Розділ «15. Справжнє призначення СС і його роль в ілюзії геноциду»

Видані комуністами мемуари Хьосса піднімають основне питання про призначення СС і його персоналу. Це має вирішальне значення через провідну роль СС в управлінні концентраційними таборами. З 1945 року вийшла сила-силенна книг, що обвинувачують СС, однак двома найбільш всеосяжними нападками, поза всяким сумнівом, є оповідальний звіт Джеральда Райтлінґера «СС: Алібі нації» і документальна колекція Раймунда Шнабеля (Reimund Schnabel) «Macht ohne Moral: eine Dokumentation über die SS» («Влада, без моралі. Документація СС», Frankfurt a.M., 1957). Як Шнабель, так і Райтлінґер простежують зростання організації СС від її раннього народження усередині Націонал-соціалістської партії. Навіть в 1929 році, коли Гіммлера призначили керівником CC, там перебувало всього 280 членів.

СС планувалася як вірна й цілеспрямована організація з безпеки, що охороняє рух Гітлера. Шнабель цитує Гіммлера, який в 1935 році в Ґосларі сказав, що мало кому в Німеччині сподобається СС і що декого просто нудитиме від есесівської уніформи. Райтлінґер робить особливий акцент на головних драматичних подіях — таких, як повстання Варшавського гетто у квітні 1943 року і його придушення есесівцями та польськими допоміжними підрозділами наступного місяця. І той, і інший намагаються представити керівництво СС як тупих і педантичних людей без найменших докорів сумління, а більшість рядових есесівців — як запрограмованих роботів з необмеженою здатністю вдосконалювати свої жахливі діяння.

Певна річ, існує й інший бік історії СС, який необхідно враховувати для того, щоб отримати повну картину. Есесівців обурило звинувачення, згідно з яким їх переробили до невпізнанності й позбавили людяності. Особливо вони обурювалися із приводу обвинувачення, висунутого проти них після війни, згідно з яким вони були злочинними членами злочинної організації. Тисячі письмових показань колишніх есесівців, що свідчать про моральність і гідність їхньої організації, законсервували в неопублікованих документах Нюрнберзьких процесів.

Есесівці звертали особливу увагу на те, що їхній соціальний статус і виховання були вищі за середній. Вони нагадували, що в організацію не допускалися кримінальні елементи й люди з карним минулим. Вони вважали себе насамперед вірними служителями держави, миру й порядку, і аж ніяк не фанатиками-ідеологами.

До 1933 року понад 5/6 членів СС не були пов'язані з Націонал-соціалістською партією. Тільки 20 % есесівців, що служили в повну міру своїх можливостей під час війни, вступили добровільно на службу до початку війни. Абсолютна більшість есесівців були активними католиками або протестантами і відвідували служби.

Есесівці доводили, що їхня обробка з жидівського питання була, як правило, досконалою й перебувала на високому рівні. Вона в жодному разі не була спрямована на те, щоб прищепити ненависть чи бажання знищити жидів. І дійсно, захист жидів і їхньої власності есесівці вважали частиною своїх зобов'язань — що вони й зробили в листопаді 1938 року, поклавши край антижидівським демонстраціям у німецьких містах. Близько 99 % есесівців заявило, що перші чутки про жорстокості проти жидів, що нібито мали місце, вони почули тільки після того, як закінчилася війна, і що вони й гадки не мали про так звані заплановані військові злочини.

Їх навчали, що брутальність вважається невартою есесівця. Усі вони знали про звірства проти німців, що мали місце в Росії і Югославії під час війни, і про неймовірно погане поводження з полоненими есесівцями в гігантському таборі Фюрстенфельдбрюк після травня 1945 року. Есесівці розуміли, що іноземні робітники, котрі перебували в Райху під час війни, мають рівний статус з німецькими робітниками й що не має чинитися непомірний тиск для збільшення продуктивності робочих загонів, сформованих з ув'язнених концтаборів. У цій сфері діяльності було загальновідомо, що двох есесівців з ганьбою звільнили зі служби за те, що в 1936 році вони без дозволу ввійшли до будинку жидів у Ганновері. Також відомо, що в 1937 році в Дюссельдорфі двох есесівців вигнали з організації за погане поводження з якимось жидом.

