ставився до українців московський генерал-губернатор граф Ростопчин, який застерігав Олександра І, щоб той не довіряв «малоросійській міліції». Мабуть, саме це і вплинуло на те, що мобілізовані 1812 року українські козаки, в тому числі під командою Івана Котляревського, не були допущені до бойових дій проти французів.

Серед інших французьких авторів згадаємо ще Франсуа Шарля Масона, який служив у російському війську в 1762–1807 роках і був близький до імператорського двору. Останнє, однак, не завадило Масону дати українському козацтву досить об’єктивну характеристику і висловити жаль з приводу брутального ставлення до козаків російського уряду (XIV розділ його «Секретних споминів про Росію», що видані в 1800, 1804 і 1863 рр.): «Войовнича нація Козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить… Козацька нація тратить незалежність, яку мала перед своїм об’єднанням з Росією. Її перестають щадити з хвилиною, коли впевняються, що це увійде їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи, викликане лихим трактуванням, дало початок до гноблення їх (козаків) ще за царювання Петра І. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого вождя. Він проводив примусові затяги (рекрутські набори) в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що відтепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Розгніваний їх відданістю Карлові XII, він згнобив козацькі племена і розкинув їх войовників по різних областях своєї безмежної держави. Одначе його наступники, що поважали останні козацькі військові і громадянські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискаючи їх безмежно, не кинути в підданство туркам або Польщі, або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникла. Їм дано шляхту і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небуть ступеня».

Закінчує Масон свій екскурс в історію козацтва мінорною нотою: «Козацька нація є нині в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює» [75].

У першій половині XIX століття найбільш відомими істориками, які продовжували вивчення українського козацтва, були Д. Бантиш-Каменський (1788–1850) і М. Маркевич (1804–1860).

Обидва автори намагалися ствердити погляд на козацтво як на самобутню військову організацію. Вся історія козаків зводиться, як і у відомій «Історії Русів», під сильним впливом якої перебували Бантиш-Каменський і Маркевич, до подій, пов’язаних з іменами литовських і українських магнатів — Дашкевича, Вишневецьких, Острозьких та ін. З особливою виразністю і недвозначністю погляд на козацтво як на привілейований стан висловив Маркевич. Під час Хмельниччини, наприклад, звання козака, за його словами, діставав лише той, у кого були «природне походження або докази на заслуги…, тому що козацтво завжди вважалось шляхетством» [76]. Звідси, пише далі Маркевич, «дуже несправедливо інші роблять висновок, що в Малоросії можна було вільно переходити із козаків в селяни і із селян в козаки». На Запорозьку Січ Маркевич також дивився, як на форпост, заснований у першій половині XVI століття за ініціативою українських панів магнатом О. Дашкевичем для боротьби з татарами.

На відміну від безпристрасного тону викладу історії Д. Бантиш-Каменським, творові Миколи Маркевича властивий щирий ентузіазм, який будив патріотичні почуття читачів. Незважаючи на те що Маркевич підтримував ідею шляхетського походження козаків, він водночас спростовував поширену в той час думку нібито козаки становили якусь окрему народність, скажімо, були торками або берендеями. В статті «О козаках», що вийшла в 1858 році, він писав: козаки — це «малоросійське військо, яке охороняло кілька мільйонів корінних слов’ян, найменованих малоросіянами, і яке із середовища їхнього вийшло за власним велінням, а тому й назвалося козаками, тобто вольницею» [77].

В листі до М. П. Погодіна Маркевич виступив і проти тих, хто вважав козаків гультяями і злодіями, а весь козацький рух руйнівницьким бунтом черні: «Увійшло в моду у деяких з дослідників вітчизняних стародавностей нападати на Південну Русь, особливо на козаків. Деякі навіть малоросіяни до того розлютувались проти невинного козацького стану, що титулували козаків втікачами, розбійниками, набродом бродяг і, посилаючись на свої крихітні пізнання, ганьбили імена захисників православ’я від католицизму, визволителів народу від магнатів» [78].

Окреме місце в історіографії козацтва посідає праця А. О. Скальковського (1808–1898) «История Новой Сечи…» [79] Предметом вивчення Скальковського було запорозьке козацтво в останній період його існування (1734–1775). В Запорозькій Січі А. Скальковський вбачав общину на зразок військово-монашеських орденів, що існували у Західній Європі в середні віки. Подібно до католицьких лицарських орденів запорозьке козацтво ніби було пов’язане узами общини (societas), віри (religio) та покликання (vocatio) або мети. Під останньою Скальковський розуміє боротьбу з «невірними» [80]. «Поняття про общину, або товариство (орден, по-польськи Zakon), — пише він, — зустрічаємо на кожному кроці в діях Запорожжя».

Головною характерною рисою суспільної організації запорозьких козаків (Січі) Скальковський вважав рівність її членів, яка випливала із спільності майна. «Усе у війську, — запевняє він, — було власністю або всієї общини, або принаймні куреня». При цьому «орден цей», на думку Скальковського, як і Маркевича, був утворений у XVI столітті не збіглими кріпаками, а шляхтою. «Читайте, — закликає він, — історію Запорозького козацтва в самому її джерелі, тобто в їхньому архіві, єдиному безсторонньому свідкові їхніх діянь, розпитайте живих потомків Січі: чорноморців і кубанців, не вірте пасквілям, які до сих пір іменувались «Историями Запорожскими», і ви погодитесь з нами. На взірець лицарів запорожці були зв’язані священними обітницями «товариства», бо всі козаки, незалежно від звання, віку та походження, ставали братами-товаришами, називали свого курінного і кошового отаманів батьком-отцем, а козаків — братчиками». Розвиваючи свою думку, Скальковський пише далі: «Обітницею віри, яка вимагала, щоб ніхто не міг бути запорозьким козаком, якщо не був руським православним… вони прирекались обітниці послуху (votum obedientiae), бо не тільки вся воєнна община, але навіть служителі церкви запорозької… підкорялись тільки одному начальству: кошовому або Кошу (магістру, Grand-Maitre на Заході). Вони брали на себе обітницю безшлюбності (castitatis) і так суворо її виконували, що у всіх бачених нами Запорозьких паперах, а їх у нас тисячі, навіть не згадується про жінок». На цілком природне запитання, звідки у козацтва виникли ці звичаї суто лицарського і католицького походження, Скальковський відповідає, що «від поляків, перших засновників, якщо не фундаторів, Запорожжя в XVI столітті».