Колишні члени СС не погоджувалися з обвинуваченням, за яким усі, причетні до керівництва концтаборів, були садистами. Люди з таких таборів, як Дахау, Бухенвальд, Заксенґаузен і Освенцім, наполягали на тому, що ув'язнені цих таборів не мали анормальної роботи й що їх добре годували. Протягом більшої частини війни табори були в основному чистими й упорядженими; тільки в останні страшні місяці мали місце нестача їжі й надмірне перенаселення. Самих охоронців таборів на роботу набирали. Після 1945 року було легко одержати письмові показання від тисяч колишніх ув'язнених концтаборів про те, що з ними добре поводилися.

Суддя СС, доктор Конрад Морґен (Konrad Morgen) як головний слідчий Відділу кримінальної поліції Райху в 1943 і 1944 роках відвідав чимало таборів, у тому числі Освенцім. Він конфіденційно розмовляв із сотнями в'язнів про нагальні проблеми. Ув'язнені, що працювали, одержували денний раціон, який навіть всі 1943 і 1944 роки становив не менш, ніж 2.750 калорій — тобто у два з гаком рази перевищував середній раціон цивільного населення у всій окупованій Німеччині в перші роки після війни.

Описаний вище регулярний пайок часто доповнювався роботою усередині таборів і за їхньою територією. Морґен бачив лише декілька виснажених в'язнів у лікарні, і причиною там була сама хвороба. Швидкість і якість виконання робіт в ув'язнених були набагато нижчими, ніж у німецьких цивільних робітників. Для зростання виробництва використовувалися премії, і, як наслідок, ув'язнені часто мали більше тютюну, ніж зовнішнє населення чи навіть охоронці. Відпочинком й розвагами для ув'язнених були радіо, бібліотека, газети, кіно й різноманітні види спорту.

Під час війни у таборах проводилися судові процеси, щоб уникнути ексцесів. До 1945 року розслідували понад 800 гучних справ. 13 липня 1946 р. у Нюрнберзі Морґен зробив заяву, що ґрунтувалася на звітах, про які він чув з початку війни, про те, що секретна кампанія знищення, мабуть, проводилася без його відома, однак пізніше він відкликав свою заяву.

Адміністрація німецьких концентраційних таборів була головним предметом для обговорення на процесі Освальда Поля (Oswald Pohl) у Нюрнберзі 1948 року. До 1934 року Поль був головним скарбничим військово-морського флоту Німеччини, після чого на настійну вимогу Гіммлера він перевівся на службу в СС. Протягом 11 років він був головним адміністративним керівником усього СС. Саме під його відповідальністю концентраційні табори після 1941 року перетворилися на великий промисловий центр. Однак усі показання, які дозволили дати Полеві на його процесі, обмежені сімома сторінками в «Trials of War Criminals before the Nuremberg Military Tribunals» («Процеси над військовими злочинцями перед Нюрнберзькими військовими трибуналами», 1946–1949, vol. 5, pp. 555ff).

Вершиною сарказму на процесі стали слова, сказані Полеві представниками обвинувачення: «якби Німеччина задовольнялася висилкою жидів зі своєї території, позбавленням їх німецького громадянства, вигнанням з державних установ чи будь-якими іншими подібними внутрішніми актами, то жодна держава не мала б нічого проти». Насправді, ще до 1941 року Німеччина була просто завалена протестами й економічними санкціями (особливо з боку США) саме за таке поводження з жидами. Обвинувачення щосили тужилося, щоб довести, що Поль бачив кілька газових камер в Освенцімі влітку 1944 року, однак Поль за кожного зручного випадку заперечував це звинувачення. Доведено, що Поль раніше підписав кілька викривних заяв після того, як його жорстоко катували. Конрад Морґен надав спеціальне письмове свідоцтво про те, що він ніколи не намагався утягнути Поля в бодай якусь спробу знищення жидів. Однак воно виявилося марним, і Поля засудили та повісили. Цю подавлену й зломлену людину на процесі брехливо зобразили сущим дияволом у людській подобі, яким він нібито був усі роки, перебуваючи при владі.

Однак враження, яке Поль справляв на інших людей під час своєї служби, було прямо протилежним. У грудні 1942 року Поль пояснив Гайнріху Хьопкеру (Heinrich Hoepker) деякі з середньовічних уявлень СС, спрямованих проти особистої власності, які походили від традицій Німецького лицарського ордена. Марк Ауґір (Marc Augier) у книзі «Сутінки богів» («Goetterdaemmerung», Freising, 1957) роз'яснив, що СС не мало ні найменшого бажання поширювати ці принципи на приватне німецьке суспільство.

Хьопкер був антифашистом, другом нової дружини Поля. В 1942 році Поль, до цього вдівець, повторно одружився. Хьопкер був провідним масоном у Великій королівській йоркській ложі, а до 1934 року обіймав посаду віце-президента Прусського державного відділу статистики. Протягом 1942–1945 років він неодноразово контактував із Полем. Розмова Поля з Хьопкером, що відбулася в грудні 1942 року, являла першу спробу Поля дати повний опис СС і його функцій помітному антинацистському діячеві. Хьопкер відзначав, що поведінка Поля на цій зустрічі вирізнялася спокоєм і непохитним оптимізмом.

У всіх наступних випадках Хьопкер відзначав, що між Полем і його товаришами по службі зі СС панувала дружня й радісна атмосфера. Навесні 1944 року, під час візиту до Поля, Хьопкер зіткнувся з в'язнями концтабору, які брали участь у спеціальних місцевих роботах за межами території табору. Хьопкер відзначив, що в'язні працювали в неквапливій манері й у невимушеній атмосфері, без будь-якого тиску з боку охоронців.

Хьопкер знав, що Поля не надто хвилювало жидівське питання. Він також знав, що Інспектор анітрохи не заперечував, коли жидівка Анн-Марі Жак (Annemarie Jaques), близька подруга дружини Поля, приходила до них у гості. На початку 1945 року, після кількох місяців близьких і частих контактів з Полем, Хьопкер був повністю переконаний, що головний адміністратор системи німецьких концентраційних таборів був гуманним, сумлінним і відданим слугою своєї справи. Хьопкер був неймовірно здивований, почувши 1945 року про звинувачення союзників проти Поля і його товаришів по службі. Хьопкер зробив висновок, що Інспектор або був повним шизофреником, або нічого не знав про ексцеси, щодо яких його звинувачували.

Дружина Поля відзначала, що її чоловік, незважаючи на негаразди, зберігав незворушний спокій аж до свого візиту в концентраційний табір Берґен-Бельзен у березні 1945 року. Він застав цей табір, що завжди був взірцем чистоти й порядку, в стані хаосу. У таборі лютувала епідемія тифу, яка раптово спалахнула. Ситуація була просто-таки жахливою, і Полеві вкрай мало вдалося зробити за тих безвихідних умов, які тоді спричинила війна. Візит Поля в Берґен-Бельзен припав приблизно на той час, коли, як вважають, померла Ганна Франк. У висліді Поль повернувся до дружини зломленою людиною. Колишня холоднокровність до нього так і не повернулася.

Альфред Зайдль (Alfred Seidl), який відіграв значну роль на Нюрнберзьких процесах, і чий талант адвоката високо цінувався обвинувачами-союзниками, захищав Поля на його процесі. До захисту Поля Зайдль приступив із пристрастю Золя, який намагався виправдати Дрейфуса. Це природно, враховуючи той факт, що Зайдль протягом довгих років був особисто знайомий з Полем. Він був повністю впевнений у невинності Поля за звинуваченням про заплановану участь у бодай якихось акціях геноциду, спрямованих проти жидівського народу. Вирок союзників, що засудив Поля, не змусив Зайдля змінити своє переконання ні на йоту. Він усвідомлював, що обвинувачам-союзникам не вдалося пред'явити жодного вагомого доказу провини Поля.