Основна місія Запорозької Січі, за словами Скальковського, до кінця її існування зводилася до боротьби з турками і татарами в ім’я ствердження православ’я на Сході. Тій меті був підпорядкований увесь суспільний та приватний уклад, вся організація і побут запорозького козацтва. «Іншого побуту у запорожця, — запевняє Скальковський, — крім службового, військового, козацького, і бути не могло».

Виходячи зі своєї схеми, Скальковський намагався всіляко затушувати соціальні суперечності серед козацтва. На існування майнової нерівності на Запорожжі він дивився, як на явище нехарактерне. Ось чому, скажімо, гайдамацький рух Скальковський вважав фактором незрозумілим, загадковим, протиприродним [81]. Однак через 40 років (1885) він робить певні уточнення в своїй характеристиці гайдамаків, зауважуючи, що «не можна, звичайно, заперечувати у гайдамацтві присутність політичного елемента, тої релігійно-національної ворожнечі, яка зародилась в українському населенні по відношенню до польського пана». Тепер він навіть визнає, що гайдамаччина була викликана «незадовільним політичним та суспільним ладом» [82]. Як бачимо, корисно жити довго.

Неоднозначними були погляди на козаччину П. Куліша (1819–1897), відомого українського письменника і вченого. В своєму ранньому творі «Україна. Од початку Вкраїни аж до батька Хмельницького» (Київ, 1843) Куліш ставився з великою симпатією до козаків. В цей час він був під впливом «Исторії Русів» і «Запорожской старины», фольклорно-історичного збірника, виданого І. Срезневським, в якому було подано уривки з козацьких літописів, перекази, історичні пісні і думи, а також його власні статті.

У праці «Перший період козаччини аж до ворогування з поляками» (Правда, Львів, 1868, № 1 — 17, с. 25–35) Куліш ще досить об’єктивно розглядає той суспільний грунт, на якому виникло козацтво. Така оцінка частково продовжена і в першому томі «Истории воссоединения Руси». Козацтво тут — це справжнє лицарське братерство, народна самооборона, військова школа, справжній захист України. Однак в другому і третьому томах його оцінка козацтва набуває протилежних рис. Він став схилятися до думки, що козацтво нібито не мало в собі творчих, конструктивних сил, а, навпаки, несло руйнівні елементи, тоді як шляхетство виступало в історії України в ролі колонізатора пустель і носія культури. Козацтво, за Кулішем, це прояв самих «темних», «диких» інстинктів народних мас. Він вважав, що не козацтву, а шляхті і «творчим елементам руського суспільства» належала в Україні «цивілізаторська місія». В 1895 р. Куліш виступив із статею «Украинские казаки и паны», де знову звернувся до проблем козацтва. Розглядаючи Запорожську Січ як вогнище «свавілля», Куліш заявив, що «герої-безхатники» завжди були готові дати «дніпровському козацтву ту отруйну закваску, яка була руйнівним началом всякого цивільного суспільства» [83]. Він гостро виступив проти козакофільства Миколи Костомарова, працю якого про Богдана Хмельницького назвав «здичавілою в нашій українщині Кліо», а музу Тараса Шевченка образливо обізвав «п’яною» і «розпущеною». Це обурило українське громадянство, однак «гарячий Куліш», як його часто називали, не зупинився в своїй негації козацтва.

Допускаючи несправедливі оцінки і помилкові погляди на козацтво і таких його діячів, як Косинський, Наливайко, Хмельницький та ін., П. Куліш разом з тим зробив дуже важливі спостереження щодо походження козацтва і ролі українського міщанства в боротьбі за культурно-національну та релігійну незалежність проти насильницького ополячення, окатоличення народу. Цінні Кулішеві міркування і про роль української шляхти у визвольній боротьбі тощо. Не треба забувати і того, що образливі випади пояснюються не позицією ворожого спостерігача, а навпаки, він усім серцем уболівав з приводу трагічних подій української історії з її постійними чварами між різними угрупованнями, що приводили до послаблення визвольного руху, заважаючи формуванню самостійної держави, яка могла б гарантувати народові нормальний історичний розвиток. Його твори — як літературні, так і наукові — залишаться в скарбниці національної культури на віки. «Незважаючи на певні однобічності, помилки і неточності, — писав М. Грушевський, — головний твір Куліша «История воссоединения» — се все-таки твір дуже талановитий і дуже цінний навіть з науково-історичного, дослідницького становища» [84].

Всіх, хто пишається славою запорожців, не можуть не зворушити поетичні рядки П. Куліша в першій редакції його вертепної містерії «Иродова Морока» (1869 р.). Остання частина її закінчується тим, що гайдамака, який уособлює українське козацтво, після довгих поневірянь, нарешті, знаходить Правду; танцюючи з нею, він виспівує: